Лицар «Залізного хреста» Олександр Вишнівський

Після успішного закінчення училища в ранзі підпоручника почав служити у 169-у піхотному Ново-Трокському полку в м. Вільна (тепер — Вільнюс). Під час Першої світової війни, наприкінці серпня 1914-го, його полк потрапив в оточення, а поранений Вишнівський — у німецький полон. Був у кількох таборах для бранців, поки не опинився у Ганноверш-Мюндені, де на ниві українізації активно працював Союз визволення України, створений Дмитром Донцовим. Основним завданням СВУ була просвіта серед полонених українців.

Пізніше у своїх спогадах генерал Вишнівський розповів про ті чинники, які вплинули на формування свідомості офіцера російської армії як українця, нащадка козацького роду. До знайомства з книгами Донцова він вважав себе малоросом, однією з гілок, яка «разом з великоросами і білорусами творили єдину цілісність» (знайома казочка). Тепер же Олександр довідався, що «він став ще й хохлом». Після знайомства з націоналістичною літературою відчув, «як полуда спадає з моїх очей, мого мозку і всієї моєї істоти, і я почав бачити те, чого не розумів, і відчувати, чого не відчував. Нарешті для мене стало цілком ясно, що я не якийсь там «малорос» чи «хахол», менший брат «великороса-москаля», а українець, нащадок народу, що мав свою державу, військо, культуру, мову і т.д., народу, підступно уярмленого Москвою, і що моє попереднє молоде життя, з російським патріотизмом і «боже царя храні» — було несвідомим яничарством».

Натхненний літературою, після підписання Берестейського миру у лютому 1918 року Вишнівський очолив пішу сотню у 1-у, а згодом і курінь (батальйон) в українському козацькому полку імені Петра Дорошенка Синьожупанної дивізії. За часів Гетьманату ця дивізія була розформована, а сотник Вишнівський продовжив службу в 11-й пішій дивізії 6-го (Полтавського) армійського корпусу.

Після приходу до влади Директорії вступив до Дієвої Армії УНР, увійшов до складу комісії, яка займалася формуванням нових підрозділів, а згодом став помічником командира 1-го Синьожупанного полку М. Вовчка-Пащенка. Уже 1 лютого 1919 року синьожупанників відправили на лівий берег Дніпра прикривати рештки Армії УНР, які відступали під натиском більшовицьких військ. Після цього полк опинився у Василькові під Києвом, де у другій половині лютого отримав своє перше бойове хрещення. У березні в боях під містом Вчорайше на Житомирщині командир синьожупанників Вовчок-Пащенко не зміг контролювати ситуацію, а відтак Вишнівський перебрав командування полком на себе. Тоді ж полк пере-йшов у підпорядкування начальника 7-ї кадрової дивізії М. Шаповала.

Наприкінці березня більшовики захопили Жмеринку, тож війська Армії УНР були розділені навпіл. За таких скрутних обставин командир полку синьожупанників не впав у відчай — Вишнівський вивів свою частину до річки Збруч, паралельно роззброївши збільшовичений Бессарабський полк й отримавши значну кількість зброї. Із кінця квітня до середини травня полк Вишнівського перебував за Збручем, де ніс охоронну службу. Від кінця травня синьожупанники знову долучилися до бойових дій: Кам’янець-Подільський, Нова Ушиця, де полк отримав нову нумерацію — 7-й Синьожупанний полк 3-ї пішої дивізії. У липні на території Вінницької області відбулися Вапнярська та Піщанська операції. Саме під Вапняркою підрозділи полку Вишнівського завдали нищівної поразки червоним. Особовий склад дивізії знищив 22 ворожі частини загальною кількістю до 11 тисячі бійців. Саме за ці бої третя дивізія Армії УНР отримала назву «Залізна», а командир полку був нагороджений військовою відзнакою «Залізний хрест».

На жаль, під час Піщанської операції Вишнівський був поранений і на тривалий час опинився у шпиталі, лікувався. У листопаді 1919 року повернувся до Наддніпрянської армії УНР, де очолив залишки розбитих синьожупанників, об’єднаних у 3-й окремий кінний полк. На чолі цього полку пройшов бойовими шляхами Зимового походу Армії УНР.

У спогадах українських вояків про бої за Вапнярку ніхто не згадує імені Мішки Япончика, вочевидь, навіть не здогадуючись, що російська пропаганда згодом намагатиметься створити міф, у якому з бандита-нальотчика робитиме такого-собі одеського Робін Гуда.

Під час оборонних боїв 10 липня 1920 року полковника Вишнівського знову було поранено, і його права рука назавжди залишилася непрацездатною. Фронтова рана вплинула на місце подальшої служби: оскільки фізично працювати він не міг, то радо прийняв пропозицію земляка із Запоріжжя генерала В. Зелінського очолити його канцелярію.

У міжвоєнний період Олександр Вишнівський проживав у Польщі, займався написанням спогадів та досліджень з історії Визвольних змагань, збирав документи та інші матеріали про Армію УНР. Ці спогади були надруковані у журналі «За державність», зокрема «Вапнярка» (1934, №4) та «До історії «Синіх» і «Залізних» (1937, №7).

З наближенням лінії радянсько-німецького фронту перебрався до Німеччини. У другій половині березня президент УНР в екзилі Андрій Лівицький призначив генерал-хорунжого Вишнівського до штабу Української національної армії Вермахту, але Друга світова війна в Європі вже наближалася до фіналу. На території Німеччини перебував до 1948 року, після чого емігрував до США, де оселився у Детройті. За океаном не полишив історичних досліджень. У 1971 році у нью-йоркському видавництві «Червона калина» вийшла його книжка «Третя Залізна дивізія», а в 1973-у — капітальна праця про Визвольні змагання «Повстанський рух і отаманія».

У цій роботі автор назвав чотири основні причини наших поразок — несвідомість, отаманія (роздрібленість), зрада і зневіра. Наведу кілька цитат із неї:

«Український народ, внаслідок кількасотлітнього перебування під московським ярмом, не був а ні політично вироблений, а ні національно свідомий. Був чудовим ґрунтом для буйного врожаю різного типу авантюрників».

«Приспаний національно і збуджений в огні і бурі революції, майже без власної інтелігенції, яка на протязі віків зросійщилася, український народ у своїй більшості пішов за гаслами соціальними, а не національними. І такою своєю поставою змарнував великі можливості визволення».

«Завинила не армія, а завинив соціалістичний уряд УНР з його пацифізмом і з його антимілітаристичним наставленням».

Ці фрази, на жаль, тісно пов’язані і з сучасними подіями в Україні: від проголошення Незалежності до поступового нівелювання високих мрій очільниками країни, «п’ятою колоною», провокаційною пропагандою того самого ворога і його прямої агресії.

Уряд Української Народної Республіки в емі-грації підвищив Олександра Вишнівського до рангу генерал-поручника Армії УНР. Після важкої хвороби лицар «Залізного хреста» помер 12 жовтня 1975 року в Детройті. Похований на цвинтарі у Бавнд-Бруці. Там же через чотири роки знайшла свій останній притулок дружина Катерина.

У жовтні 2015 року на стіні будинку культури в його рідному селі Заливне Запорізької області встановлено меморіальну дошку на честь видатного земляка. До 130-річчя від дня народження Олександра Вишнівського запорізький історик Юрій Щур перевидав спогади генерала «Повстанський рух і отаманія». Історична справедливість бере своє: імена українських героїв живуть у пам’яті народу, а міфи, створені окупантами, поступово відмирають.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки
краєзнавців України.