Вадим ПРИСТАЙКО: «Ми вступили в нову гонку озброєнь»

— Те ж саме в Європі, те ж саме в НАТО. Тому йдеться про так званий військовий безвіз…

— Пересування, полегшене пересування, включно з легальними, як ви кажете, нормами, але й інфраструктурними також: усі проєкти в Україні треба відповідним чином підпорядковувати нашому оборонному плануванню, щоб, умовно кажучи, мости пропускали танки, повороти дозволяли проїхати важким платформам, залізниця була готова розвантажувати важку техніку, кораблі і так далі. Я вже не кажу про інформаційну складову і комунікаційну інфраструктуру. От усе це ми пропустили за 30 років настільки, що навіть розгортання Коаліції рішучих буде неймовірною логістичною проблемою.

Але складається враження, що без американської готовності підтримати Коаліцію, ні Франція, ні Британія перший крок робити не планують. Мені здається, що всі наші дипломатичні зусилля зараз і треба було б пустити саме на те, щоби переконати партнерів рухатися без чіткої позиції Сполучених Штатів, а паралельно — дотискувати якусь форму підтримки, що дозволила би партнерам прийняти рішення про розгортання сил на території України. Оцей порядок роботи і має бути з Коаліцією.

— Це, як ви вже сказали, майбутнє. Для того, щоби перейти у практичну площину — розміщення, передислокація, як кажуть військові, контингентів — треба не тільки законодавство, базу, логістику тощо. Потрібне головне — припинення вогню. Бо без цього наступні кроки робити не можна…

— Я би хотів, щоб вони навіть зараз, під час війни, вступили. Я не кажу про піхотинців в окопах, хоча нашим піхотинцям не завадило б в окопах дружнє плече, я кажу про пілотів важкої техніки. Нам потрібні оператори складних ракетних систем, спеціалісти інтерпретації даних розвідки, тобто ті люди, які можуть, навіть якщо вони і не будуть стріляти в росіян, нам серйозно допомогти. Я говорю про те, що нам треба було б це мати зараз, а не тільки як миротворчі, спостережні, моніторингові сили. Ми мали місію ОБСЄ, яка була найдорожчою в історії цієї організації і, думаю, найбезладнішою також.

— Європейці вагаються через те, що не впевнені у підтримці чи в позиції Сполучених Штатів Америки. Мені здається, і тут ми знову переходимо на глобальні питання, що треба говорити про розподіл ролей, розподіл відповідальності. Сподіваюся, США на якомусь етапі чітко сформулюють свою позицію, яка, на мою думку, має полягати у тому, що підтримування глобального балансу і глобальне стримування Росії як ядерної загрози — це їхня відповідальність, а тактичні речі і географічно прив’язані до Європи — це європейська відповідальність. Тоді було б більш зрозумілим і простіше було б лідерам європейських країн приймати рішення, якби вони знали, що так, підтримка від США є, вона починається з такого моменту і їхня відповідальність така-то.

Ми переходимо тут до іншого питання, яке дискутується, зокрема й в українських політоло-гічних колах, — про спільні ядерні сили стримування в Європі. І тут, напевно, Україна теж могла б сказати своє слово, я не кажу про те, що нам треба виходити з NPT, але засоби доставки — це наше, ракетні технології — це наше. Як, на вашу думку, це перспективний напрям чи це знову на рівні теорій і політологічних конференцій?

— По-перше, про розподіл ролей: я дивуюся, коли наші європейські партнери сприймають як абсолютно для себе неочікуване, що Сполучені Штати виходять (з Європи), — трагедія, горе. А хіба ви не знали, що США рано чи пізно мають піти з цього континенту так само, як вони прийшли під час Другої світової й залишились на всі ці 70 плюс років? Чому вас дивує, що колись рішення буде прийнято — досить, Європа мирна й, умовно, Німеччина з Францією більше не чіпляються одна одній у горло, як це відбувалося століттями. А якщо ви думали, що вихід американців буде простий і легкий — сьогодні зібралися, завтра піднялися й поїхали — ні, це буде політично складно, це буде тягнути за собою витрати, збільшення фінансових витрат, це будуть політичні катаклізми, тому що той порядок, який існував, завершиться. Просто треба спокійніше до цього ставитися, не звинувачувати партнера у зраді, адже вони тут були тимчасово, у них є задачі глобального стримування. Адже є Китай, є частина Південно-Тихо-океанського регіону, який матиме, як кажуть, до 75% всієї торгівлі. Треба не забувати, що для Америки цей регіон набагато ближчий, з іншого узбережжя — це взагалі через океан лише, це не як для нас — через пів кулі, це нормальна сфера їхніх інтересів.

Що стосується ядерної зброї, зовсім нещодавно відбулася у мене розмова з одним із командуючих, які забезпечували командування сил НАТО в Європі. Ми говорили про те, що якби мати політикам здатність передбачати, то на початку 1990-х треба було зберігати Україну ядерною державою, розраховуючи на те, що вона стане найближчим партнером і союзником. Маючи зараз такого потужного партнера, як ядерна Україна, можна було б забезпечити безпеку Європи елементарно, баланс ядерних сил на континенті був би радикально інший. І Росія, напевно, навіть не дивилася б у бік Європейського континенту взагалі, забезпечуючи свої агресивні апетити країнами Центральної і Південної Азії.

Мені здається, що зараз говорити про відновлення ядерної зброї пізно, але треба враховувати, що ядерні країни з’являються просто і тут, і там. Як казала Голда Меїр, щонайменше їй приписують ці слова: «У нас нема ядерної зброї, але ми не зупинимось ані на хвилину, якщо нам доведеться її застосувати».

Ніхто не знає, як це буде, але просто уявити собі політичну ситуацію, в якій би українцям вдалося довести свою здатність бути відповідальним партнером, щоб у нас з’явилася ядерна зброя, дуже складно.

Що стосується засобів доставки, я згодний, ми все ще є країною, однією з небагатьох, які мають ракетні технології першої категорії. Технології є, але ми до цього часу не здатні виробляти в достатній кількості ракети, щоб протиставити російській щоденній ракетній загрозі. Тобто ми би хотіли, ми в теорії здатні, й ми в це віримо, але ми не довели, навіть спочатку самим собі, що ми можемо бути важливим партнером у цьому контексті, нам ще треба буде це зробити.

— Я побачив днями повідомлення, що в Європі схвалили багатонаціональний проєкт створення основного бойового танка наступного покоління. Мені здається, що це старі підходи, а правильні рішення про переозброєння Європи будуть і далі наштовхуватися на такі речі, коли хороші наміри перетворюються у непідйомні справи, якісь нереальні й не дуже потрібні речі, тим більше, що рано чи пізно виникне питання співвідношення ціни і якості. Якщо винищувач наступного покоління, лише його розробка, коштуватиме кілька мільярдів, а безпілотні системи коштують у сотні разів менше і мають здатність знищити такий винищувач, то виникає питання: де майбутнє? Це питання не теорії, йдеться про практику, ми вступили в період нової гонки озброєнь. Адже в Європі йде війна, є реальна загроза, цю загрозу треба не лише теоретично передбачати, але мати чим стримувати. Отже, нова гонка озброєнь, нова холодна війна — оце і є новий світовий порядок?

— Цікаво, чим ця гонка озброєнь завершиться. Пам’ятаєте Стратегічну оборонну ініціативу, або, як у СРСР тоді казали, зоряні війни? Побутує думка, що насправді ніхто і не збирався будувати цей щит проти стратегічних міжконтинентальних ракет, а задача була вивести Радянський Союз у нуль по грошах, розігнавши оцей маховик гонки озброєнь.

Я колись говорив з нашими партнерами, з керівництвом Британії, і мені тоді казали, що в принципі навіть сама Британія могла б у гонці озброєнь перемогти Росію, тому що тільки їхня економіка вдвічі більша, ніж уся російська. Якщо мультиплікувати це на розмір усього НАТО або, скажімо, всього Заходу, додавши туди Японію, Австралію, Південну Корею, Тайвань, оці всі дуже сильні, сер-йозні економіки у світі, то вони, безумовно, розтерзають Росію, якщо Росія наважиться тягатися з ними в гонці озброєнь.

Я не бачив цієї інформації щодо танка, я сподіваюся, що це якийсь жарт, бо розраховувати зараз на це — просто катастрофа. Остання версія «Абрамса», американського основного бойового танка, дотягує до 12 мільйонів доларів — це, реально, катастрофа. Російські танки — теж по 4 мільйони доларів, і вони розносяться дронами, які їх просто жахають і вдень, і вночі. Так само кораблі: мільйони, мільярди коштують авіаносні групи й авіаносці, і величезні кораблі розносяться в друзки пластиковими дронами. Отже, доведеться рано чи пізно зрозуміти: якщо гонка озброєнь, то це гонка озброєнь у технологіях, це програмне забезпечення, здатність автономно діяти, штучний інтелект тощо.

— Отже, знову приходимо до головного питання: технологія, економіка як причина глобальних змін. Старий світовий порядок більше не існує, формується новий. Ми знаємо, та й зараз бачимо, що причини війни — економічні. То за що йдуть зараз війни, у чому економічний сенс зміни світового порядку, зміни підходів держав і їх лідерів до світоустрою, до принципів ведення справ?

— Так, в основі лежить економіка, конкуренція за ресурси, це завжди так було, просто ресурс інший, і кожного разу він буде інший. Інша сторона цієї проблеми — соціологічна, соціальна напруженість, яка існує, і не дуже ефективний метод управління цими людськими масами, який називається демократія, або всі інші, які існують зараз на планеті. От воно вкупі і призводить до нестабільної ситуації, коли здається, що простіше виграти територію, як-от русскі роблять, або, як китайці, — максимально розширити свої торговельні здатності та представництва замість того, щоб, як іще сторіччя тому, намагатися охопити ідеологічно. Тобто оця ідеологічна штука, яка дозволяє тримати різні народи вкупі, відходить, на її місце приходить наближеність до центрів і рівнів прийняття рішень.

Я для себе виробив пояснення такого, знаєте, цукру. Цукор як продукт настільки дешевий для виробництва зараз, що став дуже доступним. І те, що для наших попередників здавалося десертом, зараз настільки легкодоступне для організму, що організм не готовий із цим упоратися. Від цього всі хвороби, але ми продовжуємо вживати цей дешевий і приємний продукт. От соціальні мережі — це той самий цукор, тільки для мізків, ми не готові до його вживання, ми не знаємо, як виживати у цих умовах. Але ми продовжуємо його вживати на шкоду самим собі, вірячи, що ми якось зрозуміємо ці складні технології.

З’являється безкінечна кількість політичних гравців, які пропонують дуже прості методи вирішення всіх питань, і ми віримо кожного разу цим простим методам управління. Вони кожного разу не працюють, але замість того, щоб припинити, як цукор, це вживати, ми вживаємо ще більше і погоджуємося на ще простіші методи управління. Росія, наприклад, запропонувала своєму народу дуже простий варіант — встати з колін і продемонструвати щось усьому світу. Ну що вони можуть демонструвати? Їхня економіка — половина британської, тому своєму народу вони хочуть продемонструвати захоплення чужої землі. І треба визнати, що росі-янам це подобається, воно зайшло, і, напевно, це може стати прикладом для інших держав.

Це і є метод вирішення на цьому етапі історичного розвитку — продовження війн. Очевидно, жертвою стане Тайвань, вже розширюється конфлікт на Сході, пакистансько-індійський, незрозуміло, в якому він стані, чи його вдасться придушити, чи він знову вибухне, незрозуміле продовження ситуації на Близькому Сході і т.д., і т.д. На превеликий жаль, з’являється легкий варіант вирішення всіх питань шляхом невеличких переможних війн. Реально, ми повертаємось у ХVI— ХVII сторіччя.

— Зате маємо миротворця найкращого, єдиного у світі. Останнє питання на сьогодні: колективний Захід — він ще є чи його вже нема? І якою може бути конфігурація у світі, коли це все стабілізується?

— Я не думаю, що Китай захопить усіх, як то кажуть. Я просто пам’ятаю, як років ще з 20 тому в Нью-Йорку на будинках світилися неонові назви японських корпорацій, і всі були переконані, що Японія всіх захопить, бо це ж друга світова економіка. Але якісь нормальні, логічні й об’єктивні бар’єри існують для розвитку кожної нації. Так само й Китай дійде до певної межі своїх можливостей. І чи виживе в цьому процесі Захід як те, що ми називаємо Заходом, хоча іноді країни знаходяться або на півдні, як Австралія, чи Корея з Японією на сході. Я думаю, що композиція буде складніша, аніж просто західна цивілізація, вона, схоже, дійсно вичерпується і пара залишає цей двигун, треба шукати інші варіанти.

— Головне в цьому буремному світі — знайти своє місце, а в нашому випадку — Україна не шукає, а відвойовує своє місце, іншого шляху у нас нема. Слава Україні!

— Героям слава!

Ігор ДОЛГОВ.