Мовою болю

Важко дивитися, неможливо… А ще важче уявляти собі, що відчувало материне серце, коли в короткі секунди боязко торкалась пучками малюсіньких незабинтованих латочок синового тіла… Там, у лікарні. Сім днів біля ліжка безвідлучно. А на восьмий… Їй сказали: уражені очі, мозок… Так і не долинуло до неї зболене «Мамо»… — синова просьба про допомогу. Ненародженим відійшло тихенько це найдорожче слово…

Материні сльози… Найважчі… І найтихіші…

…Це було? Чи знову наснилось, примарилось безсонної ночі? «Мамо, все добре, не переживай». Голос у телефоні. Або тихеньке «цок», і засвітився екран веселим смайликом: живий-здоровий, значить, нема часу на «базар»… І не буде. Бо нема часу в медсанбаті, там дорогі не хвилини — секунди. «То ти ветеринар? — зрадів начальник при першому знайомстві. — Не закінчив, кажеш? То й що? Будеш медбратом. Нам хоча б ще одного… Це «нуль», колего. «Нуль»… Отож дивись».

Може, інакше сказав тоді його начальник в медсанбаті на ім’я Дмитро, але по суті — точно. Четверо їх, медиків, у тій хатинці, з якої зробили медсанбат. Він дивився: йод, вата, бинт… Коли дзвонив, казав, що дуже хоче виспатися на своєму ліжку. Вони там з Дімою придумали, як витягувати поранених з поля. Кидали туди карабін, защеплювали там і тягнули пораненого до себе.

…Отямся, брате, зараз перестане боліти, не спи, не можна тобі спати...

Бомба — точнісінько в медсанбат, наче наведена…

…Отямся, докторе, не спи, не можна тобі спати… Зараз будемо в Сло-в’янську…

Не взяли: важкий… Гвинто-крил до Дніпра… Там: везіть до опікового центру, в Київ. Ми тут не впораємося…

Сім днів — і ціле життя. Сашуню, прокинься, це я, мама…

Білий кокон — без єдиного поруху. Без єдиного звуку. Білий кокон — як доля її — з отими маленькими острівцями синового тіла, як її самота — глибока, як його могила… Просила лікарів: перевірте внутрішні органи, а шкіра заживе… Дивувалися, як він прожив ще тиждень…

Тихенька хода медсестричок: температура, заштрик — себто укол, і ще один шприц, товстезний, для годування…

Сім днів і ночей… Таких довгих, нескінченних… При ліжку, без дрібки сну. Тільки марення шматками розірваного щастя, на друзки розбитого тією бомбою, віднині вони стануть її життям… Так мріяв про те, щоби полежати у власному ліжку!..

Марення-спогади колишнього щастя…

«Сашуню, нащо тобі «Віскас»? Ми прийшли сюди за продуктами».

«Мамо, там під дверима кішка голодна. Вона так подивилася на мене…»

Авжеж, з дитинства у хаті повно різних баночок-скляночок з пуголовками, ящірками, чер-в’ячками…

«Сашуню, ти посварився з другом?».

«Я сказав йому, що неправильно він робить, нечесно».

«Сашуню, пробач мені, але твоя дівчина… Вона…».

«Мамо, не починай…».

Оце улюблене його «не починай». Спокійно, лагідно. Мовляв, маєш свою думку, я розумію. А в мене є своя.

Спокійно вислухав, а зробив по-своєму, як намислив.

… Був день, не схожий ні на який інший. О восьмій, як звично, пішов на роботу. Зазвичай поцілував на прощання у щічку. Трохи довше, ніж завжди. Чогось не так він зайшов, той ранок, довге світання, сонце ховалося поза хмарами…

Дорогою зупинили представники ТЦК, повезли до військкомату… Міг не йти, з його очима мінус вісім… Могла б не відпустити… Але пішов без жодного слова. Він би не залишився. «Мамо, я не буду ховатися. Треба захищати Батьківщину. У мене до неї претензій багато. Але треба її тепер боронити. Нам усім. Патріоти у вишиванках за кордоном ховаються. Мені багато що тут не подобається. Так, я «русскоязычный», там виучусь, у хлопців…».

Так, синочку, наші пращури тільки українською розмовляли. А вголос: «Ти там бережи себе. Не лізь, куди не можна…».

«Мамо, не починай». Знав: куди не можна — там якраз найбільше буде потрібен.

…Була найщасливіша мама на цілий світ. Вранці прокинеться — на столі вже кава парує у філіжанці, і канапка поряд… На день народження не питав, що подарувати, знав, про що мріє, на що поглядає непомітно, та не наважиться придбати для себе. А вже кожна субота й неділя були — як восьме березня: і квіти, і подарунки… Все це, може, не надто важливе, але замислімося: чи багато таких синів?

— Вдача була у нього моя. Він якщо захотів зробити — зробив. Навіть якщо скажу щось. Не було між нами таємниць. Після школи вступив до Водного. Отак просто пішов з друзями і вступив. На бюджеті вчився. Чого б іще? А тут практика в порту, запропонували йому на кран — найвищий. Прийшов додому і сказав: «Мамо, це не моє. Буду вступати до Аграрного». Хотів бути ветеринаром-хірургом. Хоча в дитинстві, бувало, пальчика поріже — міг знепритомніти від вигляду крові. А тут — хірургом. На нозі навіть тату зробив собі: «Наука з природою дружать». Полюбляв тату. Ще була в нього пандочка витатуїрувана, а також горіх, що визирнув з розпуклої шкаралущі голчастої, а поряд напис: «Воля». Про щось це говорить? Порядність, чесність — ніколи не брехав, друзям вірний був, небагато їх мав. У нього їх з п’ятеро, більше не шукав. Порядність, доброта були у нього на першому місці.

Такий був генофонд українців. Ще трохи, мабуть, лишилось. Але де вони?..

— За чим найбільше шкодуєте, пані Наталю? — І запитання, яке вже спало на думку: — Що не встигли сказати, зробити для нього?

Лиш цокотіння годинника на руці.

— Не вберегла…

— А ви могли зробити щось?

Не відвести очей від цих тихих сліз, не уникнути її болю. Вся втомленість материного серця в цих очах.

— Він би не залишився. Так вирішив — мусив зробити.

— Як ви зараз без нього?

— Складно. Знаєте, що найстрашніше? Я його чекаю. Я його землі віддала — а я його чекаю. Все здається мені, що це сон страшний наснився. Ось прокинуся, а він поцілує, на роботу збирається. А з роботи прийде — теж поцілує.

Звичайні, буденні звички, найдорожчі спогади.

— Сидить на лавочці високий хлопець. Саша! Оце найстрашніше…

…Ми розмовляємо мовою болю. Не знаю, якою мовою розмовляє зі світом ця війна і якою мовою треба розмовляти з ним, щоб світ зрозумів її, нарешті. Але з нами ця війна розмовляє мовою болю. Це біль серця за тими, котрі були — найкращі. Будуть нові покоління, але чи такі, як це, яке тримає удар і не схитнеться. Такі, як ці матері. Як вони витримують — не знаю. І ніхто не дасть відповіді.

Роман КРАКАЛІЯ.