Ольга КУЛАКСИЗ: «Мрію, щоб діти щебетали гагаузькою»

— Ольго Семенівно, ви пам’ятаєте той день, коли відбулося урочисте відкриття центру?

— Наш центр як обласну комунальну установу було створено рішенням сесії Одеської обл-ради 6 березня 2015 року. А саме відкриття відбулося 1 листопада 2014-го.

Ми дуже довго чекали цього моменту, тому добре пам’ятаю все до дрібниць.

На відкриття культурного центру з’їхалися гагаузи з України та Молдови. Гостей зустрічали за українською традицією хлібом-сіллю і за гагаузьким обрядом «четрою» з вином.

Честь перерізати стрічку і відкрити Центр гагаузької національної культури випала тодішньому депутатові Одеської обласної ради, а нині депутатові Ізмаїльської райради Юрію Дімчогло, першокласникам і Почесному хліборобові села Івану Чобану.

Одразу після урочистого відкриття гостям презентували виставку досягнень народного господарства і творчості. Пізніше, за повного аншлагу, відбувся концерт.

Зі сцени виступали почесні гості, які говорили теплі слова і дарували пам’ятні подарунки.

— Наскільки знаю, саме ви були ініціаторкою створення на півдні нашої області Центру гагаузької культури. Як це було?

— Я 34 роки пропрацювала в школі. У 2014-у, після закінчення навчального року, вирішила змінити вид діяльності: дуже хотіла привести до ладу музей у Виноградівці, який тоді розміщувався в одному з кабінетів сільського будинку культури. Працюючи вчителькою, мені не раз доводилося приводити учнів до музею, щоб наочно розповісти історію гагаузького народу. Однак нерідко нас чекали зачинені двері. Був відповідальний за роботу музею, але його не було на місці. Тож я подумала: «Візьмуся за музей, наведу лад і цікаво розповідатиму всім про історію нашого народу».

Своїми думками поділилася з Юрієм Дмитровичем Дімчогло. Він сказав: «Добре. Тільки буде не музей, а відкриємо Центр гагаузької культури».

На той час сільським головою був Олександр Янакієвич Арабаджи. Узгодили, які кабінети можна віддати під центр. У серпні 2014-го розпочалися ремонтні роботи, які фінансувалися Юрієм Дімчогло. Паралельно я вже шукала нові музейні експонати.

На сесії Виноградівської сільської ради 23 жовтня 2014 року ухвалили рішення про створення Центру гагаузької культури і про призначення мене директоркою.

— Ви — родом із Молдови. Розкажіть про свою сім’ю…

— Так, народилася я в селі Дезгинжа Комратського району. Мій батько, Семен Іванович Марін, працював водієм. Свою професію дуже любив і віддав їй понад 45 років. Він був дуже відповідальним — йому довіряли везти дітей (шкільні бригади) на поле і з поля після роботи. Мама, Олена Олександрівна Марін (Макарія), була майстринею на всі руки: і ткала, і в’язала, і вишивала, і нам, дівчаткам, шила всякі модні сукні. Крім цього встигала і в колгоспі працювати, щоб стаж був. Власним прикладом привчала нас до рукоділля. «Ось дивіться, як треба», — казала мама. І ми вчилися.

У родині нас семеро — четверо сестер і троє братів. Нас усіх виростили гідними людьми, всі отримали освіту за бажанням. Тато і мама дали нам право самим обирати, ким хочемо стати. Є серед нас і вчителі, і вихователі, і водії, і працівники газової промисловості та сфери послуг.

У нашому домі завжди панували доброзичливість і повага. Так намагаємося виховувати і своїх дітей, онуків.

На жаль, батьків уже немає з нами. Царство їм небесне!

Я друга дитина із сімох.

— Бути старшою — дуже відповідально…

— Особливо, коли старша сестра поїхала вчитися після школи. Донині я відчуваю цю відповідальність і повагу від моїх близьких.

Ще з дитинства засвоїла: те, що робиш, має бути на високому рівні, щоб самому не було соромно.

У 1982 році я вийшла заміж і переїхала в це прекрасне гагаузьке село Виноградівку (Курчу). Мій чоловік, Валерій, був водієм, як і мій тато. На жаль, його не стало 1 жовтня 2022-го після низки інсультів. Для мене і для наших дітей він завжди був захистом та опорою.

У нас троє дітей: донька Лариса, сини Віталій і Валентин. І, поки що, один онук — Витир. Лариса працює в посольстві Туреччини в Україні, Віталій — програміст, Валентин — еколог, але за професією не працює.

— Дякую за цей екскурс. Але давайте повернемося до створення центру…

— На Одещині гагаузи компактно проживають у шістьох селах: Виноградівка (Курчу), Олександрівка, Дмитрівка, Котловина, Кубей, Старі Трояни. У тамтешніх школах гагаузьку мову вивчають як предмет. Є ще три села колишнього Тарутинського району — Серпневе, Підгірне, Червоне, де гагаузьку опановують факультативно. Власне, задля того, щоб якось об’єднати роботу з розвитку гагаузької мови та культури, і потрібен був центр.

— Приміщення, де ви знаходитесь, належить центру?

— Ні, ми орендуємо його в сільському будинку культури.

— Чому Центр гагаузької культури відкрили саме у Виноградівці?

— Напевно, тому, що депутати Виноградівської сільської ради першими ухвалили рішення про його створення, а я виявила бажання організувати і вести цю роботу.

Коли ми тільки говорили про відкриття центру, я запланувала, що буде музейна зала. Юрій Дімчогло запропонував ще й бібліотеку, з чим я одразу погодилася. Горіла бажанням розповідати про основні ремесла гагаузів. Ось ці три кити — три напрямки — і лягли в основну діяльності.

— З чого почали?

— З того, що збирала експонати, яких залишилося дуже мало. Ті предмети побуту, які господарі вже викинули в сараї, гаражі, передавали нам, ми їх приводили до ладу — фарбували, склеювали, реставрували.

Перші експонати принесли виноградівці. Багато що співробітники самі збирали по крихтах. На початку навіть щось брали тимчасово для виставок. Наприклад, старовинні килими возили на фестиваль килимів, що проходить у Гагаузії, а потім повертали власникам із сувенірами та дипломами. Незабаром люди, бачачи наше шанобливе ставлення до цих речей, дарували їх зі словами: «У мене це просто лежить. А у вас люди побачать. Річ житиме».

Є у нас і свої експерти-консультанти — довгожителі села. Працівники центру радяться з ними, дізнаються про традиції та обряди. Багато дорогих серцю речей вони передали до музею, щоб зберегти культуру гагаузів.

Був і такий випадок. Господиня передала нам дзеркало-трюмо, яке їй дісталося від свекрухи. Воно було страшненьке. Ми його відреставрували, пофарбували, замовили у тесляра-майстра табуреточку. Встановили в залі. Приходить господиня, побачила це дзеркало і каже: «Яке воно красиве! Я заберу його назад!». Але ми, звісно, його вже не віддали.

По крихтах збирали предмети, пов’язані з тими чи іншими ремеслами. Зокрема, пишаємося тим, що відновили ткацький верстат. Тепер на ньому проводимо майстер-класи із ткацтва.

Будучи ще Центром гагаузької культури, створеним Вино-градівською сільською радою, проводили традиційні заходи до Дня майстрів народно-ужиткового мистецтва, Дня Соборності, Міжнародного дня рідної мови, інших державних і народних свят.

— З іншими національними центрами співпрацюєте?

— Звісно. З усіма обласними центрами національних культур ми дуже тісно працюємо. А також — з Комратським державним університетом, Науково-дослідним центром ім. Марії Маруневич, Головним управлінням культури Гагаузії. Хочу відзначити, що наша співпраця з управлінням культури Гагаузії та Науково-дослідним центром поповнює основний книжковий фонд нашої бібліотеки. Я дуже вдячна їм за це.

Також співпрацюємо з Київським національним університетом ім. Тараса Шевченка, Ізмаїльським державним гуманітарним університетом, туристичним центром «Болград», центром культури і дозвілля Болградської громади та іншими установами куль-тури й освіти. Дуже тісна робота-співпраця у нас із Виноградівським ліцеєм ім. Олександра Олексійовича Банєва, за що ми щиро вдячні директорці Світлані Федорівні Драгановій.

— У яких фестивалях берете участь?

— У дуже багатьох. Зокрема у Гагаузії: «Gagauz kilimneri», «Gagauz gergefi», «Hederlez», «Sarap yortusu», «Kasіm», «Gagauz korafі», «Kongaz ustalи», в Україні: «Bolgrad wine fest» (міжнародний винний фестиваль), «Bolgrad etno fashion» (фестиваль національних культур) та інших.

Серед заходів, які уже провели: Дні гагаузької культури в Одеському обласному центрі української культури; Дні гагаузької культури в Анкарі (Турецька Республіка), у по-сольстві України в Туреччині; виставка тканих старовинних і сучасних вишитих рушників у музеї ім. Івана Гончара в Києві тощо.

— Що дає участь у фестивалях та інших культурно-масових заходах?

— Це сприяє поширенню і розвитку гагаузької культури та мови. Співпраця з багатьма інституціями збагачує культуру гагаузького народу, знайомить з нашою спадщиною людей різних національностей.

Хотілося б більше співпрацювати і з іншими центрами національних культур, але транспортне сполучення не дозволяє робити це активно. Хоча в мирний час це не було перепоною. Ми часто відвідували фестивалі в м. Рені, співпрацювали з колективами с. Котловина, Ренійської громади, брали участь в етнофестивалях у Кубейській громаді.

— Як і в будь-якого закладу культури, у вашого центру, напевно, теж є проблеми?

— Їх більше, ніж… Насамперед, недостатнє фінансування. У штатному розписі у нас шість співробітників: музейний праці-вник, бібліотекар, технічні працівники і, звісно, керівник із головним бухгалтером. Але нам дуже потрібні ще й музичний керівник, культорганізатор і фахівець із сучасних IT-програм. Погодьтеся, що працювати центру, не маючи культорганізатора, методиста, музичного керівника, дуже складно. Як директорка я часто зверталася до департаменту культури ОДА з цим питанням, але не отримала підтримки.

Ми самотужки створюємо відеоматеріали за різними темами, беремо участь в конкурсах різного рівня, а потім отримуємо зауваження: «не так знято, не там скоротили, не так підписали…».

Маємо надію, що ці важкі часи минуть й Обласний центр гагаузької культури отримає необхідні кадри.

Зараз у нас спонсорів нема. Коли тільки народилася ідея створення центру, всі фінансові питання з ремонту приміщень,  придбання меблів та іншого необхідного інвентарю взяв на себе, як уже мовилося, Юрій Дімчогло. Він залучив й іншого спонсора — ТІКА. Коли проводилися ремонтні роботи, постало питання про водопостачання. У будинку культури води не було. Тоді обласне товариство гагаузів (голова Петро Георгійо-вич Волков) залучило громадськість і було зібрано кошти для спорудження колодязя та впорядкування прилеглої території. А сільський голова Олександр Янакієвич Арабаджи і директор будинку культури Роман Іванович Дімов організували людей, які безкоштовно працювали на цьому об’єкті: хтось готував їжу, хтось привозив інвентар, необ-хідне обладнання тощо.

У 2023 році Болградська міська рада надала нам спонсорську допомогу для придбання меблів, аудіо- та оргтехніки. Величезне їй спасибі. Але й Центр гагаузької культури завжди допомагає їм у тих питаннях, яких вони потребують.

Мене дуже тішить, що та робота, яку я вела у школі — робота над створенням підручників з вивчення гагаузької мови, має продовження і тут, у центрі. Над цим працює творча група вчителів. Уже доопрацьовані, доповнені та перевидані підручники з гагаузької мови для 1—4 класів. Це була моя головна ідея — мета моєї діяльності.

Тішить, що робота центру приносить радість усім, хто любить, поважає, цінує свою культуру. Приємно, що учні зі своїми вчителями приходять до нас й отримують відповіді на запитання про гагаузький національний одяг, їжу, традиції, обряди, життя відомих гагаузів, пам’ятні місця рідного села…

— А що не радує?

— Засмучує те, що гагаузька мова в Україні увійшла до числа мов, які зникають, що на її вивчення в початкових класах виділяється тільки одна година на тиждень. А якщо зважити на те, що вдома майже не говорять рідною гагаузькою мовою, то в школі за годину на тиждень її ніяк не вивчити…

— Людина без мрії — що птах без крил. Про що ви мрієте?

— Я мрію, щоб гагаузи у своїх сім’ях із дітьми, як казав Генріх Песталоцці, розмовляли рідною мовою від самого народження, щоб ми чули дитяче щебетання гагаузькою. Повірте, це так мило! Я вірю: батьки зрозуміють, що знання рідної мови аж ніяк не завадить здобути гарну освіту.

І, звісно ж, дуже хочу, щоб не було війни. Скільки хлопців уже не повернулося з цієї війни… Серед них багато і гагаузів, з нашого села…

Зовсім недавно «на щиті» повернувся додому Роман Дімов, колишній директор будинку культури. З перших днів повномасштабного вторгнення він добровільно вступив у територіальну оборону і став на захист України сапером інженерно-саперного взводу у складі 122-ї окремої бригади ТрО. Він загинув 24 червня, виконуючи бойо-ве завдання. Роман дуже любив людей, рідне село. Чудово танцював гагаузькі народні тан-ці. Був справжнім артистом, окрасою наших культурно-масових заходів. Прищепив любов до мистецтва всій сім’ї та бага-тьом односельцям. Гірко, що сьогодні кращі з кращих віддають життя заради того, щоб у нас було мирне небо над головою.

Петро ХАДЖИ-ІВАН,
редактор газети «Ренійський вісник»
(спеціально для «Чорноморських новин»).