Спадок Юрія Липи: читати і перечитувати

5 травня минуло 125 років від дня народження Юрія Липи — подія, що спонукає до нового, уважного осмислення цієї постаті. У цьому матеріалі ми окреслимо головні віхи його життєвого шляху, приділивши особливу увагу тритомній збірці новел «Нотатник» — прозовому циклу про добу національно-визвольних змагань 1917—1920 років, безпосереднім учасником і свідком яких був сам автор.

Тривалий час вважалося, що Юрій Липа народився 22 квітня (за старим стилем) 1900 року в Одесі. Однак архівна знахідка Костянтина Васильєва у 2001-у відкрила інші факти: місцем народження були Старі Санжари на Полтавщині, а ім’ям при народженні — Георгій Геращенко. Він зростав у родині священника Андрія Геращенка та його дружини Єлизавети, хоча існують підстави вважати, що його біологічним батьком був Іван Липа — лікар, письменник, публіцист, видавець й один із засновників «Братерства тарасівців», який двічі обіймав посаду міністра УНР. Саме Іван Липа усиновив хлопця, забрав до Одеси, й відтоді Георгій став Юрієм Липою.

Подружжя Івана та Марії Лип жило у злагоді, не мало власних дітей і стало для Юрія справжньою родиною. Якщо у домі священника йому забороняли говорити українською, то в новій сім’ї навпаки — заохочували до вивчення рідної культури. Під впливом Івана й Марії хлопець не лише став щирим прихильником українства, а й зумів запалити цим своїх ровесників. У листах Іван Липа з батьківською гордістю писав про сина: «Прирожденний агітатор, уже всіх школярів повкраїнізував: то читає їм, то дає їм книжки додому, вигадує ріжні загадки, анекдоти, сам пише байки, поеми — і то без ніякого мого впливу».

Революційні події 1917-го застали Юрія Липу на завершальному етапі гімназійного навчання. Того ж року разом з батьком він заснував в Одесі видавництво «Народній стяг», яке за короткий час своєї діяльності встигло випустити низку книжок з актуальної публіцистики та художньої літератури. Серед них — юнацькі брошури самого Юрія: «Королівство Київське по проекту Бісмарка», «Союз Визволення України» та інші. У пізніший період, перебуваючи в еміграції, він відновить діяльність видавництва під тією ж назвою.

У серпні 1918 року Юрій Липа став студентом юридичного факультету Новоросійського університету (нині — ОНУ ім. І.І. Мечникова). У студентському середовищі швидко здобув авторитет і став керівником літературного гуртка. Паралельно з навчанням активно займався журналістикою, працюючи в літературному відділі одеської газети «Молодая Украйна». А в день 18-ліття, 5 травня (за новим стилем) 1918-го, на шпальтах газети «Вільне життя» з’явилося його перше художнє оповідання — «Минуле». У листопаді—грудні того ж року редагував щоденне видання «Вісник Одеси».

Юрій Липа був активним учасником громадсько-політичних подій. Узимку 1917—1918 років воював проти більшовиків у складі Першого пластунського куреня Одеської гайдамацької дивізії. Після відновлення в місті влади Центральної Ради на базі Спілки української молоді було створене військове формування «Одеська Січ», де він обійняв посаду заступника командира. Відомо, що 18-річний юнак служив під керівництвом досвідченого отамана Трифона Яніва, чий образ згодом став прототипом голов-ного героя новели «Гринів».

Останній день 1918-го став переломним для родини: Іван Липа отримав міністерське призначення в уряді УНР і виїхав до Києва. Невдовзі за ним вирушив і Юрій. Деякий час він навчався в Кам’янець-Подільському університеті, а після важкої хвороби на тиф серйозно зацікавився медициною. У 1922-у вступив на медичний факультет Познанського університету — одного з провідних наукових центрів міжвоєнної Польщі. Після завершення навчання здобув ступінь доктора всіх лікарських наук і розпочав приватну практику у Варшаві.

Медицина була для нього не лише фахом, а й полем глибокого наукового пошуку. Його вагомий внесок у медичну науку втілений у ґрунтовних працях: «Фітотерапія», «Цілющі рослини в давній і сучасній медицині» та «Ліки під ногами». У цих дослідженнях Юрій Липа поєднав багатовіковий досвід народної медицини з академічною точністю. Окрім того, опублікував низку фахових статей, що розширили горизонти української медичної думки.

Лікарську практику успішно поєднував з письменництвом і публіцистикою. Його поезія — це світ образів, у яких поєднуються емоційна наснага та інтелектуальна глибина. У першій збірці «Світлість» (1925) звучить імпресіоністична легкість і ліризм. Натомість у «Суворості» (1931) відчувається інший тон — стриманий, концентрований, загартований життєвими випробуваннями. У своїх віршах Юрій Липа не просто звертається до історії — він її осмислює, проєктуючи в майбутнє національні ідеали й моральні орієнтири. Його поетика — строга, лаконічна, з відлуннями барокової стилістики: символізм, архаїчна лексика, стисла образність. У пізній збірці «Вірую» (1938) дедалі виразніше проступає прагнення до метафізики, до оголеного сенсу. Його слово — то або гнівне викриття, або спокійна віра, але завжди — голос духовної сили та національної гідності.

Від 1922 року Юрій Липа був постійним автором «Літературно-наукового вісника» — провідного інтелектуального часопису української еміграції, який редагував Дмитро Донцов — доктор права, політичний діяч, журналіст, літературний критик, теоретик і головний ідеолог українського націоналізму. Протягом років співпраці з «ЛНВ» Липа пройшов непростий шлях — від послідовного учня Донцова до його критика й концептуального опонента.

У березні 1929-го Юрій Липа разом з Євгеном Маланюком заснував у Варшаві мистецьке об’єднання «Танк», що виникло як альтернатива совєтофільським тенденціям і проголосило ідею «мистецтва національного відродження». Серед його членів були Наталя Лівицька-Холодна, Петро Холодний-молодший, Олена Теліга, Юрій Косач, Андрій Крижанівський та інші. Їх об’єднувало прагнення утвердити образ українця як гідної, сильної, вольової особистості, яка вірить у власне майбутнє. Попри потужну ідеологічну базу, об’єднання проіснувало недовго. Втім, навіть коротке існування цього руху засвідчило важливий культурний пошук: українська емігрантська інтелігенція прагнула нових способів самовираження — через синтез літератури, філософії та національної ідеї.

У 1935-у Юрій Липа видав збірку літературознавчих есеїв «Бій за українську літературу» — більшість цих текстів раніше з’являлася на сторінках того ж «ЛНВ». У цій книжці він виклав послідовну систему культурних координат: окреслив основні цінності української літератури, означив виклики та завдання, що, на його переконання, мають стояти перед майбутньою незалежною Україною, аби та посіла гідне місце в колі світових культур. Саме ця публікація стала переломною — вона остаточно змінила стосунки між Липою і Донцовим.

У 1940 році Юрій Липа разом із Левом Биковським, Іваном Шовгенівим і Михайлом Міллером створили у Варшаві Український Чорноморський інститут (УЧМІ). Цей науково-дослідний центр мав стати осередком вивчення геополітичних, політичних та економічних перспектив майбутньої незалежної України. Його засновники розглядали інститут не лише як академічну установу, а й як стратегічний аналітичний центр, покликаний формувати бачення української державності в широкому міжнародному контексті. Попри масштабність задуму, реалізацію ідеї зупинили зовнішні обставини. За час свого існування УЧМІ (1940—1948) залишив по собі 67 публікацій, із яких 63 були видані обмеженим накладом методом циклостилю.

Для Юрія Липи УЧМІ став головною інтелектуальною платформою, на якій оформилася його геополітична концепція. Вона знайшла завершене втілення у «Всеукраїнській трилогії»: «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940) і «Розподіл Росії» (1941). Ці праці стали підсумком його політичних ідей — спробою окреслити місію України у світовому геополітичному просторі ХХ століття.

На тлі стрімкого загострення подій Другої світової війни Юрій Липа прагнув зберегти бодай якусь стабільність для своєї родини. Ще 1938-го він одружився з Галиною Захарясевич — талановитою художницею, студенткою Віденської академії мистецтв. Подружжя мало трьох дітей, однак вижили лише дві доньки — Іванка (1940 — 2007) і Марта (1943 — 2001). Життя в окупованій Варшаві ставало дедалі важчим: нестача харчів, постійна загроза репресій і бомбардувань. Улітку 1943 року родина свідомо вирішує повернутися в Україну — до села Бунів, поблизу Яворова, на Львівщині.

У цей період професія лікаря для Юрія Липи набуває особливого сенсу — вона перетворюється на форму служіння. Продовжує приватну практику, рятуючи мирне населення, а також надає допомогу пораненим воякам Української повстанської армії (УПА). За спогадами сучасників, він вирушав у найвіддаленіші села, в лісові укриття, де, ризикуючи власним життям, виконував обов’язок лікаря. Для місцевих мешканців залишився в пам’яті як відданий польовий медик, що працював у найнебезпечніших умовах.

19 серпня 1944 року Юрія Липу заарештували співробітники НКВС. Уже за два дні його тіло зі слідами жорстоких катувань знайшли неподалік від дому. Поховали у Буневі. 10 жовтня 1945-го, вже посмертно, Головний військовий штаб УПА присвоїв йому звання полковника. Тепер на місці його страти — пам’ятний хрест із написом: «Цей хрест — німий свідок катувань 19—20 серпня 1944 р. і трагічної смерті від рук комуністів Юрія Липи».

У 1936—1937 роках у видавництві «Народний стяг» Юрій Липа видав три прозові збірки під спільною назвою «Нотатник». Саме там з особливою силою розкривається притаманна авторові ідейна виразність, його майстерна увага до найменших деталей та глибоке прагнення зафіксувати дух складної історичної доби через призму індивідуальних людських доль. Твори збірки, зосереджені на темі національно-визвольної боротьби 1917—1920 років, багато в чому є віддзеркаленням особистого досвіду письменника, адже він сам був активним учасником тих буремних подій. Це особливо відчутно у повісті «Гринів», яка має виразне автобіографічне забарвлення.

Сама назва — «Нотатник» — вказує на лаконізм і змістовну насиченість письма, на відчуття документальної достовірності зображуваного, а часом — на майже репортажну жвавість оповіді. Ці прозові фрагменти постають як сторінки письменницького щоденника, що фіксують швидкоплинну мить, визначальні риси характеру, гострі зіткнення особистого та історичного. Особливість «Нотатника» — у внутрішній взаємозалежності новел: кожна з них постає в контексті інших. Разом вони складають мозаїку визвольної боротьби. А кожну книжку відкривають повісті про виняткових борців — рішучих, сильних, сповнених внутрішньої гідності. Це отаман Рубан у першій збірці, коваль Супрун — у другій, галицький вояк Гринів — у третій.

Однією з характерних рис «Нотатника» є чітка географічна прив’язаність більшості сюжетів до Південної України, передусім — до Одеси та причорноморських степів. Простір у письменника не є просто тлом: він стає повноцінним носієм сенсів. Так Липа, який провів в Одесі свої юнацькі роки, тонко відчував топографію міста, його ритм, соціальні контрасти й ментальні суперечності. Найголовніше — він бачив Одесу як місце зіткнення імперського з українським. Через образи розвідників, патріотів, жертв і колаборантів автор деконструює імперський міф про «русский город».

Постійний двобій за простір і свідомість, спроба впорядкувати хаос і не дати українству розчинитися в чужому середовищі — одна з наскрізних ідей «Нотатника». Часто йдеться не про спрощене протиставлення «українське-російське», а про хроніку невидимої війни. У цих текстах майже фізично відчутна тривога, внутрішнє знання того, що ворог діє не лише зброєю, а й підступом та колаборацією.

Художня сила прози Юрія Липи — в деталях: більшовицький транспарант із гаслом про «грабіжників як справжніх революціонерів», обстріли міста, тортури в підвалах, байдужість «білих» офіцерів до людських життів. Російські «біла» й «червона» гвардії постають як два обличчя одного ворога. Якщо радянська література зображувала Південь як арену героїки або романтизованого безладу, то Липа показує протилежне: це — територія системного винищення українства й водночас простір опору.

«Нотатник» осмислює характер українця як суверенної особистості — не гвинтика, а су-б’єкта історії, здатного чинити опір численним агресорам. Його герої — навіть ті, хто не має шансу на перемогу, — фіксуються в часі як виразники епохи. Це не випадкові персонажі, а типажі, що зберігають національний нерв.

Хоча автор іноді й вдається до пафосу, він залишається точним у зображенні психологічної реакції людини на зламі історії. Особливо виразно це проявляється у повісті «Гринів», де герой-галичанин, закинутий долею до Одеси, мусить прийняти цю землю як свою, щоб захищати її з гідністю й переконанням.

Герої розкриваються насамперед через дії — доба не залишала часу на рефлексію. Народжені досвідом революційної доби, вони водночас поєднують індивідуальне й архетипове. Це добре простежується в образі нальотчика Петьки Клина. Попри маргінальність і належність до кримінального світу, він уособлює риси, притаманні людям у часи бездержавності та хаосу. Це типовий продукт своєї епохи, породження розбурханої Одеси, де межа між законом і беззаконням стирається. У цьому сенсі Петька Клин постає як своєрідний «народний месник» у кримінальній інтерпретації — харизматичний, відчайдушний, він імпонує тим, хто втратив віру в армії та політичних лідерів.

Прагнучи осмислити свій час і зрозуміти людей у його вирі, Юрій Липа не стає суддею, а виступає свідком. Він уважно фіксує трагічні перипетії, аби передати їх майбутнім поколінням. Та його письмо — це не лише хроніка подій і доль. Авторська індивідуальність проступає в оцінках історичних постатей, у симпатії до одеського типажу й колориту, в глибокому переживанні національної поразки. Тексти Липи вирізняє психологічна точність, лікарська спостережливість, допитливість у спробах поставити «діагноз» добі.

Віра Юрія Липи в майбутнє України, прагнення до національної самостійності та глибокий аналіз історичних процесів залишаються вкрай важливими для розуміння нашого минулого, сучасного й майбутнього. А пам’ятаючи про такі постаті, ми підтримуємо вогонь української історії та передаємо його наступним поколінням.

Попри свою художню й історичну значущість, «Нотатник» Юрія Липи й досі не поцінований на належному рівні в українському літературному каноні. І це те, що варто виправити. До цих текстів слід повертатися, читаючи їх не лише як художні твори, а й як документи часу. Кожне оповідання, кожна по-вість заслуговують на уважне прочитання, а ще краще — на перечитування. Бажано — з олівцем у руці.

Вероніка СТЯГАЙЛО,
бібліографка,
книжкова оглядачка, дослідниця історії.