І академізм, і белетристика

На тлі революції 1905 року в Російській імперії монархічні кола — передусім чорносотенці — усвідомлюють загрозу, яку становить український національний рух, і шукають способу задушити його. Показово, що один із генералів на закритому засіданні заявляє: «Ми не будемо громити населення, воно темне і мало що розуміє… нам лише потрібно відтяти голову цьому слабкому організмові, а далі він сам помре». Цей імперський принцип — «відрубати голову», себто знищити інтелектуальний авангард — згодом активно перейняла радянська система, доповнивши його масовим терором проти всього населення. Але ані на початку ХХ століття, ані пізніше це не зламало українців — вони знову і знову поставали з попелу, як фенікси, щоб продовжити шлях своїх попередників.

Чорносотенці починають шукати фігуру, яка уособлює найбільшу загрозу для імперії, й зупиняються на Борисові Грінченку. За їхніми мірками він справді небезпечний: автор і видавець понад півсотні книжок, ініціатор створення першого в Україні музею історичних цінностей, збирач тисяч етнографічних та історичних свідчень, що доводять існування окремого українського народу. Його художні твори рясніють натяками на самостійність й опір колоніальній системі. Попри заборону українських шкіл, Грінченко викладав «по-малоросійськи» й укладав рідною мовою підручники. До того ж був блискучим полемістом і переконливо захищав свою позицію в публічних дебатах з провладними інтелектуалами. Саме тому чорносотенці вирішують за будь-яку ціну усунути його й розгортають багаторівневу інтригу, що має відібрати в нього найдорожче.

У фокусі оповіді також донька Бориса Дмитровича — Настя. Разом зі своїм нареченим Миколою Сахаровим вона опиняється в епіцентрі подій так званої Лубенської республіки. Молоді люди долучаються до революційної роботи, і саме через їхню оптику читач знайомиться з цілою низкою знакових постатей тієї доби. Зокрема, ми зустрічаємо майбутнього міністра УНР Андрія Лівицького, зазираємо за лаштунки створення першої української газети на Наддніпрянщині «Хлібороб», заснованої братами Шеметами. Спостерігаємо, як революційний ентузіазм поступово переходить у фазу збройного протистояння з провокаціями, арештами й репресіями.

На сторінках книжки з’являються й інші ключові фігури українського національного руху: Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Микола Міхновський, Михайло Грушевський, одесити Іван Липа, Михайло Комаров, Сергій Шелухин та багато інших. Читачі побувають у книгарні «Київська старина», у Володимирському соборі, Народній читальні; дізнаються про витоки Київської «Просвіти» та історію газети «Громадська думка», попередниці «Ради», яку фінансово підтримували Володимир Леонтович і Євген Чикаленко.

Ігор Стамбол подає цікаві спостереження щодо характеру й особистості Бориса Грінченка. Той мав круту, безкомпромісну вдачу, однак найвимогливішим був сам до себе. Автор наводить виразні деталі. Зокрема, епізод зі сваркою в потязі з Мироном Кордубою через куріння чи дотепне зауваження Євгена Чикаленка: мовляв, якби вислати Грінченка з книжками на безлюдний острів, то й там він зробив би втричі більше, ніж інші.

Безперечна перевага видання — максимально можлива для художнього жанру фактологічна достовірність. Історична освіта автора чітко позначається на уважності до джерел і точності викладу. Цей академізм іноді «просвічує» в структурі оповіді, але не обтяжує текст — навпаки, додає глибини. Ігор Стамбол вправно володіє художніми засобами, особливо це помітно в композиції: сюжет виважений, логіка переходів між подіями — чітка. Книжка читається легко й динамічно.

Утім, маю й кілька зауваг. Мені особисто дещо забракло приміток. Як історикині за фахом було приємно впізнавати імена, локації, обставини, однак менш підготовленому читачеві, гадаю, подекуди буде складно охопити весь контекст без додаткових пояснень. Періодично автор виходить за межі безпосереднього наративу, додаючи рефлексії з позиції сучасника — ніби погляд згори. Це дещо змінює ритм, але водночас допомагає краще осмислити події у ширшому історичному контексті. Зрозумілим є і вибір на користь невеликого обсягу: в епоху кліпового мислення дедалі складніше втримати увагу читача. І все ж, зізнаюся, хотілося б ще трохи більше деталей.

Загалом же враження від книжки — цілком позитивне. Авторський вибір художнього жанру сприяє популяризації важливої теми серед ширшої аудиторії. А сам період — із низкою ключових подій, що відіграли вирішальну роль у формуванні модерної української нації, — безумовно заслуговує на увагу. Тож цей новодрук вартий того, щоб його прочитати.

Вероніка СТЯГАЙЛО,
бібліографка,
книжкова оглядачка, дослідниця історі