Нехай літають над ними добрі янголи

Але найбільше страждань війна завдає жінкам. Можливо, якби автор побував на війні, то мислив би інакше. Війна тупо б’є по жінках — матерях, дружинах, сестрах, доньках… Вони залишаються беззахисними перед нею — попри всі їхні найшляхетніші особисті якості, такі як уміння стійко витримувати удари долі, як мужність, як невтомність пам’яті, збереження споминів про дорогу людину, котрої не вернути, а найважливіше — вчитися жити далі, вже без дорогої людини… Вони розповідають так, немовби все було вчора. Бо життя таки йде вперед, даючи якісь нові враження, даючи все-таки якісь радощі, бо не можна без цього. Те, що залишилось десь там, у минулому, стало їхнім сьогоденням, стало для них тим, чим живуть тепер. Це минеться, звісно, хоча душевний біль може тривати дуже довго, нерідко — все життя. Якісь нові відчуття на короткий час все ж таки заступатимуть те, задавнене, а воно житиме в зболеній душі…

Тому що на все життя там залишиться той передноворічний день — 31 грудня 2023-го. Новий рік Вікторія з донечками готувалися зустрічати у батьків. Розмовляли, звісно, майже весь день про нього. Десь о шістнадцятій у телефонній розмові сказав, що може випасти зі зв’язку на кілька днів: за годину-дві вони виходять на бойове завдання. А далі вже — по можливості.

— Якраз перед тим йому дали вільну на 4 січня. У нас уже була домовленість, що я приїду до Запоріжжя. Третього числа мала виїжджати з Одеси. І якраз третього приходить сповіщення, що Юрій пропав безвісти… Відтоді я кажу, що свято на свято виходить. Діти тепер не надто прагнуть відзначати Новий рік. Я дуже рада, що у мене донечки, Аліса та Олександра, вони такі розумниці, можуть душевно розмовляти зі мною, розрадити, вони все розуміють. Заходять до мене, коли відчувають, що мені зле, і ми довго спілкуємося. Не лише про Юрія — про все.

17 січня зателефонували з військкомату: приїздіть, є новини. Там вручили сповіщення про смерть. Група лейтенанта Юрія Гутарова потрапила під артобстріл...

Вони були разом десять років — Юрій і Вікторія. Багато це чи ні — цифри тут дуже відносні. Часом і за кілька днів може пролетіти ціле життя. А познайомила їх робота, де Юрій був наче наставником. Одразу відшукалася спільна мова. Умів знайти вихід зі складних обставин. Від нього завжди була підтримка. «Все буде добре», — казав заспокійливо. Не надто говіркий, хоч у компанії комунікабельний, не мовчун. Мав математичний склад розуму, міг зробити в голові досить складні обчислення буквально за лічені хвилини. Коли старша донька пішла до школи, часто займався з нею математикою. Тепер у неї «десятки» з математики...

Ось такі уривчасті, можливо, не надто пов’язані один з одним, спогади.

Зв’язок з рідними в часі нинішньої війни надзвичайно важливий. Та ще й треба було вийти на якийсь пагорб, щоби краще чулося. Скільки б не тривав сеанс — не наговоришся. «Все добре». Небагато часу було для спілкування. Дуже любив говорити з дівчатками. «Вони мені сили додають, — казав. — Поговорив, і наче зарядився». Розпитував про навчання, про їхні справи, дуже любив слухати їхні розповіді. Фотографія тата у них — на видному місці. І прапор синьо-жовтий, під яким батько воював. І яким його накрили в останню путь. І його бойова нагорода — орден Богдана Хмельницького третього ступеня. Ще, казав командир, його відзначено орденом «За мужність», теж третього ступеня.

А що ж про війну? Чи розказував, чи ділився якимись фактами, випадками? Різні конкретні запитання: чи не голодують, не замерзають? Чи дуже небезпечно там, на війні? — усе це вмів обходити в телефонній розмові. «Все буде добре» Він умів передати цю певність іншим. Зате про різі випадки, пов’язані з гумором, розповідав охоче. Наприклад, про те, як разом з ними холодної зими часом ночували у бліндажі миші й навіть щурі, погризли спорядження. Не про несправні турнікети чи недовіз продуктів.

А що ще про нього? Збирав колекцію книжок, дуже любив Стівена Кінга. «У його творах, — казав, — є глибокий психологічний смисл, треба лише уважно прочитати й зосередитися на прочитаному».

Дуже мало часу було для спілкування. Завжди просив дати трубочку дівчатам. Дуже любив їх слухати: як там у школі справи, як настрій… Для нього донечки були найдорожчим у житті…

Десять років разом…

— Ми могли годинами сидіти й розмовляти. Любив настільні ігри, грати в шахи я його вчила. Вечорами з дітьми квести робили. Дуже рада, що у мене дівчата, вони такі розумниці, такі тямущі… Розуміють, як я сумую… Скоро день народження Юрія… Не знаю, як воно буде. 23 червня йому було б 33…

…Дякую за розмову. Можливо, викликав сумні думки. Простіть…

— Завжди хочеться виговоритися. Переступити цей страх спогадів. Дехто й досі не може розповідати, а воно накопичується, і на душі стає дедалі тяжче… Якщо говориш, легшає. Я переступила через себе і поїхала в Житомир, до хлопців. Це останнє місце, де ми в реальності зустрічалися. Де провели якусь недовгу часину… У жовтні 2023-го… І більше ми не бачилися. Дівчата останній раз бачили тата у червні 23-го… Тож я більше за те, щоби розмовляти, щоб не переболювати. Із цим жити тяжко, але це треба прийняти. Все одно мені від цього нікуди не дітися. Якщо говориш — легше стає. От поїхала до Житомира — і полегшало. Дуже боялася туди їхати. Але приїхала і зрозуміла, що це додало нового сенсу в житті.

Так, бо життя все-таки йде вперед і за собою кличе. Виростають донечки, І нехай добрі янголи перелітають над ними з минулого в майбутнє, від пам’яті про батька до здійснення батьковій мрій про це майбутнє. За яке його забрала війна.

Роман КРАКАЛІЯ.