«Вірний завжди»

Він був дуже допитливим, усе хотів знати, вивчити все на світі. Розбирав усе, що траплялось під руки, від дитячої машинки до справжнього автомобіля, до комп’ютера. Мав багато захоплень. Шукав свій шлях у різних напрямках. Любив риболовлю. Добре готував і любив це. У перерві між війною деякий час працював кухарем, і відвідувачі закладу часто домовлялися, щоб м’ясо чи шашлик готував саме Діма, він «відчував» м’ясо — його шашлик був неперевершеним. Потім — карантин і зміна напрямку. Навчився ремонтувати і фарбувати автомобілі. Певний час займався і цим.

Ще раніше, після школи, навчався в ліцеї буді-вництва й архітектури. Бездоганно шпаклював стіни і клав плитку. Освоїв майже всі будівельні роботи. Діма постійно хотів більшого, прагнув розвиватися. Тому з легкістю вступив на бюджет в Академію будівництва та архітектури. Хотів стати архітектором. Але спеціальність «закрили», й він кардинально змінив обраний фах, кинув цей виш. Перейшов у Харчову академію.

— Чомусь подумалося: наші захисники — вони до будь-якої роботи бралися у своєму цивільному житті, і при цьому кожен мав свою мрію, своє захоплення, у якому хотів розвиватися. Чи це покоління таке — воно ж боронить нині країну ціною немислимих жертв, чи виховання вони отримали відповідне за роки незалежности. Зрозуміло, що кожна матір хоче вирізнити свою дитину з-поміж інших. Та й ви щойно в розповіді сказали, що ваш син мав особливий талант і здібності: за що б не брався — все у нього виходило. І на війні він був умілим воїном...

— Зараз кажуть: не народжений для війни. А в мене така думка, що, мабуть, мій син був народжений воїном, захисником. Не любив, коли ображали слабших, боровся з несправедливістю. Честь і порядність для нього були не пустим звуком. Можна сказати, що із 16 років він воював, бо якраз тоді захопився страйкболом. Вивчив всю страйкбольну зброю і ремонтував її всім знайомим. Вивчав стратегію і тактику, із захватом ходив на страйкбольні ігри. Цей досвід згодився йому і на фронті.

— Сьогодні не надто багато молодих людей прагнуть піти до війська, швидше — навпаки. На вулицях, дискотеках бачимо чимало юнаків призовного віку, чимало просто ховаються, уникають призову. А вже щоб добровільно піти...

— Мій син завжди вважав, що справжній чоловік повинен відслужити в армії. У 2013 році, тільки-но отримав повістку, пішов на строкову службу. Служив у розвідці, і на початку 2014-го ми вже знали, що ворог готується до війни. Від самого початку бойових дій рвався на фронт, подав не один рапорт. Мені було дуже страшно, бо знала, що він все одно доб’ється свого. Любов до техніки привела його в танкові війська: танковий батальйон 14-ї Волинської бригади. Навчання, потім — АТО, Луганська область. Служив у кращому танковому взводі Романа Багаєва, виконував різні бойові завдання. У 2017-у його взвод став учасником міжнародних танкових змагань Strong Europe Tank Challenge. Символічний останній постріл від команди України робив саме він, і дуже цим пишався. З танком був «на ти». Кожну машину намагався довести до досконалості, допомагав у цьому побратимам. Після змагань і практично п’яти років служби демобілізувався, бо хотілося вже мирного життя, інших висот. Хотілось кохання.

— Так мало часу лишалося між АТО і повномасштабним вторгненням… Чи відчували ви, що це скоро скінчиться? Можливо, жили в прискореному темпі?

— Життя подарувало менше п’яти років спокою. Восени 2021-го син одружився. Але тінь війни завжди нависала, наплічник стояв зібраним напоготові. Тому я намагалася насолодитися кожною хвилиною, проведеною разом. Завжди знана: якщо ворог сунеться до нас, Діма піде захищати країну, і ніщо його не втримає. Бо так повинен робити кожен чоловік. Тому 24 лютого син взяв наплічника і пішов. Потрапив у 35-у бригаду морської піхоти. «Вірний завжди» — це той девіз, який відповідав його внутрішньо-му світу. Кілька місяців служби на охороні Одещини, а із серпня — Херсонщина… 5 вересня — справжнє бойове «хрещення» нової війни. Підрив танку на міні, ПТКР, контузія і героїчний вихід екіпажу з поля бою. Тоді він почув по рації крик про допомогу від бійців суміжного підрозділу, які через поранення не могли нести важко пораненого побратима. Танкісти поквапилися на допомогу і несли пораненого розвідника до місця евакуації. У нього було розтрощене коліно, Діма примотав до його ноги автомата як шину. Дуже хотілося б дізнатися про долю цього бійця на ім’я Тьома. Таким був мій син. Завжди готовий допомогти, винахідливий у найважчих ситуаціях.

— У хвилини телефонного спілкування розповідав про війну, можливо, про якісь епізоди?

— Дуже пишався, коли вдавалося якісно виконати бойове завдання, знищити велику кількість окупантів, бо стріляв він ювелірно точно, відчував танкову гармату як своє продовження. Пишався участю в операції зі взяття Давидового Броду. Ворог утримував протилежний берег річки Інгулець, вибити його було дуже важко. Діма тоді точними пострілами з іншого берега знищив велику кількість окупантів, обваливши на них дах школи, в якій ті зробили казарму, спалив вантажівки з ворогами в капонірах поряд.

Після звільнення Херсонщини був Донбас — бої за Вугледар, Времівський виступ. В бою за Макарівку ворожий «Ланцет» підбив його танк, командир і навідник отримали важкі поранення. Порятунок з поля бою видавався неможливим. У командира — обпечене обличчя, він нічого не бачив; у Діми — важка контузія, все тіло нашпиговане осколками; один автомат на трьох. Підбитий танк, навколо орки групами пересуваються полем бою. Сутеніло, і це допомогло врятуватися. Діма лоб у лоб зіткнувся з окупантами й зухвало заговорив з ними, вони й не зрозуміли, що перед ними — поранені українські танкісти. Потім ще довелося залягти під кущами, коли повз них проходила ворожа група. Син розповідав: серце калатало неймовірно, коли ті ще й зупинились по інший бік кущів, обговорюючи свій маршрут. А далі — вихід у темряві до своїх мінним полем. Діма, як поводир, вів засліпленого командира за руку… Після цього поранення і контузії міг списатися. Але сказав: «Мені потрібно до своїх хлопців, до своїх танчиків».

Після Донбасу знову була Херсонщина — операція в Кринках. Хлопці на лівому березі. Наші через Дніпро вогнем з танків нищили ворога. У мене досі в телефоні фото з вибухом ворожого БК, яке зробив мій син. Уже в листопаді 2023-го, незадовго до загибелі, Діма розповідав, що йому треба було виконати неймовірно складне завдання. Ворог засів у будинку, через що наша піхота не могла пройти далі. Наші хлопці сиділи поряд з ворогом через дорогу, і треба було стріляти так влучно, щоби не зачепити своїх. Діма тоді майстерно виконав завдання і дуже цим пишався. Як жартома казав: «Я стріляв: білка — око». Вороги довго полювали за моїм «Сталевим Лапою». Коли вони чули в перехопленнях, що їде «Лапа», починалися прильоти. Діма це знав, та все одно їхав виконувати завдання. Його позиція була: захист Батьківщини — понад усе. 10 листопада ворогові все ж вдалося запустити той роковий дрон, який обірвав його життя. Він прийняв на себе всі уламки, і його побратими залишилися живими.

— Що найчастіше згадується?

— Діма був моєю опорою, підтримкою у житті. Влаштовував мені справжні свята, коли віз мене на риболовлю, чи по гриби. Дуже любив природу і посеред жаху війни знаходив красу. Надсилав мені фото квітів, птахів, записував спів солов’я і нічних цвіркунів. Не зникав надовго. Навіть під час найгарячіших бойових дій намагався бути на зв’язку, щоб не хвилювалася. А в час довгих нічних чергувань ще в АТО ми могли розмовляти годинами про все на світі. Він наче відчував щось. У відпустці встиг побути з усіма, всім зробити подарунки до душі. Наче хотів залишити добру пам’ять про себе. Дуже уважний і дбайливий син. Був моїм повітрям, без якого неможливо дихати. Він просто полетів туди, де нема зв’язку…

Ось такий він був, Лапочкін Дмитро Юрійович (04.11.1993 — 10.11.2023). Тепер про нього нагадують нагороди, а ще — берет морпіха, яким він пишався, фото на стіні.

4 листопада йому сповнилося 30. Тепер моєму «Сталевому Лапі» тридцять назавжди.

З матір’ю загиблого воїна-танкіста Ольгою Вікторівною Лапочкіною спілкувався

Роман КРАКАЛІЯ.