«Донбас», Маріуполь, рашистський полон...

Мій співрозмовник — Анатолій Христик — колишній військовополонений, родом із Хмельниччини. В Одесі, перш ніж повернутися додому, проходить обстеження та лікування в госпіталі. І хоч йому непросто говорити — надто болючі, надто живі ще спогади — погоджується на розмову, бо це важливо: розповісти правду, яку не можна забути…

Толя народився на Хмельниччині, у селі. Його мама працювала кухарем, та й хлопцеві завжди подобалося готувати їжу. Тож, закінчивши Вінницький кооперативний інститут, працював у ресторані помічником кухаря, офіціантом. А коли настав час — пішов у 2018 році на строкову військову службу і потрапив на флот. Йому подобалося на кораблі, відтак залишився служити за контрактом коком. Корабель називався «Донбас» — семипалубний, великий: 120 метрів завдовжки, 23 заввишки і 17 завширшки. Раніше він був пришвартований у Криму, а після того, як півострів захопили росіяни, «Донбас» стояв в Одеській бухті. У 2018-у на-дійшов наказ — перебазуватися в Маріуполь, і корабель вирушив на нове місце дислокації.

— Місто Маріуполь мені сподобалося. Я працював за контрактом корабельним коком, у мене був зручний графік — день через три, мав двох помічників, тож була можливість виходити в місто, спілкуватися з місцевою молоддю. Дехто каже, що Маріуполь напередодні війни був проросійськи налаштованим. Я точно знаю, що це неправда. У мене за час служби з’явилося багато знайомих, але проросійського духу там навіть не чулося. Єдине — вони розмовляли російською. Я з Хмельниччини родом, тож говорив винятково українською, а місцеві мене часом не розуміли. Доводилося кілька разів повторювати. Переходити на ро-сійську я не хотів…

Чотири роки на кораблі пролетіли, як сон. Наближалося звільнення: 10 березня 2022-го закінчувався контракт і я мав намір зійти на землю, поїхати додому. Познайомився з дівчиною, зробив їй пропозицію вийти за мене заміж. Ми планували побратися, були плани на мирне життя.

— Як для тебе все почалося?

— Ще за тиждень до 24 лютого у нас на кораблі була готовність номер один. У Маріуполі було чимало диверсантів, і нас відправляли на їх пошук та зачищення. Вони намагалися дестабілізувати ситуацію в місті, сприяти захопленню його російськими військами. У перші дні ми вели запеклі бої з цими групами, а також з російськими військами, які намагалися прорватися. Потім нас відправили охороняти один із штабів «Азову», який був у підвалі. Туди частенько прилітало: і «гради», і міномети. Екіпаж корабля базувався у Маріупольському університеті. Несподівано нас оточили три російські танки. 

Ми отримали наказ евакуюватися у сховище. Коли я біг, намагаючись вирватися з оточення, за два метри від мене вибухнув снаряд, і я отримав осколкове поранення в ногу. Будівля загорілася, ногу перебинтували. Всім членам екіпажу, а це близько 100 осіб, вдалося евакуюватися, перебігти через стадіон, перескочити через огорожу, щоб нас не помітили. Мене відправили в шпиталь…

Треба сказати, що наш корабель «Донбас» ми замінували ще в перший день війни. Спочатку вивезли звідти, скільки змогли, солярки та провізії, це все стало в нагоді. А потім ми його підірвали. Корабель палав на всю акваторію.

— На початку березня російський літак скинув авіабомбу на військовий шпиталь, розташований у Кальміуському районі, навпроти плавбасейну «Нептун» у Маріуполі. Було багато поранених. Усіх, хто залишився живим — лікарів, військовослужбовців, тероборонівців, що охороняли шпиталь, — евакуювали на територію металургійного комбінату імені Ілліча…

Що там відбувалося?

— Там тривали інтенсивні бойові дії. Але там був захищений бункер, а точніше, стометровий довгий тунель, де облаштували ліжка для поранених. Було холодно. Росіяни стріляли люто. Поранених було дуже багато — і цивільних, і військових. З кожним днем їх більшало. Це було страшне видовище: люди без рук, без ніг… Усім намагалися надати невідкладну допомогу. Годувати людей було нікому. Медсестри намагалися щось приготувати, але вони не справлялися з такою кількістю хворих.

— То ти знову став кухарем?

— Так, я повернувся до професії, навіть не вилікувавшись. Нога боліла, але у лікарів були нагальніші справи, тож мені її зашили тільки через два тижні. А тим часом я куховарив. Продукти привезли із госпіталя і магазин «Метро» дозволив вивезти все необхідне. Дрова шукали на заводі, там було багато піддонів. Спочатку готували просто на вогні. Потім нам доставили польову кухню. Годували людей тричі на день, а коли нас стало більше трох сотень, почали заощаджувати і перейшли на дворазове харчування.

Потім мені зробили операцію на нозі, і я став санітаром, допомагав роздягати поранених, возити в реанімацію, мити підлогу, вивозити покійних.

У госпіталі були різні люди: і військові, і цивільні. Бракувало цигарок, залишилося мало продуктів. А ворг наближався. Залишився кілометр.

Якось близько 600 осіб із госпіталю пішли на прорив. Вони вважали, що можна пройти в бік Запоріжжя, але із 600 живими повернулися 40. Решта полягли на відкритій місцевості — їх поливали вогнем і авіація, і дрони, і танки, й артилерія. Хто в посадку втік, той вижив, а всіх інших — на шматки. Росіяни стріляли жорстоко по беззбройних, поранених, жінках... Після цього вже на прорив ніхто не ходив. Завод зазнавав пості-йних ударів авіації та артилерії, зі сходу його атакували підрозділи підконтрольного російській армії угруповання «ДНР», із заходу — безпосередньо російські військові. 11 квітня відстань між нами була десь 300 метрів. Із зброї — тільки автомати. Ми відстрілювалися. Я вдень куховарив, а ввечері стояв з автоматом, стріляв. Піхота і танки нас оточували. Три дні не мали їжі.

Начальник госпіталю вирішив, що потрібно здаватися в полон, щоб врятувати хоча б тих, хто залишився. І ми всі разом здалися.

Варто зауваджити, що вороги захопили вишки стільникового зв’язку і присилали усім повідомлення з такими текстами: «Здавайтеся, ми прийшли з миром, визволити вас від фашистів». Звичайно, ніхто їм не вірив, але вибору ми вже не мали, бо опинилися в потрійному кільці. Тож полон був єдиним шансом на життя.

— Що було з вами, коли здалися?

— За нами приїхали машини. Росіяни забрали у всіх усе цінне: телефони, коштовності, гроші, техніку. А коли завезли у СІЗО в Камишині — там почалися допити.

Тапік — це такий польовий телефонний апарат. Від нього тягнуться два проводи з ручками, які прив’язували до кінцівок. Така собі коробка з ручками, що виконує роль шокера. Коли катують, усе тіло пронизує струмом, дуже боляче, вигинає, наче рибу на пательні. Іноді катували дуже довго — із восьмої ранку, після перезмінки, і до 12-ї ночі. Весь час б’ють струмом, руками, ногами, допитують, в туалет не водять, не годують, пити не дають….

Їх дуже цікавило, де в Маріуполі склади з біохімічною зброєю, де роблять над тваринами експерименти, чи був я мародером, чи вбивав цивільних.

 «Чи вірно ми вчинили, що прийшли звільняти?». Щоб відчепилися, доводилося говорити те, що вони хотіли почути.

— А як вас годували?

— Їсти давали дуже маленькими порціями. Тепла водичка і хліб, по шматочку, траплялося, що й цього на всіх не вистачало. Ми іноді мінялися хлібом. Зранку я міг бути без хліба, віддавав свою скибку товаришу, зате в обід з двома шматками поїм.

— Скільки вас було в камері?

— Спочатку троє: я і ще двоє молодих хлопців, десь по 20 років. Я старався триматися, а от їм було дуже важко. Нас били щодня, ми весь час були в гематомах. У мене зламані три ребра. Цигарок не було.

— Що допомагало триматися?

— Перед тим, як потрапити в полон, вдалося зателефонувати батькам, хоча зазвичай зв’язку в Маріуполі не було. І я пообіцяв мамі повернутися з полону. А ще знав, що мене чекає наречена. Коли росіяни підійшли до Києва, вона переїхала до моїх батьків, а потім виїхала в Нідерланди, де працює в готелі…

— Що було далі?

— У Камишинському СІЗО я пробув п’ять місяців. Згодом перевели у Ковров Володимирської області, у табір для військовополонених. Це була колонія для зеків. Там утримували українських військових і цивільних — їх забирали для кількості, для обмінного фонду. Люди були з усіх фронтів: із Чорнобиля, Луганська, Харківського, Кримського, Житомирського напрямків... Ми гуртувалися невеличкими групами, конфліктів між нами не було.

Якщо й виводили на прогулянку, то тільки «буквою зю» і на 10 хвилин. Іноді спускали на нас собак. Зазвичай цілими днями тримали в камерах. На стіні висіла колонка, з якої цілодобово звучала пропагандистська передача, півтора року одна й та ж. Це так тиснуло на мозок, що навіть думок своїх не було чутно. Хотілося поговорити з друзями, але ні.

Змушували співати пісень їхніх. «Дєнь Пабєди», «Смуглянка», «Катюша», Віктора Цоя — «Група крові на рукавє»... Я раніше любив Цоя. Але вже розлюбив його пісні.

Шокером били. Годували вареними очистками від картоплі. Очистки просто у воді зварені, без нічого. Зранку — рідка каша, а в обід — суп, як сіра водичка, хочаб одна крупинка плавала.

Хлопці худнули, втрачали сили щодня. Мій колега по камері важив 117 кілограмів, а в полоні від нього залишилося 52 кіло.

Книжки давали читати — старі, радянські, щось страшенно нецікаве. Одну на 15 осіб. Зранку дали, ввечері забрали.

У душ водили раз на тиждень. Лікар за потреби приходив, але в нього було лише два препарати — зеленка і щось знеболююче.

У Коврові я був півтора року, а взагалі у полоні — 26 місяців.

— Яким був день, коли ти зрозумів, що повертаєшся додому?

— Була вечеря. Потім ми слухали якийсь фільм. Були такі хлопці, що гарно розказували фільми, і всі їх слухали. І раптом: «Толік Христик, з речами, на вихід!».

Завели в канцелярію, дали папір, зразок заяви, я написав автобіографію, заяву про те, що претензій до Росії не маю. Руки замотали скотчем, мішок на голову і так везли нас три доби, а було нас двадцятеро. Не годували, поспати не можна було… Автобус, літак, автобус…

Перед самим виходом зняли мішок з голови, розв’язали руки. Перше, що я побачив здалеку, — українські прапори.

Нас зустрічали представники різних організацій. Погодували в дорозі, потім автобус зупиняли місцеві, заносили смаколики, напої. Ще раз погодували в Полтаві. Нас поселили в санаторії, і ми передивлялися картотеку тах, хто пропав безвісти. Ми знали всі прізвища полонених і декого знаходили в картотеці.

Потім приїхав до Одеси на лікування у госпіталь… От і все.

— Які маєш плани?

— Хочу побути вдома, з батьками, з рідними. У мене є старший брат, який зараз служить. У нього двоє маленьких синочків — чотирьох і п’яти років. Чекаю на зустріч з нареченою. Ми хочемо врешті одружитися. Дуже хочу вивчати щось нове, займатися творчістю. Зараз вчуся малювати мультики. Вже дещо виходить. Хочеться просто жити…

Хочеться вірити, що попереду в Анатолія — цікаве й насичене життя. А все важке, страшне і болюче він уже прожив. Там, у рашистському полоні…

Ольга ФІЛІППОВА.