З когорти «бойчукістів»

Уже 13 вересня 1942 року М.А. Павлюк взяв участь у виставці одеських і румунських художників «Salonul Oficial» у приміщенні Академії образотворчих мистецтв (вул. Софіївська, 16 / Короля Михая І). Він також був учасником інших виставок Офіційного салону, як-от 6 червня — звітної весняної виставки у приміщенні Товариства одеських художників. У розпорядженні спілки була одна із найстаріших будівель міста — «будинок 

І.М. Прокопеуса», що на розі вулиць Європейської, 23 (тоді — А. Гітлера) і Грецької, 32 (Коритнянська В. Деякі відомості про діяльність М.І. Жука в період окупації Одеси. «Обранець муз: Михайло Жук — художник, літератор, викладач»: матеріали Першої всеукр. конф. з міжнар. участю. Одеса, 2024. С. 156—157). Тут зосередилися адміністрація спілки, виставковий салон, а також Товариство піклування про нужденних художників та комісійний магазин з антикварним відділом при ньому.

Того самого року, 5 вересня, роботи М. Павлюка фігурували на осінній виставці художників Трансністрії «Salonul Oficial», яка знову перемістилась у приміщення Академії образотворчих мистецтв Трансністрії. Перейменування організації в Спілку художників Трансністрії, крім ідеологічних мотивів, було спричинене бажанням румунської адміністрації академії отримати щедре пожертвування на спілку від вищого керівництва Трансністрії в сумі 100 тисяч марок. На той час у спілці переважали одесити.

Існують усні перекази про Миколу Павлюка часів румунської окупації, які свідчать про його сміливість, схильність до ризику і навіть авантюрну вдачу. До речі, в академії він викладав ще й Слово Боже (стало в нагоді навчання в церковно-приходській школі).

Відомо про його участь у визволенні з гетто одеситів з мистецького кола. Про це, зокрема, згадувала художниця і педагогиня Діна Михайлівна Фруміна: «...свого часу (в часи окупації) Микола Артемович Павлюк носив рясу і довге волосся, як священник, і в цій ролі врятував батька художниці Кутєпової і матір художниці Любові Йосипівни Олександрович-Токаревої, вивівши їх з гетто...». (Фрумина Д. Мои воспоминания / Дина Фрумина; галерея «Мост». Одесса, 2005. С. 32. (Цит.: Дмитренко А. Союз художников Одессы / Александр Дмитренко. Союз художников Одессы ; вступ. ст. Михаил Рашковецкий. Стрый, 2013. С. 111).

Автобіографія Любові Йосипівни (дівоче прізвище Ратькіна-Олександрович), що зберігається в коледжі, містить скупі відомості про цей період: «У 1941 р., за 10 днів до війни, я приїхала в Одесу, де й застрягла, не зумівши евакуюватися, і провела тут усі роки окупації. Під час окупації ніде не працювала, а була домашньою швачкою і цим заробляла на життя, ховалася і ховала матір, оскільки частково єврейка» (Автобіо-графія Любові Токаревої-Олександрович. Ф. ОХФК. Особова справа Л.Й. Ратькіної-Олександрович (Токаревої).

У часи окупації Ратькіни-Олександровичі переховувалися на квартирі Павлюків. Про згаданий факт порятунку з гетто, наскільки відомо, в сім’ї Токаревих не прийнято було говорити. Ймовірно, про цей вчинок старшого колеги Діна Фруміна дізналася із розповіді Милиці Кутєпової, яка до 1943 року, як і її землячка, перебувала у Самарканді (Узбекистан).

При відступі окупантів з Одеси в 1944-у грабунки і мародерство були звичною справою. Постраждали й академія з її музеєм. Коли Микола Павлюк дізнався, що рідкісні експонати музею завантажено на підводу, він наздогнав мародерів і вирвав у них колекцію старовинних монет. Як свідчать усні перекази, рятували експонати й інші одесити. Зокрема, про подібний епізод переповідала Тамара Іванівна Єгорова, на той час учениця академії, котрій вдалося вихопити з рук окупантів-злодіїв дві великі порцелянові вази, зокрема роботу Василя Зайченка, яку нині можна бачити на виставці в Одеському художньому музеї з нагоди 160-річчя художнього училища.

Як згадувала вже цитована Діна Фруміна, перед приходом Червоної армії Микола Артемович разом з учнем академії підняв червоний прапор над найвищою тоді точкою Одеси — дзвіницею Свято-Успенського собору на вулиці Преображенській (56 метрів). Можливо, цей факт згодом допоміг йому уникнути утисків та репресій, як це сталося з його колегами Володимиром Синицьким і Всеволодом Цимпаковим.

Повоєнний період

Версія, що в часи окупації Микола Павлюк був директором училища, не підтвердилася. Навряд чи безробітного могли відразу призначити на керівну посаду. Більшість офіційних джерел (зокрема запис у трудовій книжці) вказують, що він очолив училище вже після звільнення Одеси і пробув на цій посаді з перервами із 1944-го по 1946 роки. Із 1947-го по 1952-й суміщав викладання спеціальних дисциплін в училищі з роботою в Одеських художньо-скульптурних майстернях Худфонду СРСР.

У замовних композиціях у дусі соцреалізму, які Микола Артемович виконав у Худфонді, ще можна впізнати ознаки великого стилю. У 1947—1949 роках він пройшов курс навчання в Університеті марксизму-ленінізму при міськкомі КПУ, однак у комуністичну партію так і не вступив. Не міг вибачити вбивство Бойчука...

Більшість багатофігурних композицій, створених Павлюком, мають політичний підтекст на догоду пануючій тоді ідеології, де провідною була тема класової боротьби. Для його покоління, людей, які вірили в ідеали молодості, це було щиро. Такими є його фрескові монументальні роботи. У 1950-ті це, здебільшого, замовні роботи від Худфонду, у яких переважає тема героїки. Стилістика змінюється, а згодом набуває ознак «суворого стилю». Часом монументальність переходить у плакатність: вони перформативні й демонстративні, звернені до глядача.

Микола Павлюк не міг «втекти» в музейну справу, як Т. Фраєрман, чи в керамічне мистецтве, як М. Жук. Як педагогу йому потрібна була постійна практика — завжди «бути в формі», без чого не мав права передавати досвід молоді. Це ознака здорових амбіцій художника-станковіста. «Соцреалізм» — це його вимушена плата, спокутування за життя в окупації й отримання права на вільну творчість. Сильна сторона Миколи Артемовича як живописця найбільше проявилася у сфері «чистої творчості» — в імпресіоністичних камерних портретах, пейзажах та натюрмортах, у яких емоційність має міцну раціональну основу. Це є цінним здобутком одеської школи.

Після виходу на пенсію в 1962 році Микола Павлюк не поривав зв’язків з навчальними закладами і виступав у ролі консультанта-методиста. Його часто можна було бачити в училищі, на художньо-графічному факультеті, в художній студії Палацу піонерів, куди метра запрошували колеги. В окремих випадках давав уроки індивідуально. Наприклад, відома нині мисткиня Світлана Григорівна Крижевська, готуючись до вступу в училище у 1961-у, свою першу академічну постановку штудіювала під керівництвом саме Миколи Артемовича. Їй запам’яталися м’яка наполегливість педагога, його вимога малювати вдумливо, осмислюючи кожен елемент форми, кожну лінію, — підхід, який великий Леонардо називав «думати очима». Ця невмолима вимогливість наставника іноді могла дратувати, і тільки з відстані часу вихованці розуміли його правоту.

За весь час своєї викладацької роботи, із 1931 року, Микола Артемович Павлюк підготував 156 художників, про високий професіоналізм яких свідчить той факт, що 32 із них отримали звання «заслужений» і «народний»: А. Гавдзинський, К. Ломикін, В. Литвиненко, В. Власов, Г. Павлюк, В. Філіпенко, С. Божій, С. Григор’єв, М. Хмелько, І. Грош та ін. Загальний стаж його роботи склав 46 років, 31 з яких був викладачем художніх дисциплін. Колишні студенти дотепер із вдячністю згадують його поради з композиції, рисунку та малярства.

Свідченням високого авторитету художника-педагога є протокольний запис звітно-виборних зборів, які відбулися 21 грудня 1981 року, й озвучений Михайлом Тодоровим: «... слова вдячності нашому старішому художнику Павлюку М., чуйному і талановитому нашому педагогу і вихователю. Ми — усі його учні, у мене, як і в усіх, залишилися особливо теплі спогади від роботи з цією людиною». М.А. Павлюк: «Я розчулений увагою до мене. Я радий, що 50 років моєї педагогічної праці не змарновані, що мої учні служать на благо Вітчизни». (З протоколу. Цит.: Дмитренко А. Союз художников Одессы. С. 225.).

Упродовж життя вірною подругою й опорою митця була його дружина Марія Георгіївна Павлюк (Чугункіна), свого часу випускниця політехнікуму мистецтв. Кар’єрою художниці вона пожертвувала задля створення в домі сімейного затишку. Після того, як її не стало, Микола Артемович прожив лише кілька років…

Щасливі моменти спілкування з наставником згадувала і його внучка Галина Георгіївна: «Дідусь міг прийти на заняття, мовчки подивитися на всі мольберти в майстерні, а на виході, повернувшись, сказати: «Артіль — даремний труд!» або «Трачу літа молодії, трачу та не бачу!», і цим, часом, було сказано більше, ніж довге бурмо-тіння над вухом невдоволеного викладача. Микола Артемович називав нас «пікасята, гогенята», казав, що спершу потрібно намалювати коробку сірників або олівець у перспективі, а потім займатися творчими експериментами. І з висоти прожитих років я бачу, наскільки він був правим. Він був щасливою людиною, щасливим тим, що він зробив, що комусь допоміг, а допоміг він багатьом, і багато йому завдячують. Сподіваюся, що його ім’я надовго залишиться в історії живописної школи Одеси, України».

Повертаючись до думки, висловленої на початку статті, варто наголосити, що після руйнації існуючої до 1919 року освітньої системи саме ці діячі стали фундаторами нової і, за усієї спраглості оригінальних форм і змісту, не відкинули класичну традицію. Те, що нині роблять працівники МСМО задля увічнення імен Миколи Павлюка, Михайла Жука і Теофіла Фраєрмана, — це створення мейнстриму в цьому напрямку.

Володимир КУДЛАЧ.

НА СВІТЛИНІ: Микола Павлюк. Автопортрет. 1947 (приватна колекція).