Пливуть думки ріднизни течією

Ще раз замислилися над цим, знайомлячись з дилогією «Бучая» Геннадія Щипківського — одесита з подільським корінням (він народився на Хмельниччині, але вже багато років живе в Причорномор’ї). Бо саме це видання стало запереченням космополітичного «розумування».

І почнемо з констатації такого факту. У назві твору бачимо топонім, адже Бучая — назва поді-льського села, в якому літератор з’явився на світ (це явище поширене в українській літературі. Згадаймо хоча б про твори Василя Стефака (на жаль, уже пішов у засвіти), Михася Ткача, Анатолія Ненцінського…).

Натяк на «літературну географію»? Так! Але не тільки вона свідчить про «пірнання» в джерело ріднизни. Бо в кожному творі Геннадія — відсвіти цього «купання». Відчувалося це, коли в різні роки читали такі твори цього автора, як «Товтри», «Прало», «Подільська елегія»...

Та давайте не будемо розпросторювати нотатками вражень про минуле. Зауважимо лише одне: писання не зацікавлювали б, якби письмовець мандрував повторними стежками розмислів. А в уже згаданих текстах цього нема, бо зачаровує постійне поглиблення обраних тем.

Що ж маємо в «Бучаї»? Якщо коротко, то перша частина роману оповідає про появу назви населеного пункту, ґенезу давнього роду, з якого походить письменник. Ще зустрічаємося з описуванням долі людей, котрі вплинули на формування його характеру. А в другій частині твору маємо розповідь про Павла Горицвіта — педагога, військовика, сільгоспкерівника, який пов’язував своє життя з Бучаєю.

Про ці нюансики варто, мабуть, поговорити детальніше, виходячи з того, що кожна розмова про будь-яку написанку таїть у собі тематичні та виражальні акценти.

Хоча б побіжно, але згадаємо, що назва села походить від прізвища козацького сотника Тимоша Бучі, який після Хмельниччини купив тут наділ землі й оселився в цій місцині. Немає дивини у тому, що згадано про легендарного ватажка повстанців проти московитського царизму Кастуся Калиновського. Вже хоча б через те, що без цього була б незрозумілою поява такої дійової особи, як Адама Горицвітовського — вихідця з поді-льської глибинки, котрий після придушення повстання опинився в Сибіру. (Не будемо далі деталізувати усе, що пов’язане з цим родом. А тільки скажемо, що внаслідок різних життєвих перипетій родина опинилася в Бучаї, а Павло — один з її представників — навіть став головним героєм написаного.)

Усе це постає перед читачем з першої частини твору «Коріння». А «Двобій», — як уже йшлося, наголос на долі Павла Горицвіта, з яким читачі мають змогу познайомитися в попередньому тексті. Нагадаємо хоча б про ворожіння на картах Фаїни, бо мати після того, як син опинився на війні, нічого не знала про його долю. Цікавою, як нам здається, є й згадка про зустріч комісованого офіцера Павла Горицвіта з головою райвиконкому у Старій Ушиці — колишнім інститутським товаришем, тим паче, що поціновувачі красного письменства ще не раз зустрінуться з ним на наступних сторінках роману.

Отже, «Двобій» починається з того, що Павло Горицвіт стає директором дослідної станції. Працює сумлінно. Не зловживає, як це дозволяли собі владці з компартійними квитками, що обурювало селян. І вони, прогнавши з поста голови колгоспу пияка і злодія Баблинюка, обирають його своїм керівником. І він не тільки робить господарство ліпшим у районі, а вносить позитив у сумноту людського існування. Це, звісно, не подобається тим, хто зневажає громаду і хоче поживитися за рахунок чужого добра. Одним із таких був тодішній начальник районного НКВС Топчій. Це він чинив усілякі перешкоди чесному посадовцю, бо хотів розквитатися з ним за порядність і всадовити в керівне крісло свого сексота та пияка. Йому стиль життя сільського голови був незрозумілий, бо Топчій слухняно служив системі, котра намагалась вбити все людське.

Досить показовим у цьому сенсі є момент, коли очільник староушицької «контори глибокого буріння» приїжджає у Бучаю і потрапляє на похорон Павла Горицвіта, який помер від фронтових ран, та дивується, що все село пішло на цвинтар, аби віддати останню шану дорогій для Бучаї людині.

« — За що в селі так ставилися до нього? — ошелешено запитав того, хто повертався з кладовища».

Ним, до речі, виявився Іван Палагнюк, котрому колись послідовник «залізного Фелікса» теж намагався допекти, коли тямковитий селянин тимчасово головував замість Горицвіта, який через погане здоров’я опинився в лікарні.

І почув несподіване:

« — За чесність»!

Ніби й описування одного епізоду (невеликий за обсягом, бо займає менше за сторінку у книзі), але звучать слова як вирок системі, яка назавжди скомпрометувала себе. А ще нагадують усім, що у кожного залишається його слід на землі.

Впевнені, що зацікавлення твором не було б, якби не вміння автора усе неординарно зобразити. Зокрема, кожному припадуть до вподоби образи, бо прозові рядки пронизує поетичність. Звернімося хоча б до таких метафор: «Аби теплий дух не зміг через комин утекти на двір», «…лопнула надія дощовою бульбашкою». А хіба не зацікавлять порівняння на зразок: «кожна додавала щось своє, наче пришивала дратвою», «заїзди-заглибини»?…

Приваблюють пейзажики… «Ранок тільки починав виборсуватися з темряви», «вітер завершив справу на небовиді, перейшов до земних справ, кидався на ґанок, стукав у двері, наче заблуканий подорожній добивався до тепла».

У більшості випадків натрапляємо на стислі й місткі висловлювання. Це, зокрема, стосується розповідей баби Сашки, одноосібника Герасима Яворського, панів Юзефа й Арефи Горицвітовських… До речі, якщо вже зайшла мова про імена та прізвища, то помітно, що вони створюють колорит: баба Кутулиха, Василь Чаркун, Дем’ян Короткий, Тонофій, Танасій Бут… Як і топоніми, які надибуємо частенько: Сокілець, Кошиківці, Фоса, Горб, Толічки, Завалля, Шелестяни…

Тут, мабуть, варто мовити і про таке: від місцевих топонімічних назв та імен рукою подати до діалектизмів, які бачимо на сторінках дилогії. Увагу багатьох, безумовно, привернули «малаштевка», «фаримник», «габелка», «лівар», «теліжитися»… Втішним є те, що романіст вдало використовує діалектизми в діалогах дійових осіб. Разом з умілим використанням мовленнєвих вад окремих людей (наприклад, Фекала), що створює неповторність.

А від думок про новий роман одного письменника перейдемо до деяких узагальнень. І передусім скажемо про таке. Доторки до національного характеризують не лише творчість Геннадія Щипківського. Адже ця тема пронизує прозові тексти Василя Врублевського, Василя Горбатюка, Мирослава Лазарука, Ігоря Павлюка, Йосипа Струцюка… Багато цікавого знаходимо також у текстах Василя Слапчука, Богдана Смоляка, Віктора Терена… Не сумніваємось, що літературний космополіт, з «поради» якого починалися ці нотатки, навіть не читав жодного твору цих письменників. Якби це не відповідало дійсності, то б заперечив. Але мовчить. Бо таки розуміє важливість національного, хоча прагне завести інших на манівці. Якщо «Бучая» перепиняє шлях до них, то письменник може вважати виконаним своє завдання. Хіба це не щастя?

Олег ВАСИЛИШИН,
Ігор ФАРИНА.