«Над Чорним морем»: перший український роман про Одесу

Цієї весни роман знову з’явився на книжкових полицях у серії «Vivat класика». Як зазначено в примітках наприкінці книжки, за основу видання взяли редакцію Олекси Мишанича, створену для п’ятого тому десятитомного зібрання творів Івана Нечуя-Левицького, опублікованого у 1965—1968 роках. Цензурні купюри, вилучені з другого видання 1905-го, відновили за першо-друком 1890-го та позначили в тексті квадратними дужками.

Щоб зрозуміти, як зароджувався задум цього твору, варто повернутися до 1870-х — перших кроків Івана Нечуя-Левицького на півдні України.

У липні 1873 року молодий учитель російської словесності Іван Левицький, відомий читачам за кількома опові-даннями під псевдонімом Нечуй-Левицький, постав перед труднощами пошуків роботи. Через політичні переслідування й нагляд поліції він отримав відмову від попечителя Варшавської учбової округи на призначення вчителем у новому навчальному році. Відтак телеграмою попросив попечителя Одеської учбової округи розглянути його кандидатуру на вакантну посаду викладача словесності. 11 серпня 1873-го ця ідея частково спрацювала: хоч Левицький сподівався на місце саме в Одесі, його призначили до штату Першої Кишинівської чоловічої класичної гімназії. Там він пропрацював майже дванадцять років — аж до виходу у відставку 12 квітня 1885-го.

Чому саме південь? Його приваблювала Одеса: він багато чув про її красу, театр, море, про її неповторну архі-тектуру. Це місто давно жило в його уяві як мрія. Син блакитноводої Росі, Левицький одразу ж полюбив чорноморське роздолля — і згодом згадував у листі: «на вакації я з компанією товаришів їздив на кілька неділь до Одеси купатись в морі та в лимані. І море, і мальовничі скелисті місця коло Одеси, і гарячий південь — усе припало мені до душі, усе мало в собі колорит поетичний».

Працюючи в Кишиневі, Нечуй-Левицький часто навідувався до Одеси. Давав лад видавничим справам, відпочивав у літню пору, був уважним спостерігачем мистецького життя міста. Його листи до друзів і знайомих свідчать про добру обізнаність з культурними процесами Одеси. Він постійно отримував одеську пресу, підтримував зв’язок з місцевими інтелігентами: Михайлом Комаровим, Леонідом Смоленським, Іваном Луценком. Письменника радо приймали в одеській громаді та редакціях місцевих видань «Одесский вестник», «Правда», «Пчелка» та інших. Саме в цей період Нечуй-Левицький створив свої найвідоміші твори: «Хмари» (1874), «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880).

У листах до одеситів — Івана Луценка й Михайла Комарова — збереглося чимало біографічно цінних свідчень. Зокрема, письменник запитував, чи справді цензура пропустила альманах «З-над хмар і з-над долин», упорядкований Миколою Вороним і виданий в Одесі 1903 року, — у ньому надрукували його нарис «Роковий український ярмарок (Лист до однієї пані)». Також цікавився появою альманаху «З потоку життя», упорядкованого Михайлом Коцюбинським і виданого в Херсоні 1905-го. Його непокоїли численні помилки в опублікованому нарисі «Гастролі», тому просив Луценка розшукати чернетку й чистовик і надіслати обидва тексти.

Нечуй-Левицький щиро радів тому, що його твори активно рецензували. Особливо вдячно згадував рецензію на повість «Микола Джеря» в «Одесском вестнике», а також публікацію оповідання «Чортяча спокуса» в українському альманасі «Нива», яке згодом вийшло й окремою книжкою. Коли ж цензура дозволила друк «Кайдашевої сім’ї», одразу звернувся до одеських видавців. У листі до Комарова письменник запитував, чи могла б Одеса взятися за видання повісті для народу.

Враження від Одеси згодом знайшли художнє втілення в романі «Над Чорним морем», який Іван Нечуй-Левицький написав уже в Києві. Майже автобіографічний, він зберігає живу пам’ять про місто — з його атмосферою, суперечностями та українським інтелігентським середовищем. Письменник показує нове покоління — те, що поєднує ідеї національного визволення з емансипаційним дискурсом. Сюжетна динаміка поступається місцем розмислам: герої багато дискутують — про космополітизм, жіноче рівноправ’я, освіту, свободу. У структурі твору помітна спроба синтезувати національне, соціальне й загальнолюдське. І саме ця спроба робить «Над Чорним морем» чимось більшим, ніж ще одним добрим реалістичним романом.

Письменник майстерно фіксує Одесу такою, якою вона постає перед мандрівником кінця ХІХ століття — яскравою, строкатою, живою. Місто в цій прозі — не тло, а учасник: залите сонцем, з гіркуватим запахом моря, ще не до кінця розбудоване, ще не зашумлене туристами. Разом з героями ми їдемо кінним трамваєм до Малого Фонтану, минаючи вишукані дачі банкірів та аристократів, а потім — паровим трамваєм — до Великого Фонтану. Серед круч й акацій тут стоїть монастир — тоді ще далеко за межами міста. Ми заходимо в кав’ярні на Приморському бульварі, милуємося вітрилами в гавані, слухаємо, як на пляжних терасах гомонить публіка під вечірні вальси Штрауса. Разом з рибалками зустрічаємо світанок над плесом Дністровського лиману.

Нечуй-Левицький, уважний до деталей, не оминає нічого — ні акацій та платанів, що затінюють вулиці, ні газових ліхтарів на перехрестях, ні паровиків, що гудуть поблизу порту. Він вдивляється в міське щодення — в одяг, поставу, звички, і завдяки цьому Одеса оживає не як декорація, а як живий організм, що дихає морем і рухом.

Попри густоту опису, проза не здається важкою. Одеса Івана Нечуя-Левицького — місто сонця, морського бризу, багатонаціональної барвистості — лише на перший погляд є святом життя. Саме в такому космополітичному просторі розгортається ідейне протистояння. Тут панує строкатість — у мовах, обличчях, звичаях. Але за цією строкатістю — духовна порожнеча. Саме місто уособлює космополітичне середовище, позбавлене коріння. У романі ми бачимо родини, що втратили орієнтири: Раїсу Навроцьку з полонізованого кола; Мавродіна, котрий зрікається еллінського походження; грецьке подружжя Мурашкових, яке існує поза традицією. Їхня культурна багатогранність поступово обертається байдужістю.

Головні героїні, Саня Навроцька й Надія Мурашко, сповідують космополітизм із запалом неофіток. Вони прагнуть стати громадянами світу, мріють про рівність і братерство, хочуть служити тим, хто найвразливіший — єврейським жінкам, міському робітництву. Їхня космополітичність не поверхнева мода, а цілісна, хоча й незріла, етика. Проте Нечуй-Левицький скептично ставиться до цієї вселюдської доброзичливості: для нього вона часто означає втрату практичного змісту.

Космополітизм у «Над Чорним морем» — це випробування. Він перевіряє персонажів на глибину, на щирість, на здатність до практичного втілення високих гасел. І хоча дехто з героїв (зокрема Саня) зрештою проходить це випробування, знаходячи шлях до свого народу, інші — як-от Селаброс чи Фесенко — виявляються лише споживачами чужих ідеалів, не спроможними до справжньої відповідальності. Саме тому роман не лише відтворює інтелектуальну моду епохи, а й полемізує з нею, пропонуючи замість безособового світового громадянства укорінене, відпові-дальне національне громадянство.

Національне питання в романі «Над Чорним морем» виведено в площину внутрішнього переконання, морального обов’язку та світоглядної послідовності. Найповніше цю лінію втілено в постаті Віктора Комашка — героя, який не лише промовляє від імені української ідеї, а й реалізує її в самому способі мислення, емоційного реагування, ставленні до життя. У фігурі Комашка Нечуй-Левицький унаочнює новий тип українського інтелігента кінця ХІХ століття: не сентиментального мрійника чи «серцем українця, розумом росіянина», а національно зорієнтованого, свідомого, освіченого демократа, що сприймає національну ідентичність як умову духовної повноти та ефективної дії. Через цей образ письменник озвучує одну з найпослідовніших ідей своєї творчості — ідею нації як духовної громади, де мова, освіта й історична пам’ять — не лише форма приналежності, а спосіб бути людиною.

Поряд з національним у романі «Над Чорним морем» на повний голос звучить іще одна болюча для другої половини ХІХ століття тема — жіноче питання. Це не просто побічна лінія чи прикраса сюжету — навпаки, саме через діалоги між Санею Навроцькою й Віктором Комашком, через зіткнення їхніх світоглядних позицій автор розгортає багатошарову дискусію про місце жінки в суспільстві, про межі її свободи, про здатність поєднувати особисте визволення з громадянською відповідальністю.

Саня Навроцька — вільна, освічена, емоційно незалежна, дотепна і динамічна. Вихована на західноєвропейській літературі й ідеях, вона мислить категоріями особистої свободи, рівності, самореалізації. Саня відкидає традиці-йну модель жінки як берегині домашнього вогнища, прагне до активної ролі в житті, має власні погляди на політику, релігію, літературу, виховання. Її космополітизм — відлуння модних тоді європейських теорій про вселюдське братерство, рівність і прогрес. Вона прагне щастя, але не розуміє, в чому воно для неї справді полягає. Заперечує шлюб як залежність, але потай прагне любові. У цьому внутрішньому конфлікті — вся складність жіночого становища на зламі століть.

Жіноче питання в романі розгортається не на побутовому рівні, а як філософська суперечка про сенс жіночої емансипації. Саня заперечує жертовність як рису жіночої сутності, але її шлях — це врешті шлях самопожертви: вона не приймає кохання Комашка, бо боїться втратити власну незалежність, але водночас її самотність не вибір, а покарання за нездатність поєднати свободу з довірою. Так роман промовляє важливу думку: справжня емансипація не в запереченні кохання чи шлюбу, а в можливості вибору — і відповідальності за нього.

Нечуй-Левицький, як і його герої, розумів, що відданість ідеї могла привернути небажану увагу імперської влади, яка пильно стежила за будь-якими виявами громадянської активності. Це стосувалося не лише особистих доль, а й самої літератури. Редакторські втручання в текст роману свідчать: з нього намагалися прибрати все, що могло пробудити в читача критичне мислення, національну самосвідомість, почуття відповідальності за спільноту.

Передусім під ножем цензора опинилися ті фрагменти, в яких прозвучала пряма чи завуальована критика російського імперського режиму, його репресивної полі-тики, денаціоналізації, централізації, русифікації. Вилучення зачепили також риторично сильні антивоєнні пасажі — ті, де війна зображується як аморальне змагання «дипломатів і генералів», а не народів; де автор устами героїв формулює мрію про масову відмову людей убивати одне одного за чужі інтереси. Цілком очікувано, що прибрали й критику псевдоінтелігенції, яку автор зображує як чужу народові, відірвану від національного ґрунту, з мертвою мовою, що служить не культурі, а централізації та асиміляції. Слова про українську мову, яку «викурюють з дому», надто гострі, надто викривальні. Не менш промовисті й вилучення, пов’язані з мораллю та соціальною відповідальністю.

Критики роману часто зауважували надмірну тенденційність, схематичність характерів, недосконалу композицію, надто виразне проговорення ідей. Вказували також на те, що герої спілкуються між собою українською мовою, якою, на думку тих критиків, тогочасна інтелігенція не говорила в побуті. Ці зауваження не позбавлені підстав: у творі є стилістичні та структурні вади. Та, попри це, «Над Чорним морем» — це багатовимірний роман, у якому Іван Нечуй-Левицький оприявнює суперечність між щирими пошуками смислу й духовною спустошеністю модерного світу. Він не лише полемізує з інтелектуальними модами часу, а й ставить героїв — і читачів — перед серйозним вибором. І все це — на тлі моря, в південному просторі, де день схиляється до вечора повільно й красиво, де навіть у драматичних сюжетах залишається місце для краси, мрії й надії.

Цей текст глибший і щедріший, ніж про нього звикли думати. Його просто треба читати.

Вероніка СТЯГАЙЛО,
бібліографка, історикиня.

Джерело: https://lb.ua.

Ця стаття підготовлена у рамках проєкту «Території культури», який втілюється у партнерстві з компанією «Перша приватна броварня» і присвячений дослідженню історії та трансформації української культурної ідентичності.