Парадокси Другої світової війни

Перед початком Другої світової війни Польща уклала кілька важливих угод про безпеку. Ось ключові з них.

1. Польсько-французький військовий союз від 19 лютого 1921 року, спрямований на взаємну допомогу в разі нападу Німеччини або Радянського Союзу.

Франція не надала Польщі допомоги у 1939-у після нападу Німеччини, а згодом і СРСР.

2. Польсько-британська декларація про взаємну допомогу від 25 серпня 1939 року. Велика Британія обіцяла надати Польщі військову допомогу у разі нападу третьої держави.

Велика Британія теж не надала Польщі допомоги у 1939-у. 3 вересня того року Велика Британія і Франція оголосили війну Німеччині, але жодних військових дій не чинили. Ця «війна» отримала в історії назву Дивної. Це був перший парадокс тієї війни — оголосити війну, але не воювати, даючи змогу німцям зосередити всі війська проти Польщі. Вісім місяців тривала ця Дивна війна, поки Німеччина не вдарила першою, трохи більше як за місяць захопивши Францію. Такий вислід Дивної війни був неочікуваним для штабу світової революції.

Вінстон Черчилль звик до розкішного способу життя: утримував великий маєток (Chartwell), витрачав багато на вино, сигари, мистецтво, мандрівки. Його доходи від державної служби припинилися після втрати урядової посади у 1929 році, але витрати не зменшилися. Він мав великі борги і був на межі банкрутства. Але мав і впливових фінансових покровителів. Один з них — єврейський банкір Брендан Бреггман — у 1938-у викупив його борги, врятувавши від банкрутства. Черчилль відрізнявся від інших англійських по-літиків непримиренністю щодо Німеччини. Ця риса не сприяла його популярності у Великій Британії, але вкрай позитивно вплинула на його політичну кар’єру. Про нього в потрібний момент і згадав штаб світової революції. 3 вересня 1939-го його призначили першим лордом Адміралтейства і того ж дня Велика Британія оголосила війну Німеччині. На мій погляд, це не випадковий збіг обставин.

Офіційною причиною німецької агресії проти Польщі були такі вимоги: 1) включення Данцига до Райху (до Першої світової війни це місто було частиною Східної Пруссії, за умовами Версальського мирного договору стало «вільним містом»);

2) надання екстериторіального коридору до Східної Пруссії, яка, за умовами того ж таки договору, була відрізана від решти території Німеччини територією новоутвореної польської держави. Німеччина хотіла прокласти автостраду та залізницю між Німеччиною і Східною Пруссією, на які поширювалася б юрисдикція Німеччини.

Ці вимоги не були катастрофічними для Польщі. Реальної військової потуги для протистояння Німеччині поляки не мали. Вся їхня непоступливість у перемовинах з Німеччиною базувалася на впевненості у дієвості військових гарантій з боку Великої Британії і Франції. За цю помилку поляки заплатили поразкою і втратою державності. (Як це нагадує сподівання України на дієвість Будапештського меморандуму від 1994 року).

3. Ще одним гарантом польської незалежності був польсько-радянський пакт про ненапад від 25 липня 1932 року. Але Московія віроломно порушила його 17 вересня 1939-го, коли її війська вторглися на територію Польщі. Це зайве нагадування тим українським і світовим політикам, які вважать, що з Московією можна про щось домовитися і вона не порушить своїх обіцянок.

Другий парадокс Другої світової війни полягає у тому, що Велика Британія і Франція не оголосили війни Московії, хоча згідно з вище наведеними документами мали б це зробити.

Напрошується припущення, що у своїй довго-тривалій стратегії вони розглядали Московію як потенційного союзника у майбутній війні з Німеччиною і жодним чином не хотіли поставити під удар свої плани. Навіть радянсько-фінська війна (із 30 листопада 1939 року по 13 березня 1940-го) на змусила Велику Британію і Францію оголосити війну Московії, як і територіальні загарбання нею частин території Польщі, Фінляндії, Румунії та Угорщини. Московії було можна все те, що заборонялося Німеччині. Німеччина — агресор і палій війни, а Московія — ні. Німеччину слід було покарати за намагання виправити результати переділу Європи у висліді Першої світової війни за її ж рахунок.

4. Існувала також польсько-німецька декларація про ненапад від 26 січня 1934 року. Польща й Німеччина домовилися про взаємне невтручання та розв’язання суперечок мирним шляхом. Німеччина розірвала цей пакт 28 квітня 1939-го, намагаючись зробити поляків поступливішими щодо своїх вимог.

Третій парадокс Другої світової війни полягає у тому, що, не дозволивши полякам піти на порівняно незначні поступки Німеччині, її західні союзники за результатами цієї війни віддали всю Польщу Радянському Союзу.

На довгі роки Польща стала васалом Московії. Від перетворення на чергову республіку СРСР її врятував лише частковий розпад цієї імперії у 1991 році.

Можливо, таке несиметричне ставлення до дій Німеччини і Радянського Союзу з боку Великої Британії, Франції і Сполучених Штатів Америки було зумовлене терором націонал-соціалістичної влади в Німеччині проти власного народу?

Звернемося до чисел. Візьмемо часи Веймарської республіки у Німеччині, наприклад, 1930 рік.

Як бачимо, кількість в’язнів у Німеччині дещо менша, ніж у Сполучених Штатах, а в Московії — приблизно втричі більша, ніж у перших двох країнах. Це при тому, що надійних даних щодо Московії і досі нема. Справжні дані засекречені, а те, що оприлюднене, не викликає довіри.

Подивимося тепер на динаміку покарань у цих країнах у часі.

З таблиці видно, що у тридцяті і сорокові роки минулого століття судові системи обох країн відрізнялися мало. Нема підстав вважати, що рівень репресивності проти власного населення у Німеччині перевищував аналогічний рівень у Сполучених Штатах, які традиційно прийнято вважати вітриною західної демократії і свободи. Різке зростання кількості в’язнів у Німеччині порівняно з часами націонал-соціалізму бачимо у повоєнний період. І відбулося це переважно за рахунок її території, окупованої Радянським Союзом. На піку цей показник удвічі перевищив найвищий показник часів націонал-соціалізму.

Цікаво, що у 2010 році кількість в’язнів на 100 тисяч жителів у США майже вчетверо перевищила найбільший показник у націонал-соціалістичній Німеччині за 1933-й. То де рівень репресивності судової системи був вищим — у демократичних Сполучених Штатах чи у тоталітарній Німеччині?

Важливо зазначити, що в’язні концтаборів не входили в офіційну статистику, наведену вище. Це була паралельна, позаправова система репресій, підконтрольна СС. У концтаборах утримувалися: політичні опоненти режиму, комуністи, соціал-демократи, євреї, роми, гомосексуалісти, жебраки, повії, алкоголіки, свідки Єгови, не дружні щодо німців націоналісти, зокрема частина українських, тощо. В останній передвоєнний рік (1938) кількість в’язнів концтаборів становила 24 тис. осіб. Це приблизно у 30 разів менше, ніж того ж року, за «офіційними» даними, у Московії. Відомий російський письменник-фронтовик В.П. Астаф’єв називав число 12 млн. в’язнів концтаборів у довоєнній Московії. За цієї умови репресивна система Московії буде вже десь у 300 разів потужнішою за німецьку. З початком світової війни кількість в’язнів німецьких концтаборів почала зростати і досягла максимуму — 700 тис. — у 1944 році.

Чому так мало в’язнів перед початком війни і так багато перед її завершенням? Перед війною в’язнями були лише громадяни Німеччини. Надалі Німеччина захопила майже всю Європу і зустрілася там із політичним та військовим опором місцевого населення. На початку війни Німеччина справляла враження непереборної військової потуги й опір був незначним. До того ж він не мав належної підтримки від країн, з якими Німеччина вела воєнні дії, оскільки ці країни самі перебували у вкрай важкому становищі через численні військові поразки. Важливо, що у цій реальності кількість в’язнів у німецьких концтаборах слід зіставляти не з чисельністю населення Німеччини, а з чисельністю населення всіх окупованих нею країн. У цей час кількість в’язнів концтаборів в окупованій Європі (50 — 100 тис.) була меншою або приблизно такою, як і в Сполучених Штатах (135 тис.). Уже в 1943 році цей показник досяг 200 тис. Головною причиною були зростання збройного спротиву місцевого населення окупованих країн, підтриманого належним чином супротивниками Німеччини, та відчуття в окупованих народів неминучого краху Німеччини. У 1944-у кількість в’язнів концтаборів сягнула 700 тис. осіб.

Усі архіви довоєнної Німеччини потрапили у руки країн-переможниць у війні, тому ці дані цілком можуть бути перебільшеними, але вважаю їх вартими довіри.

Четвертий парадокс уже повоєнної Європи полягає у тому, що не у Сибіру, а в центрі Європи вже після завершення Другої світової війни Московія, окупувавши лише четверту частину території Німеччини, створила щонайменше 10 великих спеціальних концтаборів.

Вони офіційно називалися «спеціальні табори НКВС» (Special Camps) — від табору №1 до №10. Умови тримання у них були значно важчими, ніж у колишніх німецьких: відсутність судового процесу, голод, хвороби, тортури, масова смертність. Людей часто затримували без звинувачень — як «підозрілих елементів», «контрреволюціонерів», «колишніх нацистів», а іноді й просто з політичних мотивів. І на це західні країни закривали очі. Ніщо не могло відволікти їхньої уваги від завдання максимального приниження Німеччини.

Московія була особливою країною. Всі дані, які могли висвітлити реальну картину життя у ній, засекречувалися, а якщо оприлюднювалися, то у сфальшованому вигляді. Монополію на оприлюднення інформації щодо репресій мало КДБ (комі-тет державної безпеки). Оскільки ця інформація його ж і компрометувала, то зрозуміло, у чому полягав його інтерес. Отже, можна говорити про умовно офіційні дані.

Так, ці дані не містили жодної інформації про найбільший злочин усіх часів і народів — геноцид українців у 1933 році, що коштував нам 10,5 млн жертв. Розмови на цю тему почалися відразу після проголошення Україною незалежності у 1991-у. І лише порівняно недавно у висліді багаторічних розслідувань Служби безпеки України справжнє число жертв (10,5 млн) стало відоме широкій громадськості. Я вважаю це число правильним, оскільки ще задовго до того шляхом власних розрахунків на основі певних математичних моделей отримав той же порядок величини для числа жертв. Близькими до цього числа були й німецькі оцінки 1930-х — 7 — 10 млн осіб. Про цей геноцид знали владні верхівки всіх західних країн, але робили вигляд, ніби його не було. Лише у Німеччини вистачило сміливості говорити про це у повен голос і на весь світ.

(Далі буде).

Валерій ШВЕЦЬ,
доктор фізико-математичних наук,
професор, академік Академії наук  Вищої школи України.