«Спасибі, Аргентино, за Ромашкову!»

У нашій «четвертушці» моїми найближчими сусідами стали сім’ї літредактора Володимира Зінченка з дружиною Жданою і трирічним сином та коректорки Ірини Познякової зі старенькою матір’ю.

Зажили ми весело і дружно. Цей куточок став для нас і нашим містом, і нашою дачею. Пів години пройдешся неквапним кроком Ромашковою, красивою, зеленою, не завантаженою транспортом, — і потрапиш на чудовий пляж на 10-й станції Великого Фонтану. А до площі Толбухіна, до трамвая, не більше п’яти-семи хвилин ходу — і їдь собі на роботу, на Привоз чи у центр міста.

Наші колеги дуже любили приходити до нас на гостину. Ми охоче частували їх власними черешнями, персиками, виноградом. Та й самі нерідко влаштовували спільні обіди, вечері, так би мовити, тематичні — день вареників чи страв із морепродуктів тощо.

Майже дев’ять років прожила я на нашій Ромашковій. 

Мабуть, найдовше від усіх інших. Квартирна крига скресала. Мої сусіди почали отримувати нові квартири, передусім — сім’ї з дітьми. У вивільнені кімнати поселялися нові жильці, теж наші журналісти.

Є про що згадати з тодішнього співжиття. Доброго, світлого, смішного. Нас мало пригнічували труднощі, які теж виникали. Але ж ми були молоді, заповзяті, з думками про краще. Провели на нову квартиру Володю Зінченка, цього мрійника, поета, перекладача, якого ще в студентські роки гідно оцінив Максим Рильський. Володя знав кілька мов. Коли жив в університетському гуртожитку разом з албанцями, вивчив і їхню мову. Завжди приязний. Усміхнений. Поговорити з ним — ніби свіжої води з чистого джерела напитися. На жаль, рано пішов із життя.

У його кімнату вселився заступник відповідального секретаря Михайло Ільвес. Його енергії вистачило б на кількох. Завжди кудись поспішав, чимось чи кимось переймався, завжди був готовий допомогти. Допитливий, безкорисливий, творчий. Щоразу виникали у нього цікаві ідеї: то влаштувати якусь зустріч, то здійснити подорож, то взятися за добру справу.

Саме Ільвес разом з нашими колегами Павлом Шевцовим та Ігорем Божком організували незабутню поїздку на Тендрівську косу. Зробити це тоді було непросто. Кілька разів довелося звертатися за дозволом до прикордонників, а вони все переносили й переносили строки. Нарешті ми туди вирушили на баркасі, долаючи морські хвилі. В компанії не тільки ми, а й кілька працівників вищих навчальних закладів — добрих знайомих і друзів Ільвеса, ще якісь люди.

Ті кілька днів на косі не можна забути. З одного боку хлюпочуть кучеряві морські хвилі, з іншого — спокійний плин лиману, на острівцях якого метушиться незліченна кількість птахів. Чоловіки взялися за промисел: одні ловили бичків, креветок, інші пірнали в море до затонулих під час Другої світової війни кораблів — там оселилися величезні колонії мідій. До пізньої ночі ми бенкетували і стільки різних життєвих історій, думок переслухали!

Горда краса Тендри не може не зачарувати. Чисте море, жовто-білий пісок, а вночі небо усіяне зірками, до яких, здається, рукою дістати — такі незвично великі. І цю красу нині плюндрують вороги-загарбники…

Нещодавно Ігор Божко нагадав мені про аборигена Тендри. Назвався він Федором. Розповів, що відбував покарання після суду і не один раз. Звільнившись, вирішив поселитися подалі від людних місць. Його засмагле тіло, обвіяне вітрами, просолене морем, справило відповідне враження. Тим більше, коли він босими ногами ходив по колючках, яких не бракувало на косі і які ми їх боязно обминали. Федір звів нас з рибалками. Ми придбали у них свіжу камбалу, величезні диски цієї риби вагою по 4—5 кілограмів. В Одесі на кожному кроці нас перепитували, де ми роздобули цю смакоту.

Був період у нашого Божка, коли він залишився без житла. І Ромашкова його теж прихистила. Не претендуючи на житлоплощу, а просто в садку, неподалік наших грядок попросив дозволу спорудити собі пристанище. І спорудив. Це був невеликий курінчик на палях, до якого піднімався по кількох сходинках. Прожив у тій будці майже два роки — з ранньої весни до білих мух. У курінчику затишно: зручний тапчанчик, пахло травами, на маленькому столику завжди лежала якась книжка. Все необхідне скромно вміщалося тут. Ще й цікавих гостей не раз приймав у цій оригінальній оселі.

Ігор Божко — улюбленець в нашій «молодіжці». Людина багатьох талантів. Професійний художник, прозаїк, поет, гуморист, музикант, актор і т.д. Він щоразу захоплено брався за нову справу і не кидав її, поки не добивався результату. Знаменита кінорежисера Кіра Муратова дові-рила йому роль у своєму фільмі, і він зіграв її достойно. Написав якось новелу, яку опублікував популярний всесоюзний журнал. Білоруський письменник вельми шанований Василь Биков високо оцінив майстерність автора і побажав йому успіхів на літературній ниві, порадив не випускати з рук перо. Вдячний Ігор за добре слово подарував йому свою картину «Спас», на якій — величезна крислата яблуня з достиглими золотавими плодами, а внизу на лавочці під нею — старенькі дідусь і бабуся. Зворушлива й символічна художня робота.

У «Комсомольській іскрі» Ігор друкував глави своєї повісті «Обличчя на хмарах». В усіх сенсах талановитий й оригінальний твір. І раптом приходить у розпачі: якийсь пройда з Києва нахабно скористався опублікованим і видав книжку під своїм прізвищем. Чистісінький плагіат. Чи можна таке прощати? Звернулася до однокурсника, який був не останньою фігурою у Спілці письменників України, Бориса Олійника. Він подякував за цю інформацію, бо за плагіатором уже водилося подібне. Без скандалу не обійшлося.

Ну справді невтомний Ігор у своїх задумах і пошуках. Скажімо, вирішив змайструвати гібрид гітари з мандоліною. Не відаю, правда, що з того вийшло. Але із величезного піаніно, яке подарував йому працівник нашої газети Ян Сафронський перед виїздом за кордон, сотворив портативний інструмент… на дві октави.

Гостей і пригод нам не бракувало. Багато хто бажав на власні очі побачити, що ж то за будинок придбала молодіжна газета. Якось завітав Валерій Хаїт, привів із собою Романа Карцева, який уже набирав популярності актора в жанрі гумору і сатири. Обійшли хлопці садибу, оглянули будинок. Все сподобалося. Продовжити б зустріч за багаттям, напекти картоплі, а на грядках он скільки звабного овочу достигло. Посидіти б, поговорити. Та які ж недотепи! Забули про підсилювача доброго настрою у таких випадках. Кинулися виправляти ситуацію, а в кишенях — катма. Та й у нас спорожніли схрони, а до зар-плати ще кілька днів чекати. Нещодавно Ігор повідав, як подолали тоді цю скруту. Згадав, що в нашому погребі після посиденьок назбиралося чималенько пляшок. Ось вам і гроші! Швиденько зібрали ті пляшки у ряднину, зав’язали її навхрест і рушили до найближчого пункту прийому склотари. Тільки-но до нього дібралися, як клятий вузол підступно розв’язався. Пляшки з гуркотом вивалилися на асфальт і розбилися на друзки. Вибіг переляканий господар склопункту…

Не переводяться, дякувати Богу, у нас добрі, співчутливі люди. Підібрали кілька вцілілих пляшок, і чоловік пожалів хлопців — видав їм десять карбованців, на той час непогані гроші, бо ж за склотару платили копійки.

Зустріч на Ромашковій продовжилася. Того дня Карцев блискуче імітував гугнявий басок «глубоко уважаємого» нашого тодішнього вождя Леоніда Ілліча. Сміх не вщухав. Та обережного Григорія Ярмульського це помітно непокоїло: ще хтось почує, донесе про ці забави...

У тому гуртожитії ми дещо по-новому відкривалися одне одному. Не було фальші, показної доброзичливості, пихатості, лукавства. Могли незлостиво з когось покепкувати, пожартувати.

Той же Гриць Ярмульський готує матеріал, знайде героїв, прагне розібратися у конфліктах. Але поки вийде той матеріал у пресі чи в сюжеті телепередачі, ми вже знали, про що піде мова. Не трималося у нього на язиці, не терпілося наперед усе розповісти. Ми його хвалили за творчі знахідки. І його це тішило.

Але помітили і дещо дивне. Час від часу з його кімнати доносився гучний звук, ніби щось важке і велике впало. Траплялося це тоді, коли він звідкись повертався додому. Поріг не переступав, поки з усіх сил не стрибне на ньому. Спитали, навіщо таке чинить. «Щоб клеми від апарату підслуховування відключилися», — пояснив. Отакий вельми пильний чоловік жив поруч з нами.

Треба зазначити, що була тут, мабуть, причина. Якось навідався на Ромашкову чоловік, який прагнув дізнатися, чи є у когось серед нас німецька іграшка — дитяча друкарська машинка. Бо, мовляв, на вулиці біля нашого будинку знайшли надрукованого на такій машинці ворожого, шкідливого вірша, на кшталт затаврованого на початку 1950-х «Любіть Україну» Володимира Сосюри.

Пильнуючі служиві люди не залишали нас без уваги. До мене приїздили в гості родичі й знайомі з Чехословаччини. Після їх від’їзду зацікавилися моєю персоною, з’ясовували, що то за гості, чим займаються і таке інше.

Тож Гриць Ярмульський зробив для себе певні висновки.

Віктор Орленко (Козловський) був прямою протилежністю сусідові. Стриманий, заклопотаний на роботі в редакції, відзначався ґрунтовністю публікацій та оперативністю їх підготовки. А ще виявився затятим мотоциклістом. При скромних статках зумів зекономити кошти і придбати бажану річ. Щоразу щось удосконалював, старанно доглядав свій швидкий транспорт. Віктор першим у нашій половині будинку придбав телевізор, і двері його кімнати були відчинені для нас. Ходили дивитися кіносеріали, спортивні змагання, особливо з фігурного катання.

Завідувач відділу культури, згодом знаний поет Юрій Михайлик, який нині проживає в Австралії, теж причетний до Ромашкової. Кімнату, що вивільнилася, надали йому. Та дбайливий син поселив у ній свою матір, вчительку-пенсіонерку. Вона з усіма швидко знайшла спільну мову. Юрій навідувався до неї часто, а сам здебільшого займався своїми матримоніальними справами — готувався до одруження.

Ромашкова, Ромашкова… Віха для багатьох із нас у журналістському житті. Не вивітрюються із пам’яті зустрічі з близькими по духу і праці людьми.

Водив з нами дружбу Микола Омельченко. Бувало, заслухаєшся розповідями з його журналістського життя. Він, мов магніт, притягував до себе цікавих людей з різних сфер, мав численних друзів і часто знайомив з ними й нас. А сам і слушну пораду дасть, підкаже, як краще діяти в тій чи іншій ситуації, за потреби без вагань стане на твій захист. Людина з гострим розумом і гумором.

Навідувався і Борис Дерев’янко. Ми з ним частенько домовлялися йти з роботи пішки додому, бо й домівки наші були недалеко одна від одної — двічі дрючком кинути. Він — на вулиці Краснова, ми — на Ромашковій. Борис завжди мовчав, більше любив слухати. Чи багато серед нас таких знайдеться?

А якою зірочкою спалахнула незабутня Тая Корнієнко! Молода тележурналістка, розумниця, красуня з очами незвичного кольору — достиглих синіх слив, закохана в журналістику. Ми познайомилися з нею у відрядженні в Любашівці і якось відразу здружилися. Скільки цікавого начулася від молодої колежанки. Розповідала із захопленням про зустрічі із Сергієм Параджановим. Він консультував її, коли вона писала дипломну роботу, пов’язану з кінокритикою в пресі. На жаль, трагічно загинула Тая, коли їй ледь сповнилося 24 роки. А стільки ж було планів, сподівань, до здійснення яких дівчина пропонувала долучитися й мені. Не судилося…

Із щемом пригадується зустріч з художником Володимиром Стрельниковим, з яким тісно дружив Ігор Божко. Це було перед від’їздом його з нашої країни. Молода, талановита людина вирішила покинути Батьківщину. Він не радів від цього, був помітно засмученим. Хотілося зрозуміти причину такого рішення. І більше нічого не розпитувала, коли почула від нього, що гірко й боляче не почуватися тут потрібним.

Виринає ще спогад про незабутню ніч, коли ми, затамувавши подих, сиділи майже до світанку на балконі, включили радіоприймач і не зводили очей з нашого найближчого світила — Місяця, куди саме висаджувалися американські астронавти. Ми — це Михайло Ільвес, Микола Омельченко, Павло Шевцов і, звісно ж, я. Історичний момент і ми його свідки: вперше посланці Землі висаджуються на супутник нашої планети. Як же можна тут спати?

Із подій нашого земного життя слід, мабуть, згадати так званий дівич-вечір Світлани Чайки перед одруженням й особливо — весілля Михайла Ільвеса з Людмилою Плахтійчук з молодшого покоління журналістів «Іскри».

Михайло завжди прагнув чинити оригінально. Ось і те весілля, точніше б його назвати весілля-фуршет, зібрало силу-силенну гостей. У жодній з наших кімнат не поміститися. Знаходили собі місце хто де міг. У дворику на рожні запікався баран, поруч — великий бідон з вином, звісно, біліла бринза, височіли гори овочів, фруктів. Уся та розкіш опинилася у нас не без старання Миколи Омельченка і його друзів. Усім було весело. Ми з Ігорем Божком залізли на черешню, що росла поруч, і ласували смачнючою бараниною, а нам справно подавали келихи з вином…

Давно те діялося. Після нас у будинку на Ромашковій проживали журналісти Володимир Гоцуленко, Віра Семенченко, Роман Кракалія, Людмила Бойко. Це ті, кого знала. Про інших не відаю, нехай вибачають.

Час бере своє. Багатьох дійових осіб цієї оповіді нам уже ніколи не зустріти — навіки пішли в кращі світи. Залишились нас одиниці. Минуле не повернути. Але воно було таким, яким було.

Оксана ПОЛІЩУК.