«А він героєм став...»

Так завершилася непроста історія про те, як найвища нагорода Української держави знайшла, нарешті, свого адресата.

…Який він, Герой? Звичайний хлопець. Багатодітна сім’я — п’ятеро їх, братиків і сестричок, зростали без батька: вийшов з дому і не повернувся, як не шукали. Як найстарший Павло став для молодших за батька. Вивчився на кухаря-кондитера, працював за фахом. У травні 2021-го вступив до ЗСУ, служив бойовим медиком. У жовтні того ж року вступив до Військово-Морських сил. У грудні переведений до 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського — Донецький напрямок…

Суха, офіційна інформація. Та ось тут засягає осяжна думка. На прапорах ЗСУ нині видатні імена та знаменні події з нашої історії, і не лише воєнної. Було б дуже корисно й позитивно — хоч мужність і стійкість наших воїнів не має аналогів — коли б вони знали, чим був уславлений напис на їхньому прапорі…

То який же він був, Павло Малофеєнко, Герой України?

«Світлий душею, скромний, добрий хлопчик. Гарний спортсмен, волейболіст. Добрий друг і товариш. Старанний і працьовитий, відповідальний і слухняний». Це зі сторінки Березівського ВПУ. З початком російського вторгнення в Україну пішов до Військово-Морських сил ЗСУ, став бойовим медиком. 30 січня під час виконання бойового завдання потрапив під ворожий артобстріл в населеному пункті Водяне на Донеччині, отримав поранення, не сумісні з життям.

Розповідь Марини Малофеєнко про свого брата-героя звучить рівно, без найменшого надриву, це саме розповідь. Але за цим начебто спокійним плином її голосу вчувається шляхетна стриманість і притлумлене хвилювання. Хоч вона ніби знову проходить увесь той шлях. Так, непросто було домогтися отримання нагороди за подвиг брата. Різні були на це причини. Всі клопоти лягли на її тендітні плечі. Але витримала, домоглася встановлення справедливості, торжества істини.

— Якщо можна, розкажіть трохи ширше про це, бо не зовсім зрозуміло. Через що виникали труднощі, про які ви говорите?

Марина замислюється, відтак рішуче продовжує свою розповідь.

— Із самого початку війни він був тут, на Одещині, вони охороняли морське узбережжя. 501-й батальйон морпіхів.

— А до цього?

— У травні 2021-го брат пішов на контракт, служив у Дачному. Пройшов курси морської піхоти. Відтак у Медичному університеті закінчив курси бойових медиків. У грудні 2022-го прийшов наказ про переведення до 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського. Там у нього вже була посада: номер обслуги кулеметників у 2-й роті вогневої підтримки. Це останнє його місце служби. До 30 січня 2023-го.

— Як вам повідомили про те, що сталося?

— Ми нічого не знали. Ще 25 січня він написав мені повідомлення про те, що чотири доби не буде зв’язку, тож по можливості відпишеться або поставить плюсик, і щоб я не переживала. Зв’язку не було кілька днів. Ми провадили пошуки. Аж поки я не зателефонувала на «гарячу лінію» для родичів зниклих безвісти. Добре пам’ятаю той вечір. Я їхала в маршрутці, вже просто не було сил, ми не знали, за що хапатися, отоді я зателефонувала туди. Мені сказали, що брат загинув, дали телефон слідчого, котрий вів цю справу по Авдіївському напрямку. Наступного ранку зателефонувала тому слідчому. Він з’єднав мене з координатором, який розвозив тіла загиблих, як він сказав, «на щиті». Я все ще не вірила. Тоді він спитав про знаки на тілі. А у брата було татуювання на лівому плечі, і на шиї також — крила янгола. І він це мені підтвердив.

— Мені пояснили, — продовжує Марина, — чому брата вважали зниклим безвісти. Позицію біля Водяного називали пропащим місцем. Наче у прірви на краю. Там кар’єр, наші хлопці не могли вибратися з оточення, працювала артилерія. Вже згодом мені розповіли, як усе сталося. Вранці був щільний туман, видимість дуже погана. Ворог використав сльозогінний газ, потім почали пускати дрони, а після них уже пішла артилерія. Побратими бачили, як усе відбувалося. Двоє потрапили в полон, а один з тих, що вижили, мені розповів уже потім. Я немовби бачу це все — «на нулі». Вповідали мені, що брат завжди був на позитиві. Це азарт, мабуть. Того дня він затято відстрілювався, вперто, до останньо-го утримував позицію, щоб хлопці наші могли відійти й забрати поранених, яких було багато… Військова частина інформації про представлення до високої нагороди не давала. Ми самі від себе, як рідні, вирішили створити петицію, сподіваючись на те, що Офіс президента зверне увагу. Тому що неодноразово мені казали: не опускайте рук, домагайтеся справедливості. Намагайтеся отримати інформацію у повному обсязі. На збір голосів давалося три місяці. Ми зібрали понад 25 тисяч голосів, а треба було 25 тисяч. Офіційна інформація вже була відома. Я звернулася до колишнього Пашиного командира, ще з Дачного, він підтвердив, що це правда. Тобто те, що нашому братові офіційно присвоєне звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

— Як ви отримували братову нагороду?

— Дуже хвилювалася. Вручення переносили двічі. Мала отримати мама, але вона хворіла. Я зробила довіреність на себе. Після деяких перипетій 29 серпня 2024-го відбулось офіційне вручення.

У шляхетній поставі сестри Героя — стриманість і гідність. Хоч переживань було багато: все-таки найвища державна нагорода, все має бути уточнене і вивірене. Вона знала свого старшого брата як людину, безсумнівно здатну на подвиг.

— Яким він був, Марино, в житті, що любив найбільше?

— У нашій багатодітній сім’ї я була найстаршою, далі йшов Павло — між нами півтора року різниці, він народився 24 жовтня 1997-го. А вже за нами — Олексій, Ніна, Віра, Іванна, Денис. Ми жили в селі Іванівці Березівського району. Коли мені сповнилося 8 років, мене забрала до себе тітка на виховання в Херсонську область. Павло залишився вдома за старшого. Займався молодшими дітьми, вчив з ними уроки, допомагав збиратися до школи, ще й підробляти встигав. Прищеплював молодшим свою любов до книжок. Зробив перекладину, щоби хлопці могли розвиватися фізично. У студентські роки займався боротьбою, рукопашною. Не можу багато розповісти, бо сім років жила у тітки на Херсонщині, хоч вона й привозила мене до мами. Але я бачила, що братик був нянькою для молодших. Його працьовитість — то приклад для них. Діти допомагали вітчимові. Трави накосити, дров привезти. Все літо вставали раненько, ще й сонце не підбилось. Вітчим був електриком і навчив брата цій справі. Багато можна розказувати. Наприклад, як Павло виліз на грушу і заспівав «Смереку» — досі згадують з доброю усмішкою. Співати любив. І на гітарі навчився грати: гітару купив собі на зароблені гроші. Можливо, голос у нього від прабабусі.

Нам усе передається від наших дідусів та бабусь — так задумано самою природою. І те, що найкраще, і, на жаль, те, що не дуже. І хочеться, щоби всі попередні покоління українців, котрі у тяжкій боротьбі здобували волю та втрачали її знову через агресивність одних сусідів і байдужість інших, передали нинішнім воїнам весь той позитив, який до кінця підтримував їхній переможний шал.

…Пригадується зустріч з братами й сестрами Павла Малофеєнка в один з останніх днів травня в бібліотеці імені Михайла Грушевського. На стенді були виставлені матеріали про нього. З шаною і навіть благоговінням всі розглядали «Золоту Зірку» Героя України. Вклонялися його пам’яті.

Дуже хочеться, щоби герої поверталися живими.

Роман КРАКАЛІЯ.