Роман КРАКАЛІЯ. Реінкарнації

— Я вже відчинила парадну, а тут згадала: телефон без грошей, побігла поповнити, а вулицю не перейти: на тім боці вже червоний світлофор, а я ще посередині, вітер уперся в груди, кроку не ступиш. Під ногами снігова каша, слизько, а я страх боюся впасти: людей нікого не видно, хто б допоміг… — Маленька жіночка щільніш запинається вовняним жакетом, дрібними кулачками притримує комірці біля горла.

— Так несподівано все почалось, я лиш зайшла у двір, намацую ключі в сумці, темно, світла нема ніде… Страшно!.. Тут позаду щось як гахне!.. У мене думка єдина: «шахед» клятий! А в хаті внучка сама… Серце вискакує з грудей: п’ятий поверх!..

— А що ж то було? — саме надійшла похилена бабуся з ціпком. — Я теж чула. Не встигла навіть злякатись, бо задрімала.

— Та ж дерево оце, що! Таке наче кріпке, а всередині, бач…

— Не відпускають внука? — це до неї бабуся з ціпком.

— Та ні… Каже: нема заміни…

— Ви хоч на землі ногами своїми…. А я на балкон, дрібноту прану забрати з-під вітру, а тут розчахнуло двері, щастя: скло вціліло… Я ще подумала: на прильот не схоже…

— І добре подумала… Без паніки треба.

…Тополя лежить, тихенько дослухається, про що говорять жіночки; щодня ходять повз неї, а он та, дрібненька, навіть, бува, торкнеться долонькою, такою теплою… Може, загадує собі щось…

Дерево не буває мертвим. Стане воно столом бенкетним, чи попелом піде в рідну землю, хтозна?..

— А де ж наш Віктор?.. — налякано хтось.

— Справді, де він?

— Може, спав у гаражі он у тому, а тепер як вийти? Крона вхід перекрила.

— Був би там, то вже подав би знак…

Жінки притихли, занепокоєно озираються двором. Та ні ж бо, ніхто не бачив його в ці дні, та й чого б то? Така непогідь! Все позаховувалося від несподіваної негоди. А він же ж такий худенький, такий…

Дворовий безхатько, мовчазний, тихий, не курить, не п’є; то води комусь принесе з поближ-нього бювету, а то грошей попросить — звісно, в борг, та з його мінімалки хіба оддаси? Одначе намірявся оддавати. Це дивувало, зроджувало прихильність. «Лишіть собі», — казали у відповідь.

— Ой, а це що таке? Дивіться, дивіться! То не він там?..

В неглибокій вирві — головою, плічми у тонких корінцях, що звисали з могутнього тополиного кореня, земляними крихтами присипана по плечах та голові непокритій — стояла постать… наче б чолові-ча; кремезна статура — могутня постава, широкі плечі — лучилась до поверженого дерева. Немовби допіру з вирви цієї виріс — хоч ніхто й не завважив, коли, як… Стояв без жодного поруху, лише тонкі корінці над ним похитувались од подувів.

Хтось охнув коротко… і вмовк, наче з переляку.

— Віктор?..

То був таки він, Віктор, дворовий безхатько. А може, й не він. Але який схожий!

— Та ж він це, він! — упевнено вигукнула котрась. — У парку он теж дерево впало, — сказала з притиском на «у». — Піду, гляну.

…Стояв мовчки. Трохи пробував обтруситись, наче скидав з себе дрібноту, що за рамена повчеплювалась. Він, Віктор.

м. Одеса.