Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ: «РПЦ рухається до своєї катастрофи»

— Пане Вікторе, що це за дослідження, як його проводитимуть і які наслідки матиме?

— Дослідження передбачене законом «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій». Таке рішення ухвалюється лише за наявності переконливих аргументів щодо можливої пов’язаності тієї чи іншої релігійної структури із забороненою в Україні РПЦ. У цьому випадку до мене як до голови Державної служби України з етнополітики та свободи совісті звернувся зі службовою запискою начальник відділу з питань релігій ДЕСС, який запропонував розпочати дослідження стосовно Київської митрополії УПЦ. Аргументи, наведені у службовій записці, були цілком обґрунтованими, і дослідження розпочалося.

Київська митрополія представляє Українську православну церкву, яка є об’єднанням тисяч юридичних осіб: єпархіальних управлінь, монастирів, навчальних закладів, парафій.

Під час дослідження вивчатимуться документи, які зможуть пролити світло на наявність або відсутність ознак афіліації Київської митрополії УПЦ з РПЦ. У законі чітко вказані ознаки афіліації, і якщо з’ясується, що Київська митрополія відповідає одній чи кільком із цих ознак, то до неї буде спрямовано припис. У приписі буде вказано на необхідність усунути виявлені порушення. Якщо це буде зроблено, то Київська митрополія і надалі діятиме безперешкодно. Якщо ні, то ДЕСС отримає право звернутися до суду з позовом про припинення діяльності цієї релігійної організації. Відповідні зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення, які дозволяють ДЕСС це зробити, якраз набули чинності наприкінці травня — через дев’ять місяців після ухвалення Верховною Радою закону «Про захист конститу-ційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій».

— А якщо суд ухвалить рішення не на користь позивача, тобто ДЕСС?

— Слава Богу, ми живемо не в Північній Кореї і закон «Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій» передбачає демо-кратичну процедуру, де остаточне рішення ухвалюється у змагальному судовому процесі. Це, до речі, відповідь на питання щодо демократичності або недемократичності цього закону, про його відповідність або невідповідність нормам у сфері свободи совісті. Гадаю, ви не ставите під сумнів легітимну мету цього закону — унеможливлення впливу на внутрішньо-українські процеси з боку корпорації, яка відкрито проголосила своєю метою знищення нашої державності, культури, ідентичності.

— Якщо УПЦ відмовиться підпорядковуватися Московській патріархії, яким ви бачите її подальше функціонування?

— Звісно, питання еклезіального устрою тієї чи іншої церкви не є справою держави. Водночас у церковній історії є багато прикладів, коли церкви «розлучалися» з набагато менш серйозних підстав, ніж ті, що нині дає Російська церква. Та сама церква Московського царства перебувала 141 рік у розриві з церквою-матір’ю — і, як нас запевняють, нічого злого не сталося, люди в ній спасалися. Та сама УПЦ з легкістю розірвала євхаристійне спілкування з Вселенським патріархатом, Олександрійською, Кіпрською та Еладською церквами. Остаточне рішення про благодатність чи безблагодатність, спасенність чи неспасенність належить не патріарху Кирилу і ніякому іншому патріарху, а самому Богові. І, думаю, на Страшному суді в російських ієрархів питатимуть не про виконання рішень московських синодів, а про українських дітей, яких убили з їхнього благословення (унаслідок повномасштабної збройної агресії Російської Федерації загинули 630 дітей).

Мені здається, що ця церква сама вирішуватиме, з ким їй спілкуватися, з ким — ні, як будувати свої внутрішні й зовнішні відносини. Зазначу лише, що в УПЦ є серйозні проблеми у відносинах з українським суспільством. І це визнають навіть її священнослужителі.

— А чи багато релігійних громад полишає Московський патріархат?

— Із часу дарування Томосу про автокефалію Православній церкві України до неї з УПЦ перейшло понад 1900 громад. Це більше, ніж мають разом кілька помісних православних церков. Цей процес не є лавиноподібним, але він триває.

— Чи є приписи закону такими, що мають на меті знищення УПЦ, як про це заявляють його критики?

— Ні. У законі дуже чітко сказано, що він не застосовуватиметься, якщо УПЦ вийде зі складу РПЦ. Закон, як ми бачимо, передбачає демократичну процедуру, де вирішальне слово належить суду. І, нарешті, закон не накладає тягаря на совість віруючих, адже підпорядкування Московському патріархату не є частиною православного віровчення...

— А куди, до речі, рухається вся Російська православна церква в РФ?

— Те, що відбувається з РПЦ, на мою думку, — її трагедія. Уявіть собі: країна веде імперіалістичну, загарбницьку війну. І церква цієї країни могла б сказати: «Добре, у нас бракує сил піднести свій голос проти абсолютного зла, яке виходить від нашої влади. Водночас ми не можемо залишити без духовної опіки тих, кого ця влада відправляє вбивати українців».

Але ж вони хочуть бути най-кращими учнями у школі абсолютного зла. Вони ж не просто обіцяють прощення гріхів тим, кого вб’ють на цій війні, — вони проголошують своєю метою знищення українців. Священник на каналі «Царьград» звертається до військових: «Не бійтеся, що ваша ракета влучить у людей. Там просто нема людей. Там є неонацисти». Це дистильоване розлюднення. Це — парафраз геббельсівського «Я звільняю вас від вашої совісті». Ось чим сьогодні є РПЦ.

Зверніть увагу: патріарх Кирил склав молитву за перемогу російської зброї у цій війні. А тих, хто замість перемоги молиться за мир, у кращому разі викидають із церкви. Багато священників бояться, що на них донесуть їхні ж парафіяни. Бо це — не просто війна Путіна, це війна росіян. Хтось із них воює за іпотеку, хтось — за імперську велич, але вбиває не особисто Путін, вбивають саме ці так звані прості росіяни.

РПЦ іде до катастрофи. І Всесвітня рада церков, яка досі тримає її у своєму складі, серйо-зно ризикує власним майбутнім.

— Пане Вікторе, пропоную «подивитися» на події на Заході. 18 травня відбулася інтронізація Папи Римського Лева XIV. Це вже четвертий Папа поспіль, який не є вихідцем з Італії. Про що це може свідчити?

— Це свідчить про те, що католицизм втрачає своє європейське обличчя. Хоча обрання кардинала Ратцингера Папою стало «європейським поверненням». Він обрав ім’я Бенедикт — на честь Бенедикта Нурсійського, покровителя Європи. Доля Європи, яка на його очах перестала бути бастіоном християнства, була його внутрішнім болем...

— Лев XIV запропонував Ватикан як місце для мирних перемовин. Що це означає для християнського світу?

— Це говорить про прагнення Папи Лева до миру, але навряд чи його посередництво буде прийняте країною-агресором. Україна вдячна всім посередникам, але розраховувати на те, що росіяни розчуляться і щось зроблять для нас… Треба розуміти, що посередник — це лише посередник. Люди, залучені до процесів обмінів, свідчать: жодному посередникові, незалежно від репутації, росіяни нікого не віддали. Жодна українська людина, жоден бранець і жодна дитина не були повернуті в Україну просто так. Уся ця робота — виснажлива праця наших фахівців, яким партнери або нейтральні актори надають платформи.

Зрозуміло, що участь Ватикану в мирних ініціативах викликає ширші роздуми про роль церкви у глобальних процесах.

— Якими є головні проблеми сучасного православ’я?

— Думаю, що православ’я страждає від недостатнього богословського осмислення сучасності, від браку відповідальності перед творінням і від втрати справжньої єдності. Вселенський патріарх наполягає на тому, що має особливу місію служіння, що він є, висловлюючись світською мовою, «центром зборки». Московський патріархат й деякі інші православні церкви підважують цю місію і так знесилюють православ’я, намагаються замкнути його по «національних квартирах».

Православна церква наполягає на тому, що її сутність найбільше виявляється у соборності. Навіть є канон, згідно з яким той, кого кликали на собор, але він не прибув, підлягає анафемі. Однак це не зупинило Російську церкву та ще три помісні православні церкви від того, щоб не прибути на собор 2016 року на Криті, що задумувався як всеправославний. Богословських підстав для цього не було, і це ще більше оголило проблеми, з якими стикається сучасне православ’я.

Проблеми внутрішньої єдності в православ’ї та виклики, з якими стикається церква в сучасному світі, так чи інакше перегукуються із ширшим питанням взаємодії релігії та держави. Особливо це важливо для України, яка перебуває на шляху європейської інтеграції.

— Тож постає питання: які проблеми необхідно розв’язати Україні у сфері державно-церковних відносин у цьому контексті?

— В Європі нема «золотого стандарту» у сфері державно-церковних відносин. У деяких країнах є державні церкви, церкви, які очолюють монархи. В інших — так звана коопераційна модель державно-церковних відносин, ще в інших — повне відокремлення церкви від держави.

Українська ситуація для Європи у багатьох аспектах унікальна. У нас є справжній релі-гійний плюралізм, а релігійні меншини почуваються цілком комфортно. Звісно, державно-церковні відносини потребують постійної гармонізації. Наявні й серйозні виклики.

Наразі, мабуть, найскладнішим є питання надання особі, яка з релігійних переконань не може брати в руки зброю, альтернативи — заміни військової служби на невійськову. Як це зробити під час такої жорстокої війни, як запобігти зловживанням цією можливістю з боку несумлінних осіб — це надзвичайно серйозне питання, що потребує свого вирішення. Утім, думаю, ми і з цим упораємося.

Світлана ТКАЧУК.

 (Публікується зі скороченнями.
Повну версію читайте у друкованій версії «Чорноморських новин» або на сайті «Укрінформу»: (https://www.ukrinform.ua).