Хай йому грець!

У «Чорноморських новинах» за 16 — 18 червня 2022 року був опублікований допис Любові Сердунич із Хмельниччини під назвою «Не уподібнюймось до ворогів». Авторка наголошує: «Мова — зброя! Але ж не ганебна мова, бо ганебна (нецензурна) — лише послаблює. Із чиїх тільки вуст не звучать у ці дні матюки?! Телеканали навіть не «запікують» (не приглушують) ці ганебні слова. На кого ми перетворюємося? З ким уподібнюємося?! А з нашим ворогом!».

Я чекав, коли українська преса почне розмову на цю тему. На мій погляд, нині вона дуже злободенна. Любов Сердунич зазначає, що мат, яким сьогодні в Україні заповнені всі двори й задвірки, прийшов до нас від наших «братів і сестер», з Росії. Але уподібнюватися в цьому сенсі нашим ворогам не гідне українського народу.

Увесь світ знає, що Путін уже давно отримав від народу і носить кличку «х…ло». От тільки, шановні українці, хіба робить нам честь, що ми пишемо це смердяче, матірне слово на білбордах, вздовж доріг, у містах і селах України й часто без пропущеної букви? Адже це слово читають діти, які тільки вчаться читати. Вони обов’язково використовуватимуть його в своєму лексиконі — хіба ж це добре? Ми хочемо цим словом принизити самого Путіна? Але він ніколи його не прочитає і ніхто з його лизо-блюдів не покаже йому ці білборди. Ми хочемо принизити путінських посіпак, колаборантів, яких в Україні поки що хоч греблю гати, але вони і без білбордів давно знають, хто є хто. Тоді навіщо це лайно на наших білбордах? Адже нічого, окрім моральної й духовної шкоди, Україні це не дасть.

«Русскій корабль — іди на х…й!». Ця насущна відповідь українського бійця російським окупантам там, на острові Зміїному, була доречна саме тоді. Але навіщо її ялозити по сто разів, щодня, на кожному телеканалі? Ця відповідь уже стала для українців другим гімном. Якщо не вникати у підґрунтя цієї фрази (а діти і не вникають), то що ж у ній хорошого?

Любов Сердунич пише, що в українських селах також завжди були лайки. У своїй публікації вона нараховує їх до 155. Деякі з них я повторю. Це — «Щоб ти луснув!», «Щоб ти рачки лазив!», «Щоб ти скис!», «Щоб ти тріс!», «Трясця твоїй матері!», «Тьфу на тебе!», «А чорти взяли б тебе!», «Щоб ти сказився!» і тому подібне. Але в жодній лайці не згадується церква, Бог. Дуже рідко — мати. І практично відсутні лайки, в яких ідеться про секс.

У згаданій уже заяві на ім’я міністра культури я писав: «Олександре Владиславовичу! Вслухайтесь, будь ласка, в деякі телевізійні передачі. Українці жартують, що скоро по телебаченню нормальної мови ми вже чутимемо, — буде одне пікання. Гірко, але це близько до правди».

Що ж робити? Я впевнений, що саме зараз у цьому сенсі Міністерству культури та стратегічних комунікацій необхідно вживати радикальних заходів. Адже коли закінчиться війна й наші бійці повернуться додому, суспільство має бути до цього готовим. Хоч культура українців набагато вища від культури агресорів-окупантів, але вбивство є вбивство, смерть є смерть, і культі рук та ніг теж нікуди не подінуться. Ці речі до культурної розмови не мотивують, тому українське суспільство має допомогти нашим страждальцям нормально жити і розмовляти. Треба забезпечити героїв матеріально так, щоб у них не виникало ні найменшої потреби посилати будь-кого за «русскім кораблем». І це повинні робити саме суспільство, преса, телебачення та радіо. А насамперед — закон.

Слід запровадити законні каральні заходи проти вживання матірних слів будь-де: у сім’ях, на роботі, на вулицях, у навчальних закладах, на телебаченні... Беручи інтерв’ю в наших військовослужбовців, у наших героїв, які пройшли пекло передової лінії оборони, бажано попереджувати їх про недопустимість використання в розмові з журналістами нецензурних, матірних слів. Десятиповерховий мат цих людей десь на задвірках чи за столом під час розпивання пляшки горілки можна виправдати тим, що вони побували на грані життя і смерті (хоча й там не бажаний), а в офіційних розмовах — геть недопустимий. Я впевнений, що наші герої до такого прохання від суспільства поставляться позитивно. До речі, про це я консультувався у рідного сина, водія «Уралу», тричі контуженого на цій страшній війні.

Необхідно категорично заборонити законом використання матірних слів на білбордах, на радіо, телебаченні, у друкованих медіа та в художній літературі, навіть якщо ці слова подаються з пропущеними літерами чи «запікані».

Цікавлячись інформацією про мат, зустрів в Інтернеті таке побажання: «Намагайтеся не забувати, що таке ненормативна лексика та якої шкоди вона завдає вам і вашому оточенню, а головне — що її використання підриває рівень культури як особистості, так і нації в цілому».

На мій погляд, у цьому сенсі сьогоднішня Україна, як кажуть у народі, робить велику і неприпустиму помилку.

Зізнаюся чесно: книжки так, як я читав їх раніше, зараз не читаю. Телевізор нині — це головне джерело інформації. А ще раз на тиждень — обласна газета «Чорноморські новини», а ще раз на місяць — міська просвітянська газета «Рідне слово». Не дуже часто, але, буває, читаю після презентацій книжки — вірші й прозу наших чорноморських письменників. Раз на тиждень ходжу в міську бібліотеку і набираю вісім-десять томів романів про кохання і про хороше життя для моєї зовсім безногої після діабету сусідки Шури, а заодно і для дружини Людмили. Шура ці книжки по чотириста-п’ятсот сторінок не те що прочитує — вона їх проковтує на одному подиху, і я знову йду у похід до бібліотеки, добре, що заклад у сусідньому будинку.

Але якось, видаючи книжки для жінок, бібліотекарка запитала: «А ви, Леонтію Михайловичу, нічого не хочете собі взяти почитати?».

— А чого ж не хочу? Звісно, що хочу.

Таким чином я продовжив своє юнацьке захоплення художньою літературою. Бібліотекарки підбирали мені історичні книжки — про війну з фашистами, про Америку, про Японію. Починаю засинати після телевізора, книжку в руки взяв — і вже спати не хочеться. Отак перед сном по двадцять-тридцять сторінок і долав.

Аж ось із бібліотеки потрапив до моїх рук іменитий український автор зі своїм не менш відомим романом. Не вказую прізвища і назву книжки із суто делікатних міркувань. Я почав читати роман і з перших сторінок дійшов висновку, що матиму справу з обдарованим, талановитим письменником. Надалі мої припущення підтвердилися. Автор виявився неперевершеним майстром пера у відтворенні пейзажів, а особливо — у розповідях про людські взаємостосунки. Втім, описи героїв і роздуми самого автора також не дають відірватися від написаного. Епітети й алегорії він начебто дістає із бездонної казкової торби. Ясно, що його голова по самий вершок наповнена життям. Мені стало дуже незручно перед самим собою через те, що не познайомився з творами цього письменника раніше.

Дочитавши роман до вісімнадцятої сторінки, я у буквальному сенсі був збитий з ніг, чи, як то зараз модно висловлюватися, вкрай шокований. У тексті з’явилася нецензурщина, махровий мат. Першим випірнуло слово, яке зараз найчастіше вживається у мові всіх прошарків населення, без винятку. Слово, яке українці вимовляють починаючи з восьми-, десятилітнього віку (якщо не раніше) до останніх днів свого життя. Матірне слово дуже м’якої вимови, яке характеризує жінку чи дівчину легкої поведінки, повію. Потім на сторінках роману почали виринати слова, які у простонародній вимові означають вульву, пеніс і похідні від них, а їх, дякуючи нашим колишнім «братам і сестрам», рашистам, в українській мові дуже багато. Та й ми, українці, тут не ликом шиті.

Читаючи роман і зустрічаючи на його сторінках скажений мат, моя психіка дедалі більше й більше отримувала дуже болючі удари. Я все голосніше кричав: «Українці, невже ми вибороли свою незалежність для того, щоб отримати свободу слова, яка, у свою чергу, дала нам можливість вихлюпувати на сторінки нашої художньої літератури нестерпний сморід і лайно? А можливо, я чогось не розумію і моя ортодоксальна свідомість не бажає допустити в себе прогрес? Що зі мною, поясніть, будь ласка, коїться?».

Я дочитав роман, виданий у 2023 році, й почав читати ще один роман цього автора — найкращий твір десятиліття за версією премії «Книга року ВВС». Не писатиму рецензію — не маю повноважень, не той статус. Скажу лиш одне: дуже сильна книжка! Але в ній на 315 сторінках — аж 134 матірних слова. Пізніше, вже заради спортивного інтересу, прочитав й інші твори письменника. У них — мат на маті. Після прочитаного я готовий плюнути в очі будь-кому, хто заявлятиме, що гидкий мат в українській літературі — це добре.

Щоб ті, хто читатиме мої слова, не назвали мене ханжею, висловлю їм суто свою точку зору. Мат у перших двох книжках не прикрасив їх змісту. Без нецензурщини вони читалися б не менш захопливо й цікаво. Те, що мат зробив їм дурну рекламу, — з цим не сперечаюся, але те, що він їх не прикрасив, — факт незаперечний.

Прочитавши книжки цього автора, я зацікавився: «А хто ж він такий? Чи, перебуваючи на такому високому письменницькому щаблі, чув наведене вище твердження, що «використання ненормативної лексики підриває рівень культури як особистості, так і нації в цілому»? У те, що він не знав про це, не хочеться вірити.

Звісно, що інформацію про автора і про його творчість я шукав й отримував з Інтернету. Як і очікував, ця інформація була переважно позитивною, а негативну я й не шукав. Дуже зрадів, що Україна має таких талановитих людей. Читаючи відгуки у ЗМІ про автора, про те, що у світі йде розмова щодо присудження йому Нобелівської премії, я, якби, звісно, поцікавилися моєю думкою, з великим натхненням підняв би руку «за». Але за умови існування його шедевральних творінь без мату.

Василь Шкляр у своєму романі «Залишенець» на майже чотирьохстах сторінках лише тричі дозволив собі мовою своїх героїв висловитися так, що аж гай зашумів. Але ці три непотрібні слова, скоріш за все, підвищили значущість роману, аніж принизили його со-ціальну силу. А приводів матюкатися у героїв В. Шкляра було тисячі. Голови російської більшовицької банди, яка вбила свого царя і чотирьох його дітей, від рук українських патріотів летіли наліво й направо. Адже ця російська банда при-йшла в Україну і знищила більше десяти мільйонів українців. І не просто вбивала народ в окопах, а й морила його голодом. Тож бандити заслуговували найбрудніших, матірних слів на свою адресу. Але ж ні, не дозволив собі цього український письменник Василь Шкляр, не опустився на російський ганебний рівень і не опустив на задвірки з лайном героїв-українців, які віддавали свої життя за волю і незалежність України.

Останнім часом, після відновлення незалежності України, в нашій літературі почала проявлятися прикра тенденція. Не дуже багато, але й не мало письменників, причому іменитих, чомусь вважають, що їхня творчість без мату ніяк не обійдеться. Ще більше дивує, а скоріше — не дивує, а вбиває морально те, що мат перестав бути дивиною і на сторінках жіночих літературних творів. Тьху, як недобре і негарно!

Зовсім недавно стояв на автобусній зупинці в очікуванні маршрутки. На лавці сидів гарний, кучерявий хлопчина у морській формі, очевидно, курсант училища. Хлопець не дуже голосно розмовляв по мобільному телефону, перемішуючи розмову матом. Невдовзі до нього підійшло ще двоє курсантів, і тут мат уже полився рікою. Я зробив зауваження, мовляв, ви такі гарні, а розмова у вас смердюча. Хлопці мене почули і перестали матюкатися. Але через кілька хвилин до компанії підійшло ще двоє красенів, від яких мат уже лився не рікою, а гуркотів водоспадом. Зрадів, що перша трійка почала робити зауваження поповненню. До речі, на зупинці було немало людей, на яких «герої» не звертали уваги. Цікаво, чи в училищі, де навчаються юнаки, взагалі ведуться на цю тему розмови, чи ні?

Шановні мої! Звертаюся до всіх, хто прочитає мої слова, не як письменник-початківець, а як звичайний читач цікавої, хорошої книги. Яким би чудовим і неповторним, на мій погляд, не був роман, написаний відомим письменником на п’яти-стах сторінках, достатньо десяти крутоматірних слів, щоб вважати це творіння облитим лайном. А за наявності в ньому 134 матюків — облитим тим же з ніг до голови. Мені дуже шкода, що талановитий письменник, про якого я говорив, облив свої чудові твори лайном своїми ж руками.

А до українського суспільства голосно звертаюся з такими словами: «Щодо лихослів’я треба терміново вживати заходів, бо кожне випущене у повітря непристойне слово відламує від української Слави маленький шматочок. Маленький, але відламує!».

Леонтій ПАВЛЮК.
м. Чорноморськ.