№ 25 (22552) четвер 3 липня 2025 року

Чи можна сказати, що нинішня влада є беззаперечним авторитетом для українського суспільства? Скоріше, вона є такою лише для частини соціуму. А нам тепер так потрібен колективний Черчилль чи Маннергейм!

Як на мене, то лідерську ідеологічну нішу могло б зайняти коло інтелектуалів, об’єднаних в Ініціативну групу «Першого грудня». Хоча й тут фактор часу постійно вносить свої корективи. Відійшли у кращий світ Любомир Гузар, Ігор Юхновський, Мирослав Попович, Євген Сверстюк, Іван Дзюба… До речі, Івана Михайловича поховали 23 лютого 2022 року, лише за кілька годин до повномасштабного вторгнення… Але так важливо, щоб він існував — такий ідеологічний центр, до якого прислухалися б люди. З цього я і почав розмову з одним із засновників «Першого грудня», філософом і правозахисником Мирославом Мариновичем (на світлині).

— Звісно, кожна втрата впливає негативно... Але треба сказати, що Група за цей час поповнилася людьми молодшими. І характерною їхньою особливістю є те, що вони гранично зайняті своїми справами, які є для них надзвичайно важливими. Це не ті патріархи, які благословляли ідеологічну працю в ім’я України, а «чорнороби», які виконують велику щоденну роботу. Можу навести приклад: ми десь три тижні хочемо домовитися щодо зустрічі, однак у нас це досі не вийшло. Бо ніхто не сидить на місці, кожен здійснює якісь важливі поїздки, виступає перед різними аудиторіями…

Як показав червень, ворог суттєво наростив свої вбивчі спроможності — кількість безпілотників і ракет, випущених по українських містах і селах, істотно зросла. Відчутно активізувалися наступальні дії рашистів і на лінії фронту.

Так, тільки на нашу Одещину в червні агресор спрямував близько 290 «шахедів». А це майже втричі більше, ніж у травні. Летіли на нас БПЛА й інших типів, і ракети як наземного, так і повітряного запусків.

Він частенько сидів у саду на великій гойдалці, але, пробігаючи повз нього, я могла його й не помітити — дорослий чоловік, він виглядав як хлопчик-підліток, худенький, слабенький, тихий… «Мов з хреста знятий», — сказала б моя бабуся.

Справді, ті, хто пройшов рашистський полон, пройшли свою Голгофу. Вони повертаються в Україну з «букетом» хвороб, серед яких — дистрофія, виразки, проблеми із травленням та зором, захворювання опорно-рухового апарату, серцево-судинні недуги… Виснажені, але не зломлені.

Нещодавно в Одесі побував міністр культури та стратегічних комунікацій України Микола Точицький. Його візит був робочим: оглянути, як працюють культурні й мистецькі установи міста, дізнатися, як іде відновлення зруйнованих російськими обстрілами архітектурних пам’яток, а також поспілкуватися з представниками місцевої творчої спільноти.

Микола Точицький відверто визнав: роками в Україні культуру недооцінювали, і це була велика системна помилка пострадянської та постколоніальної політики, яку необхідно подолати. Він підкреслив, що галузь потребує не тільки більшого державного фінансування, а й партнерства з бізнесом. Серед пріоритетів міністерства — законодавча реформа, яка дозволить підвищити зар-плати у цій сфері та змінити підходи до кадрового забезпечення.

Навідник «Хан» і механік-водій «Румин» — військовослужбовці 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади, яка наразі виконує бойові завдання на Донеччині. Хлопці не просто члени екіпажу БТР, а й двоюрідні брати родом із Білгорода-Дністровського.

Їхня історія сповнена неймовірних збігів: обидва були мобілізовані одночасно і зустрілися вже на розподілі. «Всі були шоковані, звичайно, що так ніде не бачилися, а тут зустрілися. Де зустрілися? В армії». Відтоді вони тримаються разом, підтримуючи один одного на шляху служби. «Куди він, туди і я. Без нього — нікуди. Брати!», — з посмішкою каже «Румин», дивлячись на брата.

Цю подію можна було б назвати потрійною презентацією: знайомство з новим прекрасним приміщенням «Ветеранс ХАБ Одеса», виставка мистецьких творів воїнів ЗСУ, художників-волонтерів під девізом «Українська національна ідея» та представлення видання «Мова єдності: діалоги порозуміння».

І можна було б докладно розповісти про кожну з них, якби не важливість проблеми, яка турбує зараз багатьох. Властиво, всіх тих, хто глибоко переймається майбутнім нашої Батьківщини. Як ці мистці, котрі воюють на фронті, волонтерять, своїми творами стверджують тяглість української національної ідеї — її незнищенність упродовж віків.

Світлій пам’яті педагогині, яка виховувала українців, наближала нашу Перемогу

14 червня навічно залишила нас учителька української мови та літератури Одеського ліцею «Маріїн-ський» Лариса Василівна Сторожук. На дев’ятий день її смерті ми подали до редакції цей текст у пам’ять про дорогу для нас Людину, Українку.

Цей текст вирішили написати удвох, хоча належимо до різних поколінь. Але ми спільні у нашій повазі до Лариси Василівни, знали її та спілкувалися за різних обставин.

Зараз, коли у війні з російським агресором гинуть Герої, найкращі сини і доньки України, важливо пам’ятати про тих, хто багато років скромною вчительською працею послідовно виховував це покоління Героїв, дуже часто всупереч усяким приписам та папірцям, суперечливим хитанням політиків, спротиву «п’ятої колони». І багато в чому таки виховав тих, без яких не було б нас.

Лариса Василівна зрощувала, відроджувала, захищала українське світоглядне зерно не лише серед тих, кого називають етнічними, кревними, українцями, хоча часто, на жаль, серед цих людей бачимо нехтування, відкидання, свого, національного «Я», а й серед тих, хто належав до начебто далеких до української культур. У номері 47—48 «Чорноморських новин» за 2022 рік вміщено прекрасний лист від учня в’єтнамського походження, але на той момент уже світоглядного українця, який вартує, аби його тут процитувати ще раз:

28 червня в Одеському національному художньому музеї відкрилася знакова експозиція «Плеяди: до 160-річчя «Греківки». Це — велика ретроспектива, що охоплює історію Одеського художнього фахового коледжу ім. М.Б. Грекова від 1865 року до сьогодення.

Через учнівські та викладацькі роботи можна простежити зміни наративів, політичних режимів та ідеологій, а також роль мистецтва в них. За кожною роботою — життя реальних людей, цілих плеяд молодих художників і художниць.

Із 14 червня у залах Музею української книги Одеської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М.С. Грушевського експонувалася персональна виставка «Графіка сенсів» художниці Тетяни Маслової. Ця подія стала глибоким мистецьким переживанням і тонким емоційним доторком до духовного.

Виставка — не просто галерейний показ. Розмова без слів, діалог у мовчанні ліній, образів і тиші, де кожна робота перетворюється на медитацію, спробу віднайти внутрішню гармонію, зчитати закодовані сенси буття. Простір глибокого переживання, що не диктує, а запрошує. Не ілюструє, а відкриває. У відкритості цього мистецького світу народжується живий, чесний зв’язок між твором і глядачем.

Івана Нечуя-Левицького часто сприймають як побутописця села — і не без підстав. Він — автор «Кайдашевої сім’ї», творець галереї яскравих персонажів з українського села XIX століття.

Але Нечуй-Левицький не лише хроніст сільського життя, а й уважний спостерігач міста, його інтелектуальних процесів, нових ідей, людей і суперечностей. Як приклад — роман «Над Чорним морем», завершений у 1888 році. Це перший твір в українській літературі, присвячений Одесі, яку автор називає в чоловічому роді — Одес. Роман звучить напрочуд сучасно: це широка панорама дискусій про націю, освіту, рівноправ’я і свободу вибору. Усе це в урбаністичній атмосфері великого міста.

Нещодавно відвідала Балтський історичний музей і залишилася приємно враженою як рівнем організації екскурсії, так і багатством представлених матеріалів.

Музей, розташований у центрі міста, є справжнім осередком історичної пам’яті цього регіону. Завдяки директорові, Почесному громадянинові Балти, заслуженому вчителеві України Петрові Астафійовичу Ткачу він був відкритий у 2011 році. Тобто заклад молодий, але вже має багато експонатів.

Мозок важить лише близько 1,3 кілограма, але саме в ньому зосереджена вся ваша особистість. Мільярди нервових клітин, нейронів, забезпечують зв’язок між мозком і тілом, передаючи сигнали, які дозволяють вам рухатися, діяти, відчувати. Якщо ці клітини пошкоджуються, з’являються проблеми з координацією, втрата чутливості в різних частинах тіла, сповільнення розумових процесів тощо. Нейрони зазвичай не відновлюються після пошкодження, тому важливо зберігати мозок здоровим упродовж усього життя.

Про те, як дбати про мозок, — у матеріалі, підготовленому Центром громадського здоров’я МОЗ (https://phc.org.ua) у співавторстві з Юрієм Фломіним, лікарем-неврологом, заслуженим лікарем України, доктором медичних наук, національним експертом з інсульту Бюро Всесвітньої організації охорони здоров’я в Україні.

Багато років Пенсійний фонд України провадить роз’яснювальну роботу щодо обов’язкових умов, за яких працівники набувають право на отримання встановлених законодавством соціальних гарантій та призначення пенсійних виплат.

Та, як показує досвід, досить часто трапляються випадки, коли люди після досягнення пенсійного віку та звернення до ПФУ дізнаються про нестачу страхового стажу. І, як наслідок, отримують відмову в нарахуванні пенсії, що для багатьох є несподіванкою, адже весь вік працювали.