Не «переселені», а депортовані

Це перше офіційне визнання державою Україна історичної несправедливості щодо депортованих українців з наших етнічних земель за рішеннями колишнього СРСР/УРСР та Польської Республіки у період 1944—1951 років.

Відповідно до ухваленого Верховною Радою закону №2038 українцям, примусово переселеним у 1944—1951 роках з територій, які належали Польській Народній Республіці (ПНР, сучасна Польща), виплачуватимуться компенсації. Компенсації можуть виплачуватися і нащадкам депортованих.

Важливо, що такі компенсації виплачуватимуться з українського бюджету. Про відшкодування від сучасної Польщі не йдеться.

Законопроєкт «Про внесення змін до закону «Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою» за №2038 внесли на розгляд ще у 2019 році. За даними авторів документа, мова про щонайменше 700 тисяч осіб, які можуть претендувати на виплату компенсацій.

Відновлення прав громадян України з числа депортованих осіб визначається законодавством одним із пріоритетних напрямів.

Особам, як постраждали від виселення, нададуть статус «депортованих». Окрім цього статусу, вони (або їхні спадкоємці) отримають низку прав, зокрема право на вилучені внаслідок депортації майно та будинки.

Зазначається, що заяву можна буде подати не пізніше, ніж упродовж трьох років з моменту набуття особою статусу «депортованої». Протягом п’яти років здійснюватиметься поетапне відшкодування втраченого майна, а у випадку смерті особи — її спадкоємцям.

Також «депортовані особи» мають право на одноразову грошову допомогу, яка виплачується після набуття від-повідного статусу. Розмір та порядок усіх компенсаційних заходів визначить Кабінет Міністрів.

Історичні українські регіони Лемківщина, Надсяння, Холмщина та Підляшшя були передані Радянським Союзом Польщі після завершення Другої світової війни. Офіційно депортація почалася з вересня 1944 року, але активізувалися дії з примусового виселення значно пізніше.

Загалом, за офіційними даними, у 1944—1946 роках до СРСР було переселено 482,8 тисячі осіб. У 1947-у з історичних українських земель у складі Поль-щі в рамках депортаційних операцій, зокрема й «Вісли», на пів-ніч та північний захід Польщі було вивезено залишки україн-ського населення — майже 150 тисяч осіб. У наступні роки (до 1951-го) до УРСР з території Польщі переселили ще близько 50 тисяч осіб.

Остаточно депортації були закріплені угодою «Про обмін ділянками державних територій» від лютого 1951-го.

Депортація супроводжувалася терором, репресіями, конфіскацією майна, встановленням режиму спецпоселень для українців, обмеженням їх політичних, соціальних, економічних і культурних прав. Тотальне виселення корінних українців зі споконвічних теренів за етнічною ознакою було ретельно сплановане і брутально здійснене комуністичними режимами Польщі та СРСР.

У 2002 році Конституційний Трибунал у Польщі, а у 2004-у — Європейський суд з прав людини визнали, що радянсько-польська угода 1944 року «Про евакуацію українського населення з території Польщі та польських громадян з території УРСР» не мала правових підстав для підписання. Дії СРСР та ПНР, пов’язані з «евакуацією», названі незаконними.

Голова ГО «Бойки Одещини» Іван НІТОЧКО так відреагував на зміни в законодавстві України:

«Особисто для мене це визнання є надзвичайно важливим — я чекав його впродовж усього свідомого життя. У свої 76 років я вперше почув від держави правду: я — не «переселений», я — депортований...

Це була трагедія для тисяч людей... Про це я розповів у своєму вірші «Поцілунок дверям»:

Ти уяви собі, як поміркуєш:
Садибу любиш, дім, 
що будував,
Життя у перспективі 
ти плануєш,
До гаманця і скрині 
щось надбав.
Та звістка — 
наче грім з ясного неба:
«Отсюда всєм 
вам надо уєзжать!».
Речей дві сотні кілограм 
забрати треба.
«Жизнь лучшую 
єзжайтє узнавать».
І ти пішов. Поцілував ти двері.
А на полях дозрів 
вже майже хліб.
Були пусті будинки — 
як химери,
І не один за нами плакав кіт.
Тоді ридала не одна дружина,
Людей багато посивіло враз.
Був кожен безпорадний, 
як дитина.
Те горе — в серці, 
а не напоказ.
Відчули: 
не повернемось ніколи.
Тікали в гори, в ліс — 
та хто куди.
Хто їхав — цілував усі ікони,
Не виступав, 
щоб не було біди.
Тоді не мали 
майже фотографій...
В степи привезли: 
«Тут тепер живи!».
Скалічено чимало біографій,
З цим спомином — 
довіку в голові.

Щиро дякую народним депутатам Володимиру В’ятровичу, Олексієві Гончаренку, Софії Федині за принципову позицію та активну роботу, яка сприяла ухваленню цього закону.

Я висловлюю також вдячність громадам і жителям населених пунктів, які зберегли пам’ять про своє походження та підтримали нашу багаторічну роботу: сіл Маринове, Знаменка, Шевченкове (Березівський район), Новоукраїнка, Єреміївка, Бецилове (Роздільнянський район), Агафі-ївка (Любашівський район), Дивізія (Тарутинський район), а також мешканцям селищ Іванівка, Раухівка, Сарата, Радісне, міст Теплодар, Березівка, Південне.

Саме разом із вами ми шість років тому, збираючи підписи до Верховної Ради, аби прийняли такий закон, і розпочали шлях до цього закону. Нарешті наш голос почуто! На жаль, тисячі українців не дочекалися за життя відновлення історичної справедливості».

Ярослава РІЗНИКОВА.