Музичні заповіти Георгія Успенського і сучасний резонанс його «Quo vadis 2000...?»

Георгій Успенський, як підказує прізвище, мав у своєму роду представників духовного пласту (один із його найближчих родичів був патріархом всієї Африки і Палестини). Природа щедро нагородила його музичним даром, привабливою імпозантною зовні-шністю, вмінням дотепно й гостро-чітко висловлювати оригінальну та логічно аргументовану думку. У своїй творчій манері він послідовно дотримувався того, що у ХХ столітті було прийнято називати «модерном», але, виходячи за межі традиціоналізму, не відсторонювався академічних засад, вважаючи їх базою професійного мистецтва.

Так сталося, що останнім закінченим великим твором, який замовив Георгієві Успенському радник Європейської комісії Бернар Замарон (Люксембург), була ораторія «Quo vadis 2000…?». Її назва є риторичним питанням. Ораторія-містерія «Куди ідеш, 2000 рік?..» – це спроба узагальнити досвід людства у ракурсі позитивних надбань, з яких, можливо, тільки жертовний альтруїзм частини цього людства заслуговує на безумовне визнання і прийняття. Загальна концепція ораторії Г. Успенського – Б. Замарона має певні перегуки із героїчною ораторією А. Онеггера «Жанна д’Арк на вогнищі», творами ораторіального жанру К. Орфа та ін. Ця аналогія посилюється присутністю в «Quo vadis 2000…?» партії Жанни д’Арк, яка виконується соло сопрано.

Говорячи про порубіжні десятиліття (1990–2010) в музичному житті Одеси, не можна не згадати про знакову у цій царині постать Бернара Замарона, який став інспіратором кількох великих міжнародних музичних проєктів. Крім «Quo vadis 2000...?», він ініціював написання з Г. Успенським Реквієму на власні тексти, а також створив лібрето для балету «Le choc de l’amour» у п’яти актах, музику до якого написав у ті ж роки Сергій Шустов. Скрізь, де, виконуючи доручення Єврокомісії, з’являвся Бернар Замарон, він насамперед відвідував музичні театри, мистецькі організації, художні майстерні, маючи на меті віднайти і налагодити контакти з найперспектив-нішими представниками творчої інтелігенції. Так, для обкладинки подвійного компакт-диску із записом «Quo vadis 2000…?» одеський художник і графік Люсьєн Дульфан намалював монументальне полотно «Розп’яття», а для сольних партій в ораторії Б. Замарон особисто відібрав п’ятьох провідних солістів Одеського оперного театру, де під час відвідин нашого міста бував майже щовечора щовечора. Не другорядним для розуміння реалій того часу є те, що у всіх творчих контактах з одеськими музикантами, художниками, скульпторами Б. Замарон виступав як меценат, спонсор проєктів, що допомогло багатьом пережити лихоліття і залишитися в професії. Саме завдяки йому скульптура Олександра Токарева «Викрадення Європи» прикрашає головний офіс Єврокомісії у Брюсселі.

Знайомство Г. Успенського і Б. Замарона відбулося на засіданні Одеського відділення Спілки композиторів та запам’яталося завдяки цікавій ситуації: гість погано говорив англійською, а члени СК – ще гірше. Річ у тому, що у крихітному Люксембурзі є три державні мови: французька, німецька та фламандська. Б. Замарон спілкувався французькою і вважав себе поетом французької традиції. Як франкофонному літератору порозумітися з одеськими композиторами? І тут у нашому оповіданні з’являється новий персонаж – Тетяна Успенська, дружина композитора, яка досконало знала три мови. Завдяки їй і стала можливою поява в одеському мистецькому середовищі неформального об’єднання «Quo va-dis?». Усе спілкування із Б. Замароном відбувалося через пані Тетяну, всі переклади поем, лібрето, кореспонденції, коригування вимови тексту у вокальних партіях та безліч непередбачуваних ситуацій міжнародних контактів, у яких вона була каталізатором успішних рішень, щоразу наближали унікальний результат – появу нових шедеврів.

Деякі факти про «Quo vadis 2000...?». Ораторія-містерія для солістів, змішаного хору та симфонічного оркестру (потрійний склад). Партитура – більше 400 сторінок, разом з оркестровими голосами це, якщо пересилати поштою, десятки кіло-грамів вантажу, звучання (за записом) – 2 години 15 хвилин 48 секунд. Під час представлення на сцені було зайнято понад 300 музикантів-виконавців.

Вражаючий, гомеричний масштаб задуму явно суперечив фізичним можливостям одного композитора, маючи на увазі, що в ті часи партитури та партії оркестрових інструментів писалися вручну за допомогою чорнильної ручки та туші, а Бернар Замарон намагався якнайшвидше завершити весь процес, по-своєму мотивуючи терміновість роботи. По-перше, тема нового тисячоліття як така була цікавою лише напередодні 2000 року, а згодом могла втратити актуальність (що, власне, і сталося). По-друге, Б. Замарон мав намір вручити партитуру «Quo vadis 2000...?» Папі Римському Івану-Павлу II, з яким, за його словами, дружив.

Отак якимось природним чином зорганізувався творчий процес: Г. Успенський і Б. Замарон за допомогою Т. Успенської писали вокальний рядок, звіряючи смислові та фонетичні акценти, уточнювали побажання для оркестрової фактури і гармонічної вертикалі. Склад вокалістів (ліричне сопрано, драматичне сопрано, мецо-, тенор, бас-баритон), наявність хору в кожному поточному фрагменті визначалися сюжетом і загальним задумом Б. Замарона. Потім начерки-чернетки потрапляли до С. Шустова для подальшого оркестрування та виписування оркестрових голосів, а вокалістів запрошували до затишної квартири на площі Толстого для роботи над аріями, дуетами, терцетами, квінтетами.

У роботі над «Quo vadis 2000…?» взяли також участь багато випускників класу композиції Олександра Красотова, що, як на мене, стало ще одним додатковим приводом для появи легенди про одеську школу композиції.

«Quo vadis 2000...?» складається з прологу, ч. 1, ч. 2 та епілогу. Кожна частина, у свою чергу, сформована з послідовності оркестрових, хорових, сольних та ансамблевих номерів, іноді пов’язаних нерозривно, іноді – цілком самостійних. Серед останніх у ч. 1 виділяється вражаючий хоровий номер «Les peuples de la Terre!» («Народи Землі!») – пристрасний заклик усіх людей до миру та єднання, який нікого не може залишити байдужим. Б. Замарон стверджував, що зможе посприяти й зробити частину «Quo vadis 2000...?» офіційним гімном Європейського співтовариства націй. На жаль, цій надії не судилося збутися.

Та збулося головне: непересічний талант Георгія Леонідовича Успенського окреслив шляхи розвитку Одеського відділення Спілки композиторів України, вписавши в культурний загал нашого міста щось національно і наднаціонально значуще. А сам композитор посів гідне місце в ряду представників музичного світу Одеси.

Олена МАРКОВА, 
доктор мистецтвознавства.
Сергій ШУСТОВ,
кандидат мистецтвознавства.