«Чорноморка» на Чорногорі

Фактор часу

Отже, трохи про фактор часу. В 1969 році вийшла у світ книжечка «Природа і людина», яку батьки подарували братові на день народження. Це був такий собі яскравий продукт «шелестівської епохи». Чому так називаємо той період? Тому, що в умовах УРСР не можна було писати щось добре про петлюрівщину чи про збройний спротив УПА. Але в часи правління першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста все-таки спостерігалося чимало ознак національного відродження.

Якщо не можна писати про отамана Тютюнника чи про Шухевича, то можна — про красу рідного краю. Зате писати щиро, без будь яких обмежень. І люди писали! Зверніть увагу на назви розділів та малих оповідань у згаданій книжечці: «Краса твоя, Україно!», «Хортиця заповідна», «Холодний Яр», «Перлина Полісся», «Слово про чисте плесо», «Ліс і полонина», «Медові діброви для бджіл» і багато іншого. Що б не читав, а серце школяра неминуче наповниться гордістю за рідний край!

Особливо привернула нашу увагу стаття молодого журналіста Вітольда Кирилюка «Побачення з Говерлою». Є там такий уривок: «Цієї зими сніги в Карпатах лягли дуже пізно. Рейсовий автобус з Яремчі підвіз нас до 14 кілометра, а далі прослався вгору білий путівець, аж ніяк не страшний для пішохода. І, як виявилося пізніше, навіть досить тривкий до вантажної машини. Щоправда… останньої машини — аж до квітневого сонця». Або ось таке: «Ми хочемо розповісти про метеорологів саме в той складний час, коли з «великою землею» залишається тільки радіозв’язок».

Оце постійне наголошення автора на тому, що територія метеостанції під Говерлою є своєрідним полюсом недоступності, нам, школярам, таки запало в душу. Невже в Україні є такі дикі куточки, які нагадували б загадкову Якутію, красноярську тайгу чи передгір’я Саян? Виявляється, є! От би побувати там колись!

Нагода побувати на Пожижевській трапилася через… 56 років. Ось вам і фактор часу! Ні, про цю статтю ми ніколи не забували, навпаки, саме вона (Вітольд Кирилюк дуже гарно писав про карпатські смереки!) посприяла тому, що ми з Леоні-дом вирішили присвятити себе лісовому господарству. Відтоді сотні кілометрів доріг пройдено лісами Карпат, українського Полісся, Поволжя, Зауралля, Красноярського краю, Камчатки, Уссурійської тайги... Це все заслуга Вітольда! І про його статтю «Побачення з Говерлою» ми згадували неодноразово.

Утім, коли подорожували Карпатами, то дивилися вперед і вгору, мріяли підкорити якомога більше вершин… А спускатися з Чорногірського хребта до метеостанції — це вже було б неабияке відхилення від курсу. Та й продиратися через зарості гірської сосни було б непросто. Так і відкладалося наше знайомство із згаданими у статті молодими метеорологами. І лише цього року дивом вдалося розшукати телефон нинішнього керівника метеостанції Михайла Довганюка.

Михайла Васильовича автор не згадував у тій статті, бо той якраз служив у війську. Зате тепер нам цікаво разом: ми ж люди однієї епохи! Хоча… коли Михайло служив на ракетному полігоні в Оренбурзькій області, ми ще писали твори і розв’язували задачки з алгебри. Тепер же всі троє — пенсійного віку, а об’єднує нас метеостанція «Пожижевська». Для нас із Леонідом справа честі — доставити туди бодай кілька примірників «Чорноморських новин». До речі, всі без винятку горяни, з якими довелося спілкуватися (і в поїзді, і вже у самій Ворохті), з великою повагою ставилися до тієї обставини, що двоє немолодих людей саме тепер втілюють мрію дитинства. Українці люблять послідовних! А до тої мрії нині додалося ще кілька важливіших, зокрема і сподівання на швидке припинення війни. Ця мрія зараз об’єднує всю країну.

Говерла як «ідеологічний фільтр»

Сьогодні, через 56 років з моменту виходу книжки «Природа і людина», у нас з Леонідом заплановане сходження на Говерлу. Воно виявилося набагато важчим, ніж очікувалося. Адже в горах ще багато снігу, зверху він підтанув, а знизу — твердіший. Якщо нема спеціального взуття чи лижних палиць із собою, то мандрівника просто зносить донизу! Добре, що знайшли міцний дрючок з вільхи, який нас трохи виручав. Намучилися, але таки здійснили сходження на три вершини: Пожижевську (1822 м), Брескул (1911 м) і на саму красуню Говерлу (2061 м). Кисневого голодування не відчували — воно починається десь із висоти 3000 м над рівнем моря, але втома була відчутною.

Коли вже спускалися вниз, то досхочу наговорилися з тими, хто піднімався на вершину. І з радістю відчули, що маємо справу здебільшого з людьми, які закохані в Україну! З’ясувалося, того дня на сніжники Говерли ступили представники різних міст і регіонів: Києва, Ірпеня, Бучі, Чернігова, Сум, Хмельниччини, Миколаївщини, Одеси. Й у всіх була гарна українська мова. Нікого не видавав акцент — враження було, що Говерла «відфільтрувала» тих, чия любов до України недостатня. Тут усі молоді, енергійні, рішучі. Дехто вітається словами «Слава Україні!», інші відповідають: «Героям слава!». Оскільки перед тим ми з братом вразилися великою кількістю прапорів з портретами загиблих героїв на вершині Говерли, то таке вітання здавалося нам абсолютно природним. Спільнота під Говерлою — така ж, як і була на Майдані.

Може, влітку вона дещо зміниться, бо стане тепліше, легше. Та й сходження стануть масовішими. Тоді в гори вирушить, так би мовити, пересічний українець. Але поки що вітер і холод непогано «фільтрують» альпіністську громаду, не пропускаючи на вершину Гори пересіч, «сірячків»… Не повірите, але один молодий хлопець ішов навіть босоніж! На наше попередження, що попереду сніжники, і є шанс провалитися в сніг по пояс, юнак відповів, що його гріє тепло найголовнішої української вершини. А як стане холодно, то витягне з рюкзака кросівки. З ним була дівчина, яка з гордістю дивилася на свого друга… Ось воно — майбутнє України!

У багатьох ми запитували, звідки вони, і таке запитання нікому не здавалося незручним. Високий, стрункий красень у червоній куртці виявився одеситом, звати його Ярослав. Хіба це не знахідка? Робимо спільне фото утрьох. Бородатий «сніговий барс» з Причорномор’я з гордістю розповідає, що його дядько був одним із перших рухівців на Одещині. Це тільки підтвердило нашу тезу, що Говерла — таке ж священне місце українців, як і Майдан.

Пригадав статтю «Єднаймося через туризм!» («Чорноморка» від 15.09.2018), яку прихопив із собою й вкотре перечитував у поїзді. Якби не залишив її на метеостанції, то міг би вручити Ярославу, чим, упевнений, порадував би молодого альпініста. А якби мав з десяток примірників, то це був би неаби-який успіх акції, яка хоч-не-хоч, а таки бере свій початок у далекому 1969 році.

Сподіваюся, акція «Чорноморка» на Чорногорі» матиме хороше продовження, бо, по-перше, газета тримається, а по-друге, своїх гір ворогу ми ніколи не віддамо!

Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.