Життя в театрі

Борис Зільберглейт долучився до театру, можна сказати, випадково. У цій нібито випадковості можна угледіти певну закономірність. З дитинства любив музику, співи. Батьки віддали його до славетної музичної школи ім. Столярського. Фах музиканта під ту пору не був аж таким популярним — навіть в Одесі. Тож по її закінченні здобув інженерну освіту. Аж тут — війна… Після поранення на фронті в 1945-у повернувся до Одеси. Тоді й знадобилася його музична освіта: став скрипалем в оркестрі Українського театру. Вступив до консерваторії, на диригентсько-хормейстерський відділ. Студентові другого курсу доручили очолити музичну частину в театрі. Музика стала його і покликанням, і тим найголовнішим, що є у житті людини, його, властиво, другим Я. Тут, у театрі, він знайшов свою музу.

Чи кожен мистець потребує своєї музи? Котра надихала б, охороняла його творчість від різних несподіванок, які так часто трапляються в мистецькому житті. Хто був у Львові, певне ж, у захопленні стояв біля пам’я-тника Адаму Міцкевичу. Поет зображений під час найвищого злету його творчої уяви, а поряд і майже над ним — крилата муза невидимо водить його пером. А хто ж автор шедевру — поет чи його муза? Відповідь очевидна. Чи стався б у поета такий творчий злет, коли б не було поряд його музи? Можливо, був би, а може — й ні. А проте, мистець мусить знати, що вона, його муза, отут поряд. І тоді його творчі хвилини — це наче політ на крилах натхнення.

Станіслава Шиманська була якраз тією творчою особистістю, яка ідеально вписувалася у цей процес, її присутність на сцені саме у ті хвилини, коли його натхненна диригентська паличка немовби сама злітала над оркестром, була невід’ємною частиною моменту. І все це разом було справжнім дивом. Так буває завжди, коли сходяться водночас і воєдино всі елементи цього процесу.

Вона виросла фактично у присутнсті музики й співу. Батько, музикант оркестру в театрі, брав її ще малою із собою на роботу. Він казав їй: «От виростеш і також будеш співати». Так і сталося. А до співу додалося драматичне мистецтво чи навпаки — хтозна.

Український театр поєднав два таланти на своїй сцені. Навіть тоді, коли там не було його музи, диригент оркестру, сам того не підозрюючи, надихався тим, що вона десь отут, в театрі. Психологія творчости. Це ми тепер кажемо: була музою маестро. Мистець потребує музи. Часом це кохана жінка, дружина, а часом, як у нашій історії, ще й колега по роботі. Знов-таки: психологія творчости.

Важко й підрахувати всі вистави з диригуванням заслуженого діяча мистецтв України Бориса Зільберглейта, у яких грала заслужена артистка України Станіслава Шиманська. Присутність однієї з провідних актрис театру додавала йому снаги, а від нього передавалася й оркестрові й усім учасникам вистави. Глядачі відчували це. Морськими хвилями накочувалися захопливі оплески. Та й, до слова сказати, наш Український театр завше був — і, безсумнівно, залишається — у своєму жанрі кращим в Одесі. Тут драматургія на всі потреби сучасної людини…

Того дня зала бібліотеки ім. Михайла Грушевського стала немовби маленькою філією театру ім. Василя Василька. Прийшли актори, котрі грали у виставах з музикою Бориса Зільберглейта. Народна артистка Галина Кобзар-Слободюк, заслужені артисти Ірина Черкаська, Тетяна Глущенко, Діана Мала, артист Петро Зінченко, всі — провідні артисти театру. Із Чорноморська приїхала Наталія Шпір. Вони показали фрагменти з вистав, у яких колись грали. Неймовірно: щойно з’явившись перед очима зали, вони одразу ставали персонажами зіграних колись вистав. Це було щось дивовижне: до них наче повернулася їхня театральна молодість. Захоплені оплески викликали також майстерність перевтілення, та швидкість, з якою вони входили у свої ролі. Не в сценічному одязі своїх ролей, у дуже обмеженому просторі, вони творили для глядачів цілковите враження присутності на виставі. Це було неперевершене дійство. Воістину: хто не ходить до Українського театру, той багато втрачає. А їхні спогади, цікаві бувальщини з театрального життя, які вони пам’ятають досі, так само стали гарною окрасою цієї зустрічі. Цього прекрасного дійства, яке придумала і чудово провела театрознавиця, ветеранка театру Любов Федченко. До слова, деякі вистави, представлені того вечора в коротких фрагментах, ідуть у театрі й досі.

Життя в театрі. Це лише перша частина назви того дійства. Є й друга: Маестро і його Муза. Талановиті й незабутні. Коли ми ось так пам’ятаємо про тих, з ким колись на тривалий час поєднали нас життєві обставини чи творча доля, ми єдині, згуртовані та, мабуть, багаті духовно.

Роман КРАКАЛІЯ.