Ключ, що відкриває чужі міста

Паперові крила… Як там у Ліни Костенко?

А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
……………………………
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Господь кожному дає крила. Та не всяк уміє достосувати ці крила з користю бодай для себе, не кажучи вже про людство. Ірина Резніченко знайшла своє небо. Графічні аркуші художниці буквально вражають насиченістю архітектурних деталей — а цікавить її майже винятково архітектура. За кожною з тих деталей простого будинку десь на краківській вулиці чи величного палацу характерної східної архітектури вона бачить те, що недоступне очам туристичного спрямування. Пильно вдивляється в те, що відкривається її поглядові. Хоч небагато часу щоразу відведено художниці. Та можна довго стояти перед її роботами, споглядаючи талановито відтворену нею прекрасну архітектуру.

…Гості виставки неквапливо переходять від однієї роботи до іншої, зчаста повертаючись до попередніх — це лише художниця, майстриня може одним поглядом охопити все. Відтак змусити глядачів пильно і довго розглядати кожну роботу. І вже крила уяви несуть нас туди, понад ці дахи, у ці вулички і проспекти чужих міст, де ми ніколи, можливо, не побуваємо. А глобус крутиться, крутиться, як висловився хтось із відвідувачів. Наші крила уяви — це ті ж самі паперові крила художниці, вигаданий нею образ трансформується у цілком конкретне бажання повторити її маршрути.

Відтворені нею образи захоплюють нас красою та вишуканістю ліній. Це справді висока майстерність художниці-графіка. Тут усе нібито на місці, й водночас фантазія авторки допомагає нам домислювати собі все, що там далі, за тими давніми мурами, викликаючи в пам’яті якісь наші знання, видобуті з книжок, фільмів чи й наших власних подорожей. Але це був би, одначе, надто утилітарний погляд на її працю. Ми не можемо охопити поглядом красу архітектури. Твори художниці допомагають нам побачити творіння архітекторів у всій красі й досконалості, і ця краса збагачує нас духовно, робить кращими. Принаймні, так хочеться думати.

А втім, послухаємо саму авторку, й цілком ймовірно, що наші думки можуть не збігатися з творчими задумами авторки.

— Паперовий світ у час війни… Це мої відчуття про ненадійність цього світу. Водночас, ці крила підносять нас над буденністю. Якщо ти створюєш щось гарне, навіть якщо воно зникоме, то робиш цей світ кращим… Мене запитують: чи не боюсь я прилітати у воюючу країну (мисткиня за сімейними обставинами живе у Норвегії. — Авт.). Так… Але це моя Батьківщина. Українська громада там хоч і нечисельна, але прагнемо зробити свій внесок у допомогу ЗСУ. А ці крила… чому паперові? Вони все-таки сильні, якщо вдуматись у цей образ…

Виставка — це споглядання. Ненав’язлива музика — контрабас разом з фоно — якнайбільше пасує до самої ідеї експозиції, до образів цих робіт. Музика про чарівника з вигаданої країни. Чого це контрабасист пильно вдивляється у начебто порожній пюпітр? Та він же ж там вичитує з телефону. Ці враження — порожній пюпітр з невидимим глядачеві телефоном — дивним чином збігаються з отими паперовими крилами, які підносять художню уяву мисткині.

Можна було б сказати, що ми мандруємо разом з нею. Але це не так. Ми не лише вчаровуємось архітектурною досконалістю, а й захоплюємося майстерністю художниці, яка і дивує, й зачаровує. Легкість і — на перший погляд — нібито жодних зусиль. Ознака не лише високої працездатности, а й — передовсім — високого таланту. Це той ключ, яким вона відкриває чужі міста.

Роман КРАКАЛІЯ.