Учительська місія Лариси Сторожук

«Вітаю Вас, Ларисо Василівно! Я щиро сподіваюся, що Ви у безпеці. Буду максимально лаконічним. Хочу подякувати Вам за те, що стільки років мого навчання в Маріїнській гімназії Ви виховували учнів, у тому числі й мене, патріотами України, людьми. Дякую, що привчали мене до української літератури та історії. Величезне дякую, що не марно заставляли нас на зубок вивчати твори найвеличнішого українця Тараса Григоровича Шевченка! У цей важкий для України час його твори є моїм кредом-мотивацією захищати — з гордістю напишу — мою Батьківщину — Україну! Хочу вибачитися за роки мого бешкетування в гімназії — час багато чого міняє в житті та світо-сприйнятті. Бажаю Вам міцного здоров’я, щоб Ви ще не одне покоління виховали патріотами української нації! Україна неодмінно здобуде Перемогу над рабською московією! Ми знищимо окупантів на нашій землі! Бережіть себе! З великою шаною до Вас — Ваш учень Микола Нгуєн (у минулому — Куан Нгуєн). Слава Україні! Господь з Україною!».

Лариса Василівна Сторожук народилася 18 червня 1952 року на Вінниччині. Закінчила Бердичівську середню школу. Вищу освіту отримала на філологічному факультеті Одеського державного університету імені І.І. Мечникова. Найбільший вплив на неї як педагог мала Марія Макси-мівна Фащенко, дружина видатного одеського україніста В.В. Фащенка. Після закінчення університету викладала українську мову та літературу в школі №118 Одеси, а з 1997-го і до кінця життя — у Маріїнській гімназії, згодом — ліцеї. Мала звання «Відмінник освіти», низку почесних грамот та відзнак.

Для мене, Аліни Оганезової, Лариса Василівна була більше, ніж просто вчителькою у Маріїнській гімназії. Вона була другом, наставницею і важливою людиною для всієї моєї родини. Я пам’ятаю її суворою й вимогливою, але водночас дуже чуйною, щирою і надзвичайно доброю. Вона знала, коли потрібно посварити, а коли — підтримати. Вона з тих, хто віддається своїй справі сповна. Лариса Василівна любила дітей, любила свою професію, і ще задовго до повномасштабного вторгнення всіма силами закохувала нас в українське.

Саме завдяки їй я з юних років зрозуміла, що українська література — це не лише про біль і страждання. Це про силу, стійкість і любов. А українська мова не даремно вважається однією з найкрасивіших у світі. Тоді, коли у шко-лі майже ніхто не розмовляв українською, навіть на уроках, вона була для мене справжньою віддушиною. З нею можна було говорити без сорому, осуду чи незручних запитань.

Лариса Василівна була прямолінійною, принциповою, нетерпимою до несправедливості — і саме це робило її особливою. Для мене і моїх братів вона назавжди залишиться прикладом справжньої людини. У ті часи, коли бути українцем ще не було «модним», вона боролася, щоби молодь не цуралася своєї мови, культури, себе. Я вдячна їй за цей приклад гідності, сили й любові до Батьківщини.

Її нетерпимість до несправедливості завжди нагадувала мені мого старшого брата Сергія. До речі, саме вона була його класною керівницею в старших класах. Він дуже її любив і цінував. Навіть після випуску часто приїздив до школи — просто поспілкуватися з нею. А коли в 2022 році Сергій загинув, захищаючи Україну, наш зв’язок із Ларисою Василівною ще більше зміцнів. Вона важко й болісно переживала його втрату разом із нами, проводила уроки пам’яті, домагалася, щоб школа пишалася його подвигом і не забувала про нього.

Тоді вона сказала: «Коли із життя ідуть зовсім молоді, які недолюбили, не створили ще свою сім’ю, — це важко і боляче вдвічі. Ось і про Сергійка Оганезова говорити в минулому — важко і боляче…». А зараз важко повірити, що тепер говорити про неї у минулому мушу я. Мені болить. Я завж-ди пам’ятатиму, згадуватиму з теплом і вдячністю й любитиму її так само міцно, як вона любила свою справу, своїх учнів і свою країну. Я пишаюся тим, що вона була моєю вчителькою. Ларисо Василівно, дякую Вам за те, що своїм прикладом показали, що означає бути справжньою Людиною. Ви назавжди залишитеся у серцях нашої родини.

Я, Олександр Музичко, звісно, познайомився з Ларисою Василівною пізніше. Нас поєднала передусім постать її чоловіка, відомого одеського учасника українського правозахисного руху, бібліофіла, аматора історії Мирослава Мосюка. На жаль, він відійшов у засвіти ще 25 лютого 2022 року. Добре знав пана Мирослава, часто спілкувалися на різні теми, сиділи за одним столом за різних обставин: і радісних, і трагічних. Лариса Василівна регулярно відвідувала мої численні лекції на гострі теми. Як філолог часто виправляла мою недосконалу мову, і я їй вдячний за це — завжди дослуховувався до її порад.

Різні педагоги у різні часи, ще зі шкільних років, траплялися мені на життєвому шляху. Деякі з них були з потухлими очима, люди-мумії, інші — проросійські, українофобські, найгірші — мімікранти, з погано прихованими українофобськими вивертами. У Ларисі Василівні мене вражало горіння молодої людини, захопленість своєю справою, Україною, українським, щире бажання виховати саме щирих українців та українок, якою була сама.

Як людині, що все життя захоплюється літературою, мені було дуже цікаво багато разів відвідувати квартиру Лариси Василівни та спілкуватися на літературні теми. Але це не були суто професійні, а саме світоглядні розмови. Велику частину цінних книг з бібліотеки Мирослава Мосюка пані Лариса подарувала мені, кажучи: «Вам вони потрібні, я знаю, що вони потраплять у хороші руки, посприяють нашій справі!».

Часто Лариса Василівна розповідала мені, у яких важких умовах доводилося їй працювати в освітній галузі під час повномасштабного російського вторгнення із 2022 року, як їй боліло лицемірство колег, слабко приховане українофобство, нехтування мораллю. А питання моралі для неї були завжди на першому місці! Їй боліло, що все це лицемірство та пристосуванство переходить на дітей, багато з яких і надалі можуть нести тягар малоросійщини. Мені були і є близькими ці думки! Багато в чому Лариса Василівна нагадувала мені свою близьку подругу, мою шкільну вчительку української літератури Ганну Антонівну Рудик. Звісно, ця обставина ще більшим теплом наповнювала наші взаємини.

Якби всі вчителі були такими, як Лариса Василівна Сторожук, ми не мали б проблем із «какая разніца» чи «це не моя війна». Бо вона навчала нас бути людьми, берегти сім’ю і понад усе — любити Україну.

Вічна і світла пам’ять Вам, Ларисо Василівно! Найкращими квітами до Вашого пам’ятника будуть квіти, які одночасно будуть квітами на честь нашої Перемоги над російським агресором. Ваш внесок у цю Перемогу є теж надцінний, як і всіх справжніх Українських Учителів!

Аліна ОГАНЕЗОВА,
журналістка.

Олександр МУЗИЧКО,
доктор історичних наук.

Фото з архіву редакції.

Як і всі діти з нашої родини — моя старша сестра і мій молодший брат — я мав щастя навчатися у Лариси Василівни Сторожук. Утім, вона була для нас не лише вчителькою, а й моральним орієнтиром, людиною великої культури й доброти. Цю педагогічно-виховну місію Лариса Василівна виконувала до останніх днів свого життя, залишаючись провідницею українських цінностей, української мови та літератури в середовищі, де це потребувало щоденної стійкості й внутрішньої переконаності.

Я безмежно вдячний їй за все, чому вона навчила — і знань, і людяності, і любові до України.

У школі нема предметів важливих і важливіших. Як нема і вчителів, які виконують важливу й важливішу місію. Здавалося б. Та часи, в яких нам довелося жити, і сумна реальність, з якою ми щодня зіштовхуємося, доводять, що все ж таки це працює трохи не так. Що мова й література, формування національної свідомості, знання власного походження, культури та справжньої історії, мабуть, мають найбільше — можливо, не для всіх практичне, але безперечно екзистенційне — значення.

Відповідно, на плечах учителя — чи, частіше, вчитель-ки — української мови та літератури, окрім стандартного педагогічного обов’язку з освоєння навчальної програми та підготовки до державних іспитів, лежить ще й місія формування національної самосвідомості громадянина. Йдеться не лише про передавання програмних знань, а й про пояснення, що стоїть за цими знаннями. Чого коштувало нам мати власну літературу, що таке «Розстріляне Відродження», хто такі шістдесятники, чому портрет Шевченка заслуговує на почесне місце в її кабінеті номер два в Маріїнському ліцеї…

Лариса Василівна Сторожук була саме такою людиною — людиною, яка формує свідомість. Не впевнений, що всі, кому пощастило в неї навчатися, це розуміли. На жаль. Але вона докладала до цього всіх зусиль.

Насправді рідко зустрінеш педагога, настільки відданого професії, і громадянина, настільки відданого своїй країні.

Моє знайомство з українською мовою та літературою відбувалося одночасно зі знайомством із (тоді ще) гімназією. Саме через контакт із Ларисою Василівною формувалося перше враження про простір та інституцію, де проходило моє дорослішання й становлення особистості. І яким було це враження? Враження від педагога — усміхненого, лагідного, привітного, уважного до творчості та артистизму вже з перших зустрічей. А згодом з’ясувалося: уважного і до самої особистості учня. Це стало очевидним пізніше, коли на підготовчі курси до Маріїнки прийшов мій молодший брат і пані Лариса передала мамі мої зошити й твори, написані як на курсах, так і в перших класах гімназії. Це була не просто збережена вчителькою «макулатура», а, власне, моя рання творчість, яку вона помітила, знала, що саме її вразило, і на яку звернула увагу як педагог.

Людина з надзвичайним голосом. Особливо цінними були моменти, коли вона, наводячи на уроках приклади української пісенної творчості, співала. Не впевнений, що в Одесі тих часів хтось мав можливість ще десь почути такий невимушений, щирий, не театралізований спів.

Людина з надзвичайним стилем оповіді. І з винятковим рівнем стійкості. Бо не лукавитимемо — її педагогічний шлях не був легким. Траплялося чимало непорозумінь і непростих ситуацій, переважно через брак розуміння з боку учнів (дітей), а частіше — їхніх батьків, які не усвідомлювали екзистенційної важливості її предмета й того, наскільки їм пощастило з учителькою.

Людина, яка вміла сіяти зерно, що проростає згодом. Людина, яка відкривала наші очі на долі українських письменників, на суть Голодомору й репресій, на причини, чому наша література саме така, а не інакша. На те, що Одеса існує не завдяки «височайшому рескрипту», а постала значно раніше, що наші предки жили тут задовго до того «рескрипту». Людина, якій я вдячний за те, що в один дуже важливий момент вона висловилася про події 2014 року і в такий спосіб сформувала моє ставлення до них і до всього, що було далі.

З теплотою та усмішкою згадується все, що її оточувало. Згадується кабінет, в якому висів портрет Тараса, в якому була величезна бібліотека українських книг. Згадуються вишиті нею рушники, вишиті літери Заповіту на одному з них. Згадується її надзвичайно гарна вишита сорочка, яку Лариса Василівна вдягала на свята та в особливі дні. 

Згадується, як вона читала напам’ять уривки з «Гайдамаків», з «Лиса Микити», з поезій Василя Симоненка...

І, звісно ж, згадуються її тепло та щире і лагідне ставлення до учнів. Її зацікавленість у тому, що відбувається в нашому житті, в наших родинах. Вона справді сприймалася як любляча бабуся, як хтось, хто завжди тобі усміхнеться і своїм лагідним голосом, своєю неймовірною українською дасть пораду. Або як пожартує про їжачка. Або як звернеться до учнів: «Сонечка мої»…

Лариса Василівна була винятковим педагогом, втрата якого відчутна до болю, бо таких людей — особливо в нашому місті — небагато.

І від цього — надзвичайно сумно. Сумно, що після випуску я, можливо, не сказав їй достатньо про те, наскільки вона була важливою в моєму становленні. Що не достатньо цікавився її здоров’ям. Що не користувався можливістю провідати, поспілкуватися — вже не як учень із учителем, а як молодий українець із людиною, яка була дотичною до дисидентського руху, належала до тієї україн-ської спільноти в Одесі, яка, попри все, працювала над зміною свідомості громади й утвердженням правди. Сумно й через те, що, мабуть, не всі учні усвідомлюють, яке це було щастя — мати таку вчительку. І що не всі батьки зрозуміють, наскільки цінною була присутність у школі людини, яка для когось стала точкою відліку формування себе як частини українського народу, а для когось, можливо, єдиним джерелом правди про зміст української літератури.

І надзвичайно шкода, що Лариса Василівна не дочекалася кінця війни. Якщо існує потойбіччя, то хочеться вірити, що вона зараз поруч із чоловіком, з одеськими дисидентами, поруч із Василем Стусом, Лесею Українкою і Тарасом Шевченком.

Смерть учителів — це завжди про те, як мало ми їх цінували. Нехай пам’ять про Ларису Василівну живе якнайдовше. Я пам’ятатиму.

Антон ЧЕРЕПЕНКО
(випускник 2019 року).