Повернення із забуття професора Гордієвського

Народився Михайло Іванович Гордієвський 5 червня (23 травня — за старим стилем) 1885 року в селі Зеленьки Київської губернії (сьогодні — Миронівської громади Обухівського району Київської області). Його батьки були представниками знаних із XVIII століття священницьких родів України — Гордієвських і Лебединцевих.

Батько Івана Гордієвського — Микита — був одружений з Єфросинією Лебединцевою, донькою священника Гаврила Лебединцева. У 1856 році Микита Гордієвський раптово помер, а мати надовго захворіла. Восьмеро дітей сестри взяв на виховання старший брат Петро Лебединцев, товариш Тараса Григоровича Шевченка з дитячих років. Перебуваючи під опікою Петра Гавриловича, Іван Гордієвський отримав духовну освіту і став священником. Одружився з Ольгою Яновською. Разом вони виховали 16 дітей. Наймолодший із них — Михайло — майбутній професор Одеського університету. Сестра Михайла — Марія Гордієвська-Филипович — була матір’ю Павла Филиповича — українського поета і літературознавця доби «Розстріляного відродження».

Сам Іван Микитович підтримував зв’язки не тільки з Петром Лебединцевим, а й з його братами — Феофаном, Данилом та Арсенієм. Останній був протоієреєм Одеського кафедрального собору. Слід додати, що онук Арсенія Гавриловича — Всеволод — у 1908 році був страчений за участь у замаху на царського міністра юстиції, а інший онук — Георгій Гамов — став відомим астрофізиком, який після 1934-го працював у США.

Невдовзі після народження Михайла родина Гордієвських переїхала до села Лозуватка Звенигородського повіту (тепер — Звенигородський район Черкаської області). Саме із Лозуватки Михайло «пішов у світ»: спочатку навчався у Богодухівському духовному училищі, а після його закінчення — в Київській духовній семінарії (1899 — 1905). Семінаристом брав участь у нелегальних українських гуртках, за що потрапив під нагляд поліції. Через заборону вступати до Київського університету став студентом історико-філологічного факультету Дерптського університету (Тарту, Естонія).

Влітку наступного року Михайло приїхав на канікули в рідну Лозуватку, де взяв участь у мітингу селян проти сваволі місцевих поміщиків. Після цього, вимушено перебравшись до Одеси, звернувся до ректора Дерптського університету за дозволом про переведення до Новоросійського університету й отримав на це згоду.

Саме в Одесі проявилися здібності Михайла Гордієвського до філософії. Він став активним учасником студентського філософського гуртка та філософського товариства, організованих професором кафедри філософії Миколою Ланге. Не-одноразово виступав на засіданнях гуртка, деякі з його виступів були надруковані в редагованому М. Ланге журналі «За свободу». У 1908 році вступив до одеської «Просвіти», у 1910-у разом з Павлом Клепатським і Михайлом Слабченком брав участь у роботі Українського клубу Одеси.

Після закінчення в 1910-у університету Михайла Гордієвського залишили на кафедрі філософії «для підготовки до професорського звання». Під керівництвом М. Ланге почав проводити подальші наукові дослідження. У 1915-у склав магістерський іспит і був зарахований приват-доцентом на кафедру філософії історико-філологічного факультету. Одночасно викладав історію на Одеських вищих жіночих курсах та в середніх навчальних закладах міста.

У роки Першої світової війни, двох революцій та Визвольних змагань брав активну участь у національному русі, обстоював ідею самостійного й демократичного розвитку України. Весною 1917-го товариство «Українська хата» делегувало його на Український національний з’їзд, який надав повноваження Центральній Раді представляти і захищати український народ. Утім, до складу Центральної Ради його не обрали.

Під час роботи Херсонського губернського українського національного з’їзду 29 червня 1917 року Михайло Гордієвський виступив з доповіддю, після якої учасники зібрання ухвалили рішення: «Україна повинна мати політично-територіальну автономію в Російській демо-кратичній федеративній республіці з забезпеченням прав національних меншостей», а його самого обрали до Комісії при Центральній Раді для опрацювання Української конституції. Як член Української партії соціалістів-революціонерів у тому ж 1917-у був кандидатом до Установчих зборів від губкомів селянських депутатів Херсонському округу, а в січні 1919-го — делегатом Трудового конгресу. Упродовж 1917 — 1919 років публікувався в газетах «Українське слово», «Вільне життя», «Молода Україна», «Боротьба» й був редактором журналу «Основи». Серед найвідоміших його статей — «Україна яко держава», «Російський централізм», «Українські установчі збори», «Парламент і конгрес».

Окрім Новоросійського університету, продовжував викладати курси філософії та історії України в Народному університеті. У травні — червні 1918-го історико-філологічний факультет та рада професорів університету обрали його штатним доцентом, а в липні того ж року Українська вчительська спілка делегувала своїм представником до української міської ради.

Михайло Гордієвський не підтримав владу гетьмана Павла Скоропадського. У квітні 1919-го, коли в Одесу зайшли більшовики, працював у редакції газети «Боротьба» — друкованому органі Української партії соціалістів-революціонерів (боротьбистів). У березні 1920-го ця партія була розпущена більшовиками, а її члени влилися у лави КП(б)У. Але М. Гордієвський, послідовний у своїх переконаннях, відмовився від членства в Компартії.

Після того, як у лютому 2020 року в Одесі остаточно засіли більшовики, разом з провідними вченими Євгеном Загоровським, Олександром Рябініним-Скляревським, Михайлом Слабченком та іншими намагався відновити діяльність Одеського товариства історії і старожитностей, історико-філологічного та бібліографічного товариств, які через часті зміни влади припинили діяльність. Однак в організованих осередках українства радянська система бачила «гнізда буржуазних професорів контрреволюційного настрою» і жодним чином не сприяла таким ініціативам.

У 1920-х Москва ще не встигла придушити українське відродження, тому в Одесі часто влаштовувалися заходи на честь великих українських діячів. Організатори цих святкувань охоче запрошували на них Михайла Гордієвського як головного доповідача, бо він мав репутацію блискучого промовця, умів захоплювати аудиторію. Наприклад, його доповідь про поему Івана Франка «Мойсей» мала такий успіх, що була на-друкована окремою брошурою.

Після окупації України більшовицькою Росією Михайла Гордієвського змусили підписати заяву про визнання своїх попередніх політичних поглядів помилковими й опублікувати її в пресі. Завдяки цій заяві він зміг продовжувати наукову працю і тимчасово вберегтися від репресій. Та цькування з кожним роком набувало дедалі більшого розмаху, фізичне нищення Москвою та її українськими посіпаками національної інтелігенції тільки розгорталося. Один за одним зникали в тюрмах родичі Михайла Івановича, його друзі, колеги, знайомі. Особливо боляче він переживав арешт племінника (сина сестри), відомого українського поета, літературознавця, діяча українського національного відродження 1920 — 1930-х Павла Филиповича.

У цей тяжкий час Михайло Гордієвський розпочав монументальну наукову працю «Рабство в стародавньому Римі». На початку 1938 року вона була готова до друку, але її конфіскувало НКВС і вона не побачила світу. Цькування вченого з боку комуністичних агентів і прислужників Москви особливо посилилося в останні місяці 1937-го — на початку 1938-го. 27 березня 1938-го він був заарештований у своєму помешканні органами НКВС і зник безслідно. 22 жовтня того ж року заарештували й дружину Олену Оттівну, але 31 грудня вона повернулася додому. Всі її спроби з’ясувати долю чоловіка були марними. Щоразу отримувала відповідь, що він засланий «на 10 років далеких таборів без права листування». Насправді ж 11 жовтня 1938-го виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР в Одесі на засіданні, що тривало лише 15 хвилин, ухвалила рішення про розстріл Михайла Гордієвського з кон-фіскацією майна, яке того ж дня було виконане.

Після одруження Гордієвські мешкали в Одесі спочатку на вулиці Новосельського, 66, а в 1920-х — на Успенській, 34. У 1917 році у них народився син Ігор, а в 1921-у — донька Наталя. На час арешту батька Ігор був студентом фізико-математичного факультету Одеського університету, Наталя навчалася у старших класах школи залізничників. Під час Другої світової війни матері разом з дітьми вдалося виїхати до Німеччини, де Ігор і Наталя залишили спогади про батька та Павла Филиповича. На жаль, до 1992-го, коли Генеральна прокуратура України припинила карну справу проти Михайла Гордієвського за відсутністю доказів, вони не дожили.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що професор Михайло Гордієвський належить до когорти тих діячів, чиї імена тривалий час невиправдано замовчувалися, перебували під забороною. Роботи згаданих на початку статті дослідників біографії вченого свідчать про те, що Михайло Іванович був непересічною особистістю, чесною і порядною людиною, яка доклала чимало зусиль для розвитку освіти й науки в головному навчальному закладі нашого міста — Одеському університеті. Тож, вважаю, було б справедливим, якби на фасаді ОНУ з’явилася меморіальна дошка пам’яті українського філософа та історика.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.