«Спасибі, Аргентино, за Ромашкову!»

Багато хто з нас замолоду мріяв потрапити до Одеси при призначенні на роботу після набуття журналістської освіти у Києві чи Львові — тоді лише в цих містах України були факультети журналістики в держуніверситетах. Іншим вдавалося здійснити цю мрію дещо пізніше, вже маючи певний досвід роботи у пресі.

Ми з подругою Аллою Вощанською, теж випускницею київського журфаку, приїхали в Одесу після кількох років праці у «молодіжці» Кірово-градщини. Був варіант податися до Іркутська, куди нас зваблювали знайомі молоді спеціалісти: мовляв, такі простори, романтика. На якусь мить ми завагалися, бо намітили собі протилежний курс — до міста моря і музики. Ось так на початку пріснопам’ятних 1960-х й опинилися в Одесі.

Місто вразило, редакція — теж. Очолював «Комсомольське плем’я» випускник нашого університету незабутній Ерванд Григорянц. Запам’ятала його ще зі студентських років — він був одним з найактивніших членів молодіжного театру. Працівники редакції, переважно не місцеві, винаймали кутки.

Треба сказати, що одеська «молодіжна» вважалася однією з кращих у тодішній країні. У центральній пресі нерідко з’являлися схвальні огляди публікацій газети. «Комсомольская правда» іноді перехоплювала наші рубрики. З одного боку це тішило, з іншого — обурювало.

Ще деталь. У ті зросійщені часи наш редактор, вірменин, пречудово володів українською мовою. Часто на всіляких зібраннях, нарадах, пленумах у Києві виступав з трибуни українською, що помітно, як доходило до нас, дратувало деяких його колег.

Так-от, у такій передовій редакції, на відміну від редакцій місцевих партійних газет, квартирне питання було болючою проблемою. Навіть черги не існувало. Яка квартира?! Он сам редактор, маючи проблеми зі здоров’ям, разом з дружиною — теж журналісткою, працівницею редакції, з малою дитиною проживають у невеликій однокімнатній квартирі. Він ніколи ні в кого нічого не просив. Був безсрібником. Навіть літню дачу, виділену йому як номенклатурному працівникові, використовував не сам — ніби соромився цього привілею. У вихідні ми всі товклися на тій дачі, відпочивали на морі, ловили рибу, варили юшку, не бракувало енергії на всілякі ігри, змагання.

Звичайно, ми дуже поважали нашого редактора. Розумний, талановитий, творчий, справедливий, совісний, справжній, хоч часом і проявлявся його вибуховий характер. Але брак житла і ніякої перспективи найближчим часом його отримати пригнічували.

Сталося так, що на чергових звітно-виборних профспілкових зборах порушили і квартирне питання. Я теж вставила свої «п’ять копійок» як зацікавлена особа. І накликала на себе… Обрали до профкому, та ще й головою. Мій самовідвід не сприйняли. Ніхто не бажав брати на себе зайвий громадський клопіт. Незабутня Галина Островська, яку теж обрали до профкому, прошепотіла мені: не відмовляйся, мовляв, хоч, може, квартирну чергу встановимо.

І ми з цим не зволікали. Островська — заступниця голови профкому. Домовляємося: піде вона до Приморського райвиконкому, розвідає, які документи потрібні для квартирної черги, якого порядку слід дотримуватися. Розвідала, та ще й цікаву інформацію принесла.

На Ромашковій вулиці, в так званій Дмитрівці, продається цілий двоповерховий будинок. Звели його з десять років тому іммігранти-українці Канащуки. Прибули з далекої Аргентини. Вирішили повернутися на свою прабатьківщину — їхні предки покинули її колись, шукаючи кращої долі. Одеса їм сподобалася. І ділянку в дачному, зручному місці отримали. Це була солідна родина: батько з матір’ю вже далеко не молоді, двоє синів і дочка з сім’ями. Тож і будинок звели, і садок пречудовий посадили, виноградник. Невдовзі живність з хлівців закукурікала, захрюкала. Одне слово, люди не ледачі, господарі. І вдома трудилися, і на виробництві. Старійшина родини, до речі, майстрував гарні меблі, був червонодеревником. Один син — майстер з пошиття чоловічого одягу, інший теж мав потрібну завжди технічну професію, з якою роботи довго не шукають.

Для успішнішого господарювання задумали придбати ще й вантажівку, визрівали цікаві плани. Та з’ясувалося, що в індивідуальному порядку таку потрібну річ тримати в СРСР не дозволялося. Канащуки ніяк не могли второпати, в чому ж тут крамола. Мабуть, це і стало останньою краплею, що змусила їх пакувати лаштунки в зворотну дорогу. Часто згадувалося життя-буття за океаном, відчувалося, шкодують за ним. Принаймні, багато із радянських незборимих заборон там просто не існувало. Один із синів, що залишився в Аргентині, кликав назад.

Ті переживання не зміг перенести старійшина родини. Бо ж саме він ініціював повернення в Україну. Раптово помер під час оформлення документів на рееміграцію. Навіки залишився на землі предків. Можна тільки уявити, що коїлося у душах людей під цими ударами долі. І знову чергова проблема — з продажем будинку. З’ясувалося, його можна продати лише юридичній особі, тобто організації, підприємству. Наша Галина дізналася і про те, що цією купівлею заклопоталася організація геологів, але їм поки що бракує грошей, а треба двадцять тисяч карбованців.

Ми — до редактора: є можливість поселити у тому будинку частину безхатніх працівників. Наш Ерванд Геворкович загорівся ідеєю. Десять тисяч карбованців на рахунку редакції маємо, а ще десять попросимо у ЦК комсомолу України. І все склалося на нашу користь.

Коли на редакційних зборах оголосили про операцію купівлі, наш постійний дотепник Вадим Овсянников завершив розмову фразою: «Спасибі, Аргентино, за Ромашкову!».

Що ж то був за будинок? Двоповерховий, розрахований на чотири сім’ї, тож мав чотири секції на двох поверхах: у кожній — по три кімнатки, дві по 15 квадратних метрів й одна десятиметрова кухня, а під нею — просторий капітальний льох. А ще на другому поверсі на двох боках будинку — великий спільний балкон.

У колективі зраділи з приводу цієї приємної оказії. Ну й дарма, що будинок з мінімальними побутовими зручностями (електрика, холодна вода), але ж ми самі тепер тут господарі! Своє житло!

Отож із дванадцяти кімнат будинку шість, тобто половина, відводилися двом сім’ям (для шістьох осіб). Цими щасливцями стали один із секретарів обкому комсомолу і наш заступник редактора. Решта житлоплощі перепала шістьом сім’ям, у яких загалом було п’ятнадцять осіб.

Поділили город, а це майже пів гектара площі, дерева, виноградник. Ми були страшенно раді й тому мінімуму побутових зручностей. Адже для більшості — це перше власне житло. Зразу ж узялися за опорядження своїх скромних кімнаток. Скажімо, моїми першими меблями стали розкладачка, книжкова полиця, столик і два стільці, а ще — радіоприймач-радіола.

(Далі буде).

Оксана ПОЛІЩУК.