№ 20 (22547) четвер 22 травня 2025 року

14 травня президент підписав указ про призначення послом України в Туреччині Нарімана Джеляла, першого заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу, політолога, колишнього політв’язня Росії. А вже 15 травня у Туреччині мали відбутися перемовини між Україною та Росією задля досягнення миру. Про зірвані переговори, роль Туреччини в долі України, кримських татар зокрема, і настрої на Кримському півострові Наріман Джелял розповів Сергієві Жадану в ефірі «Радіо Хартія» (подаємо у редакції «Лівого берега» (https://lb.ua).

Про переговори у Стамбулі

— Ваші перші дні на посаді посла припали на спробу перемовин між Україною і Росією в Туреччині. Як це все відбувалось, як бачилося вам?

— Ситуація змінювалася буквально кожної хвилини. Вихідних даних було мало. Ні я, ні керівництво нашої держави особливо не вірили, що президент Путін справді приїде: занадто він боягузлива особа. Крім того, ми розуміли, що Росія взагалі не хоче зараз закінчувати війну, а хоче здобути ще більше, і ми почули далі від пана Мединського (Володимир Мединський — помічник президента РФ, представник на переговорах у Туреччині. — Ред.), що вони готові завоювати ще п’ять-вісім областей. Це досить смішно, бо вони, на щастя, не можуть здобути навіть те, що від початку заявляли як цілі «спеціальної військової операції», тому що наші мужні воїни чинять справжній спротив.

Адміністрація президента США Дональда Трампа — країни, яка, за документами, є стратегічним партнером України і гарантеркою, як і Росія, нашої безпеки за «Будапештським меморандумом», зробила черговий крок на користь агресора, що вже понад 11 років нищить український народ, українську землю.

Як повідомило видання Politico, посилаючись на двох співрозмовників, залучених до підготовки заяви «Великої сімки», над якою працюють міністри фінансів G7,  у погодженні спільного документа виникли проблеми через позицію адміністрації Трампа: представники США висловилися проти включення у заяву фрази про подальшу підтримку України та закликали не називати напад Росії на Україну як «протиправне» вторгнення.

Чому, попри запит суспільства, дерусифікація в Одесі буксує?

З початку повномасштабного вторгнення в Україну тема деколонізації, зокрема дерусифікації, набула нового імпульсу. Однак у південних регіонах, зокрема в Одесі, цей процес не такий стрімкий, як хотілося б. Проблема полягає не лише в пам’ятниках, назвах вулиць чи мові обслуговування — йдеться про зміну колективної ідентичності, яка десятиліттями формувалася в

радянсько-російському наративі. Одеса від імперської спадщини відмовляється, але повільно: перейменування, демонтаж пам’ятників, популяризація української мови реалізуються здебільшого з ініціативи громадян, а не органів місцевої влади. Відсутність системної політики й цільового фінансування стримує дерусифікацію, відкладаючи реальні зміни на роки.

«Ніколи знову»: чому історія зазнала невдачі?» — так озаглавив своє вступне слово на панелі «Вирок історії» Київського безпекового форуму Мирослав МАРИНОВИЧ, член Ініціативної групи «Першого грудня», радник ректора Українського католицького університету. Подаємо цей виступ у редакції https://zbruc.eu.

Нинішній стан людства я описав би коротко так: схоже, що світ знову забув про спільні «правила дорожнього руху», а тому кожен починає рухатися відповідно до своїх егоїстичних потреб. Видно, людству судилося час від часу міняти свої гасла на протилежні: від «Осанна!» до «Розпни!», від оптимістичного «Never again!» («Ніколи знову»!) до путінської погрози «Можем повторить!». Отже, настав час висвітлити на табло гасло «Пристебніть ремені безпеки!».

Напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій, яке щорічно в Україні відзначається у третю неділю травня, в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського відбулася щемлива зустріч під назвою «Повернення з небуття» із головою ГО «Постраждалі від політичних репресій», завідувачем Музею історії політичних репресій 1917 — 1991 років, головою «Одеського Меморіалу», членом Національної комісії з реабілітації при Українському інституті національної пам’яті, дослідником-архівістом, краєзнавцем Ігорем Комаровським.

Ігор Леонідович — корінний одесит, народився в 1961 році у сім’ї інженерів. Закінчив Одеський інститут народного господарства (нині — Одеський національний економічний університет). Майже двадцять років життя віддав заводу «Будгідравліка».

Він смерть свою пророкував,
Він з нею ходив на гульки
                явно й тет-а-тет.

(З Володимира БАЗИЛЕВСЬКОГО).

І. Солдат

Поверталися з «мінуса». Хто не знає, що це таке, той дуже мало знає про війну. Можливо, такі знання ні до чого, хоча — як сказати. Живемо в такий час, коли воєнна термінологія наче розчинена в повітрі. Отож, «мінус» — це ворожа територія, та, що зайнята ворогом, це, як мовиться, по той бік фронту, куди заходять лише розвідники, а вже опісля — штурмові батальйони.

Ішли мінним полем, навпростець. Не вперше, звісно, це їхня робота на війні. Поверталися тим самим шляхом, яким ішли на виконання бойового завдання. Були певні: робота зроблена добре. Поверталися вже з іншим настроєм: завдання виконане, дорогу знають, тож можна наддати темпу. Хоча старший групи Артем Орлянський майже біг. Додому ж! За його сягнистими кроками ледве встигали.

Для бійця позиція його частини — рідний дім. Тут він живе, поки не прийде заміна або не втрапить — боронь, Боже! — до шпиталю, або… Про це вони там вчаться не думати. Думати можна — і треба — про рідний дім, про батьків, коханих, дітей — якщо вони є… Можна мріяти про те, як воно буде по війні. А найкраще думати про ворога. Бо хто ж іще про нього подумає? Не треба вважати, що він зовсім таки безголовий. І треба знати, що у тій голові всередині. Думати про те, як його випередити, захопити зненацька. Треба готуватися до виконання наказу, коли його отримано. Та хіба мало думок у бійця на «нулі»? Ви скажете, що найголовніше завдання — все-таки вижити. А от і ні. Коли починаєш думати про це, тоді вже бережись. А як вбережешся? Один лише Господь щось знає про це.

Виплату пенсії особам, які перебувають на повному державному утриманні, врегульовано статтею 48 Закону України №1058 від 9 липня 2003 року «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Дітям-сиротам за період перебування на повному державному утриманні пенсія у зв’язку з втратою годувальника виплачується в повному розмірі та переказується на їхні поточні рахунки, відкриті в банківських установах.

Моральна проблема, на яку я хочу звернути увагу читачів «Чорноморських новин», доволі стара, але, на мій погляд, дуже насущна, дуже болюча й така, що її вирішення ніяк не можна відкладати на завтра чи післязавтра. Небажання суспільства вирішувати її не гідне українського народу. Періодично в ЗМІ з’являються матеріали на цю тему, але кардинальних заходів ніхто не пропонує і не вживає.

У липні 2022 року я написав заяву на ім’я тодішнього міністра культури та інформаційної політики Олександра Ткаченка, де виклав свою думку на проблему, про яку, власне, і ця стаття. Відповіді від нього не отримав. Можливо, для цього були вагомі причини: зовсім недавнє широкомасштабне вторгнення росіян в Україну, тисячі вбитих співвітчизників, сотні на той час зруйнованих, спалених будинків — усім було не до культури. А до Миколи Точицького, міністра культури та стратегічних комунікацій, в яке було перейменоване колишнє Міністерство культури, я вже й не писав — песимізм здолав. Але хробачок совість точить, тому й звертаюся до українського народу через газету.

Найтяжчий хрест

Найтяжчий хрест дарує Бог лиш витривалим,
І матері ідуть з дітьми щодня в підвали.
Чоловіки несуть хрести у лютім герці,
І лиш сліди, і лиш сліди лишають берці.

Багатолітній керівник Комінтернівського (нині входить до Одеського) району, депутат райради шістьох скликань, чесна людина і справжній патріот — усе це про Віталія Васильовича Громлюка. Уже понад пів століття він є постійним читачем «Чорноморських новин».

Чому обрав саме цю газету, як змінювалася вона впродовж часу та які статті привертають найбільшу увагу? Про все це дізнаємося від самого читача.

Чи справді християнство є чоловічою релігією?

Існує стереотип, що в християнстві жінки не рівня чоловікам. Про них мало згадують у Святому Письмі, серед них нема апостолів, вони не можуть стати священниками. Але чи справді роль жінки в церкві зводиться до того, щоб бути помічницею і бажано мовчати?

Чи був Адам для Бога важливішим за Єву? Чому поруч з Ісусом було чимало яскравих, героїчних жінок, але про них так скупо згадано в Біблії? Чи змінюється роль жінки в сучасній церкві та чи можливе висвячення жінок на священників? Про це – розмова з доктором філософії з богослов’я, викладачем Київської православної богословської академії, священником ПЦУ Андрієм ДУДЧЕНКОМ. Особливо цікаво поговорити про це було саме у День матері.

Торік у Європі демонтували 542 греблі та інші штучні бар’єри, які перешкоджали природному плину річок. Загалом відновлено 2900 кілометрів вільної течії водних артерій. Як свідчить новий звіт Руху за демонтаж гребель (Dam Removal Movement), це абсолютний рекорд: на 11% більше, ніж у 2023-у, і вп’ятеро більше, ніж у 2020-у.

Уперше зняли бар’єри на своїх річках, офіційно долучившись до цього європейського руху, чотири країни — Боснія і Герцеговина, Хорватія, Чехія та Туреччина. Отже, демонтаж гребель у 2024 році відбувся вже у 23 державах — рекордно широке охоплення на «карті змін».

Всеукраїнська кампанія «Молодь вільна від куріння» у партнерстві з Центром громадянського представництва «Життя» оприлюднила результати моніторингу 500 кафе, барів та ресторанів у семи містах: Києві, Львові, Одесі, Дніпрі, Рівному, Вінниці, Тернополі.

Моніторинг тривав протягом листопада 2024-го — лютого 2025-го. Волонтери перевіряли, чи дотримуються заклади ресторанного господарства антитютюнового законодавства (Закону України №2899-IV). Нагадаємо, чинне законодавство із 2012 року забороняє будь-яку рекламу тютюнових виробів, а також куріння тютюнових виробів, електронних сигарет та кальянів у всіх приміщеннях закладів ресторанного господарства. Із 2022-го до цього переліку включені тютюнові вироби для нагрівання (так звані айкоси).