Гагаузький Хедерлез

Як завжди, цього дня всі охочі могли пограти в старовинну гагаузьку гру «ашик», насолодитися національними стравами й у колоритній фотозоні зробити світлину на пам’ять у гагаузькому вбранні.

Юні гіди — 26 учнів 4—11-х класів — провели екскурсії в краєзнавчому музеї для мешканців та гостей села. Почесний гість свята — генеральний консул Туреччини в Одесі Мухіттін Челік був приємно здивований побаченим і захоплений кількістю й різноманітністю експонатів (а їх близько 4700) та майстерністю екскурсоводів.

Дивовижно смачним курбаном цього року порадували жителів Котловини і приїжджих родини Георгія Дмитровича і Домни Іванівни Бринз, Григорія Івановича і Лідії Михайлівни Куруогло, Григорія Петровича і Світлани Петрівни Драгневих, Григорія Пантелейовича й Олени Дмитрівни Лефтерових, Івана Георгійовича і Марії Лазарівни Ангелових, Георгія Георгійовича і Віри Михайлівни Салабашів, Григорія Ілліча та Ірини Олександрівни Басаджи.

Основна ж частина урочистостей пройшла у місцевому будинку культури — в одному з кращих із сільських БК України, який після сильної пожежі 1997-го кілька років тому був капітально відремонтований на кошти, виділені урядом Туреччини.

Хедерлез — прадавня традиція гагаузів. Увібравши в себе все, що дісталося від предків, і набувши сучасних ноток, це свято стало настільки магічним, «смачним» і привабливим, що постійно збирає в єдине коло найширші верстви населення. Усі, хто побував того дня в Котловині, мали унікальну можливість познайомитися з гагаузькою культурою, традиціями, звичаями, зустрітися зі своїми земляками, рідними і близькими, друзями, надбати нових знайомих. І нехай це й пафосно звучить — зміцнити єдність гагаузів.

Нагадаю, цього тюркомовного народу проживають у Болгарії, Греції, Росії, Білорусі, країнах Західної Європи та Латинської Америки. Понад 30 тисяч мешкають в Одеській області. А батьківщиною для гагаузів усього світу є Гагаузька автономія, що на півдні Молдови.

Серед гагаузів України є відомі вчені, лікарі, письменники, журналісти, бізнесмени, державні та політичні діячі. Деякі з них народилися в Гагаузії і для них Україна — друга батьківщина. Й усі вони — кожний на своєму місці, кожен по-своєму — роблять вагомий внесок у становлення України як незалежної держави. Багато гагаузів віддали свої життя в роки Другої світової війни і вже в нинішній війні, розв’язаній ро-сійським агресором.

Сьогодні наше завдання полягає в тому, щоб зберегти і передати національне надбання — мову і культуру — наступним поколінням. Цьому якраз і сприяють такі свята, як Хедерлез, що відбулося в Котловині.

Про значення цього свята для гагаузів і для себе особисто розповів голова Асоціації гагаузьких товариств України, бізнесмен, депутат Ізмаїльської районної ради Юрій Дімчогло:

— Хедерлез ідентифікує мову, культуру, менталітет. Демонструє кращі риси гагаузів: любов до рідного краю, збереження національної спадщини, гостинність, працьовитість, народну творчість. Це одне з головних наших весняних свят. У Гагаузькій автономії, звідки я родом, Хедерлез почали офіційно, на державному рівні, відзначати 22 роки тому. Відтоді цього дня в православних храмах служиться урочиста літургія, а епіцентром святкування стає місто Чадир-Лунга. Там на базі єдиної конеферми Молдови проводяться кінно-спортивні змагання «Алтин ат» (Золотий кінь).

Це свято сягає корінням у глибину віків. Починаючи із 2014-го я бував практично на кожному фестивалі в Котловині. Добре пам’ятаю, як рівно десять років тому це село стало «столицею» всіх гагаузів Одещини. Як і цьогоріч, Хедерлез тоді відбувся у рамках традиційного районного фестивалю гагаузької культури. Востаннє побував тут у 2023-у. Виступаючи перед присутніми і десять років тому, і в 2023-у, я наголошував на важливості проведення таких культурно-масових заходів.

В Україні зараз дуже важкі часи. Із 2014-го триває ро-сійсько-українська війна. Але я переконаний: ми вистоїмо. Георгій завжди приносить перемогу. Для цього ми, люди всіх національностей, маємо бути єдиними. Цінувати і поважати одне одного, не забувати своєї історії. Не лише берегти, а й примножувати нашу культурну спадщину, виховувати своїх дітей у любові до Батьківщини, любові до своїх близьких і рідних, до своєї мови, культури, звичаїв і традицій. Я вам чесно скажу: мені дуже приємно бувати в селах нашої Бессарабії. У мене є друзі практично в усіх селах, і тим більше — в гагаузьких. Котловина — частинка в моєму серці. Тут живуть чудові люди. Котловинці вміють об’є-днуватися, люблять своє село, пишаються тим, що вони — гагаузи.

А ось що розповіла про це свято зі свят художня керівниця Котловинского будинку культури Жанна Котляренко:

— Продовжуючи традиції своїх предків, сьогодні гагаузи відроджують стародавні звичаї й обряди, наповнюють їх новим сенсом. Так утверджується зв’язок часів і поколінь, духовна сув’язь людини з рідною землею. Люди розуміють, що земля щедра, якщо працювати на ній з повною віддачею.

Хочу наголосити, що з початку російсько-української війни ми провели безліч благодійних концертів, збираючи кошти для наших Збройних сил. А гроші, які жителі села зібрали під час новорічного благодійного концерту, ми відправили конкретно нашому землякові Владиславу Іордеку на закупівлю амуніції. Він з першого дня війни на фронті захищає нашу Україну від агресора. Ми також організували гуманітарну допомогу для військового шпиталю у Дніпрі, де після поранення лікувався і Владислав. У роки Другої світової війни гагаузи разом з іншими захищали свою Батьківщину від фашизму, а сьогодні тисячі гагаузів боронять незалежність України у нинішній війні. Серед них і 28 хлопців з Котловини.

Збереглося багато легенд про так звану «юрієву росу». З давніх часів вона вважалася лікувальною для людей і тварин. Батьки привчали своїх дітей ходити цього дня босоніж по росі, щоб у них не хворіли ноги, а дівчата вмивалися цією росою, аби бути красивими і рум’яними. Жінки збирали її у флакони, щоб потім лікувати всілякі хвороби.

Головний атрибут свята — приготування курбана. До речі, вважалося, що кров жертовного ягняти має магічну силу. За старих часів нею малювали хрести на чолі, щоках, підборідді, а також на дверях будинку. Кров, що залишилася, виливали у важкодоступному місці, а кістки після трапези закопували в землю.

Обрядова закладка ягняти в курбан проводиться рано-вранці у день святого Георгія. Після обробки баранини господиня обдаровує рушником того, хто різав ягня. Доки запрошений чоловік порається біля м’яса, господар тільки спостерігає за цим, а господиня випікає ритуальний хліб у печі й готує кашу для ритуальної страви.

Раніше такий звичай існував по всій Україні. Цього дня дорослі постили. Пастух, який уперше вивів своє стадо на пасовище, також нічого не їв. Доки худоба йшла селом, дзвонили церковні дзвони, священник із вірянами теж ішов на пасовище, благословляючи молитвою збереження худоби. Загалом є дуже багато обрядів та звичаїв, і всі вони спрямовані на збереження худоби, врожаю і добрих стосунків. Недаремно із цього дня стало традицією робити «чамур», коли люди добровільно, за покликом серця допомагають одне одному зводити нові будинки. Це прекрасний звичай, який підтверджував, що тільки в єдності наша сила. На жаль, останнім часом у селах майже не залишилося молоді й нові оселі вже практично не будуються.

Був у гагаузів і такий звичай. Напередодні Хедерлеза вся родина записувала на папері свої заповітні побажання, а зі сходом сонця його опускали в озеро Ялпуг. Господар набирав воду з озера, приносив додому і, заходячи в двір, розбризкував її на свій дім, на господарські будівлі, тварин, птицю, продукти харчування. Відрадно, що в деяких сім’ях котловинців цей прекрасний звичай зберігся досі.

Складовою частиною свята Хедерлез була молодіжна розвага — хоро, катання на гойдалках. А ще цього дня було прийнято підводити деякі підсумки: зважували дітей і вимірювали їхній зріст, порівнюючи ці дані з минулим роком.

Мене особисто радує те, що навіть у теперішні складні часи старше покоління передає свої навички і знання молодшому: показує практичні уроки народної творчості, вчить умінню носити і шити костюми свого народу, ділиться секретами приготування національних блюд. Разом з багатою історією вивчаються традиції, звичаї, народні пісні та промисли.

Як я уже зазначав на початку, фестиваль пройшов на високому рівні.

Святкова концертна програма розпочалася з пісні «Чали кушу» («Пташка співоча»). Потім, за традицією, ведучі Олена Лефтерова і Володимир Нейков запросили на сцену почесних гостей — генерального консула Турецької Республіки на півдні України Мухіттіна Челіка, лідера гагаузької спільноти Юрія Дімчогло і старосту села Котловина Олену Яманді. Вони подякували всім, хто у такий важкий час організував це свято, і побажали Україні перемоги над агресором, а кожній сім’ї — витримки, благополуччя і достатку.

Серед гостей були також міський голова Рені Ігор Плєхов, його перша заступниця Людмила Чакир, заступник мера, голова національно-культурного гагаузького товариства «Кардашлик» Іван Стадников, заступник директора департаменту економіки Одеської облдержадміністрації, депутат Болградської райради Артем Булгару, начальник Болградської районної військової адміністрації Михайло Шарафаненко, заступниця начальника Ізмаїльської районної військової адміністрації Марина Деной та інші.

Концертна частина свята, як і завжди, складалася з кращих номерів відомих не лише в нашому регіоні, а й далеко за його межами артистів та колективів місцевого будинку культури: «Чали кушу», «Севда гюлю» та «Сакирга». Перед присутніми виступили Людмила Базаджи, Микола Чолак, Роман Казани, Настя Булгарова, Саша Чолак, дует Даня Харитов і Єва Назар та інші.

Порадував глядачів своєю неповторною грою музикант Георгій Васильович Митиш, який напередодні відзначив своє сімдесятиріччя.

— Він — гармоніст у кількох поколіннях, справжній Маестро. Жодне весілля, жодна урочистість у нашому селі, жодне свято не обходиться без його гармоні. Його пальці створюють музику, яка не просто звучить, а відлунює у серцях. Георгій Васильович був і залишаєтеся душею села, його музичним серцем. Його талант, переданий від предків, став справжнім скарбом для всієї Котловини, — каже директорка будинку культури Галина Булгару.

Ну а родзинкою концерту стала сценка (уривок з п’єси Тодура Занета «Бююлю мааза»). Окремо згадали і вшанували па-м’ять відомого в Котловині музиканта Іллі Миколайовича Ковалджи, На згадку про нього «Сакирга» зіграла свою музичну композицію.

На святковому концерті виступила також Наталі Деніз. Як завжди, її голос звучав по-особливому. У ньому — сила, ніжність традиції й рішучість не дати своїй культурі зникнути. Вона — співачка, викладачка, культурна діячка і, мабуть, одна з найвідоміших представниць українських гагаузів. Народившись у Котловині, де вдома говорили гагаузькою, Наталі пройшла шлях від народних пісень у батьківській хаті до концертів на міжнародних фестивалях. Сьогодні її слухають у Туреччині, Азербайджані, Казахстані, Угорщині, а сама вона бачить свою місію в тому, щоб розповісти світу про гагаузів — через музику, через слова, через символи.

«Я упевнена, що музика — це найпростіший спосіб передати історію народу. Люди можуть не читати книги, не дивитися документальні фільми, але почують пісню — і запам’ятають. Це мій внесок у збереження гагаузької ідентичності», — ділиться своїми думками співачка. — Хочу, щоб гагаузьку культуру чули. Щоб люди знали: ми є, ми живемо, ми співаємо».

У 2014 році вона представляла Україну на міжнародному вокальному конкурсі «Turkvision», а в 2018-у — на конкурсі «Єврофест» у Македонії, де посіла друге місце. У репертуарі Наталі є й відома українська народна пісня «Ой у лузі червона калина» гагаузькою мовою.

Уродженка Котловини, а нині мешканка Ізмаїла Інна Гульванська часто буває в рідному селі, виступає перед земляками на різних святкових заходах, отримуючи заслужені оплески. Так було і цього разу.

Після святкування я поцікавився у котловинців і гостей: чи доречно було проводити цей захід у такий складний для країни час? Жоден з тих, кому я поставив це питання, не відповів заперечно. Навпаки, в умовах воєнного стану, коли всі морально і психологічно виснажені, це справжня віддушина.

А ось що сказав з цього приводу вже згаданий голова національно-культурного гагаузького товариства «Кардашлик» Іван Стадников:

— Котловинці ще раз довели, що навіть під час війни можна і треба дарувати людям маленькі радощі. На прикладі подібних фестивалів, на яких завжди присутні представники різних національностей, що говорять різними мовами, співають різні пісні, мають свою культуру, ми показуємо, що всіх жителів Бессарабії об’єднує любов до землі, на якій ми живемо, що для всіх нас Україна — це Батьківщина, що ми всі — українці й що наша єдність у різноманітті робить нас сильнішими.

На святі побував Петро ХАДЖИ-ІВАН.
Фото автора.