853 дні і ночі російського пекла

І військові, і розвідка знали, що на півострів стягується величезна кількість озброєння, техніки та людей. Був час підготуватися. Але чомусь цим шансом не скористалися. Не підірвали мости, не підготували війська... Нібито замінована територія, вся, окрім дороги, виявилася незамінованою…

Про те, що відбувалося на Кримському перешийку в перші години війни, розповідає мені Влад, тоді — солдат строкової служби, тепер — колишній полонений, який 853 дні провів у російських таборах.

Худенький, як тростиночка, а в очах — незламна сила духу. Він проходить в Одесі лікування та реабілітацію після тривалого полону.

Народився у Вінниці, жив із батьками, навчався на офіціанта і бармена й водночас працював за спеціальністю, отримуючи практичні навички. Коли у 2021 році настав час іти на строкову службу, Влад, не шукаючи відмовок, пішов.

— Спочатку я хотів на контракті залишитися, але згодом, коли побачив, який безлад в армії діється, зрозумів: ні, ніяких контрактів, відслужу і повернуся додому.

— А що тобі не сподобалося в армії? — запитую хлопця.

— До війни армія була якась страшенно несучасна, якась занадто «радянська». Відносини між службовцями, дідівщина, командна вертикаль… Тепер, бачу, що відбулися зміни…

Отримавши в навчальному центрі спеціальність «оператор протитанкового відділення», Влад із вересня 2021 року почав служити на Кримському перешийку. На момент повномасштабного вторгнення йому було 19. У перший день, а точніше — в першу ніч великої війни він був у наряді...

— Усе почалося з того, що з боку Криму полетіли флаєри, агітаційні листівки, в яких ішлося про «ліквідацію київського режиму» і «визволення». Ми не розуміли, що відбувається. Нам ніхто нічого не пояснив, ніхто не сказав, що почалася війна, аж поки ми самі цього не зрозуміли. Коли я доповів, що летять флаєри, командир дав наказ спостерігати, і все…

— Чи готували вас до воєнних дій?

— У нас був план відступу в разі нападу на наші позиції, але нам не вдалося його реалізувати, бо техніка сказала «ні». Точніше, наш водій замкнув чотири БТРи, спалив акумулятори, щоб вони були не на ходу.

— І що сталося з цією людиною?

— Він разом з усіма потрапив у полон, нещодавно його обміняли, але про його подальшу долю я нічого не знаю.

Нас було зліва і справа від дороги десь по 15 осіб, всього — близько 30, в тому числі командир роти, медик, старшина і солдати строкової служби... Через 20 хвилин полетіли «гради». Нам дали команду «До бою!». Ми зайняли підготовлені позиції, і впродовж двох годин нас накривали «градами».

Ротний зібрав нас у командирському бліндажі й попередив, що зараз підуть танки і що в нас є два шляхи: або стати «двохсотими», або ж — полон. «Треба щось робити», — каже ротний і вирішує: треба пере-йти дорогу, щоб попередити тих хлопців, хто справа. Зв’язку на той час уже не було, дорогу постійно прострілювали.

З першого разу в нього не вийшло. Тоді він дав наказ мені та ще одному бійцеві, щоб ми його прикрили. Ми відійшли на дальні позиції і зробили кілька пострілів у їхній бік. Вся «тріскотня» перейшла на нас, а ротний спокійно перейшов дорогу. Він до нас більше не повернувся, і ми його вважали «двохсотим» разом із тими хлопцями, що були з правого боку. Але згодом з’ясувалося, що всі живі.

Тоді наш командир ВОП (взводно-опорний пункт. — Прим. авт.), молодший сержант, узяв командування на себе. Він наказав нам зайняти позиції, і якщо побачимо танки — відходити. Ми вхопили крупнокаліберний кулемет ДШК (Дегтярьо-ва-Шпагіна. — Прим. авт.) і побігли до окопів.

Раптом у нас перед обличчями, за півтора метра, пролітає снаряд, прошиває два бруствери і вибухає. Нас потужно вдарило вибуховою хвилею, ми різко піднялися, щоб перевірити один одного, і повернулися назад до сержанта. Потім усі разом почали відходити колоною. Російські танки вже йшли трасою. Коли вони наблизилися до нас, сержант дав команду «До бою!», і кожен з нас зайняв свій сектор стрільби. Ми стріляли, як навіжені! Але наша зброя — «калаші», «сучки» (карабіни), «покемон» (кулемет ПКМ. — Прим. авт.), в одного був РПК – не найкраща техніка, щоб зупинити танк, хоча БТР «покемоном» прошити можна. З «калашів» тільки людину можна зупинити або ж автомобіль, якщо він не броньований…

У той момент на 14 слабо озброєних «салаг» сунуло понад сто танків і, крім того, БТРи, БМП, пікапи, а через кілька годин з’явилися велетенські КамАЗи із забезпеченням, з причепами, з підкріпленням.

Хлопці були в окопах, коли їм просто на голови заїхала БМП. Росіяни десантувалися з неї, направили на них свої стволи і здивовано запитали: «А що це вас так мало?».

Справді, на прикордонному відрізку в 15 кілометрів було 28 осіб і чотири згорілих БТРи…

— Командир дав наказ здаватися, — продовжує Влад. — Ми підняли зброю догори і просто стояли отак-от, у шоці, з піднятими руками. Росіяни почали забирати у нас зброю, роздягати, забирали броніки, аптечки, взуття. При цьому, матюкаючись, нахвалювали наше обмундирування — у них взагалі такого не було. Забрали все, що було на позиції, все, що було у землянках, у бліндажах, які військовослужбовці облаштовували для себе. Навіть турнік, прибитий скобами по 25 сантиметрів углиб, вирвали з м’ясом і прихопили з собою…

Так Влад і ще 28 хлопців, що були на тій заставі, стали полоненими. Вони до другої години ночі лежали на замерзлій землі обличчями вниз, зв’язані, обморожені.

— Втекти? Ні, жодної можливості не було. Ворогів було надто багато. Десять охоронців зі зброєю і цілий взвод десантників, які прочісували територію. Машини їхали з військовими, мінери перевіряли поля…

— Вся територія навколо дороги була замінована?

— Мала бути замінована, але ми цього не відчули. По ідеї, вони могли заїжджати тільки дорогою, а все інше мало бути замінованим. Але мін ніби не було, нічого не спрацювало.

Чому? Хороше питання… У перший день війни росіяни проїхали понад 100 кілометрів Херсонською областю, взяли під контроль Нову Каховку, а до опівдня вже були біля Антонівського мосту на підході до Херсона…

Вночі за полоненими приїхав ЗіЛ, і з криками, матами-перематами хлопцям наказали вантажитися в машину. В Армянську їм зробила «шмон» ФСБ. Далі завезли у «зону», розділили на чотири камери і тримали цілий тиждень. Потім відвезли на аеродром, звідки спочатку відправили в Курськ, а згодом — у Шебекіно (Бєлгородська область. – Прим. авт.). Там, у наметовому містечку, бранців зустріла «росгвардія», яка влаштувала їм справжній «фестиваль»: полонених постійно били, жорстоко знущалися над ними.

— Було страшенно холодно, — розповідає Влад. — Багато хто з нас пообморожував руки, ноги. Ми весь час сиділи і лежали в тоненьких прорезинених наметах, під тоненькими ковдрами, під наглядом караульного. Так ми прожили сім днів, а потім нас відвезли зоновськими автомобілями в СІЗО, у Старий Оскіл-2.

— Чи був розпорядок дня у полоні? Чим ви займалися?

— Нічим не можна було займатися. Просто старалися спати. Коли не спиш — різні непотрібні думки з’являються, і це не дає ніякої користі для того, щоб вижити. Сон — наче перезавантаження. Засинаєш, прокидаєшся, бачиш — ґрати на вікні, залізні двері з годівницею… Де я?..

Хлопці почали знайомитися, хто, звідки, як потрапив сюди, і радитися, що робити далі. Усі були замучені, деморалізовані, новин з України не було, а росі-яни розповідали, що «Київ наш, Зеленський втік й Україна вже програла».

Саме там Влад та його товариші познайомилися з одеським священником Василем Вирозубом, якого разом із ще двома капеланами взяли у полон на острові Зміїному.

— Отець Василь мотивував нас жити далі, відволікав від важких думок і від того, що нас оточувало. Він розповідав багато цікавих історій, намагався розрадити, і це зіграло велику роль. Перед їжею і після їжі він завжди молився й особисто спілкувався з кожним, хто хотів розповісти йому про свої переживання…

А тим часом батьки били на сполох: двадцятирічний син пропав безвісти і не відомо, де він, живий чи мертвий. Мати постійно телефонувала в Мін-оборони, ходила на мітинги. Поки Влад був у полоні, Вінницею їздила автоколона з велетенськими прапорами, й на одному з них — зображення Влада у військовій формі з вимогою знайти хлопця й обміняти.  Про те, що їхній син живий і перебуває в полоні, батьки дізналися лише через чотири місяці після початку війни.

Тим часом бранців перевезли в іншу зону — в шосту колонію, що у Валуйках Бєлгородської області.

— Чим годували в полоні?

— Годували двічі на день, але жахливо. Нам давали таку їжу, яку і їжею назвати не можна. Тюремна баланда, в якій плавають очистки, або ж нечищена гнила картопля, смердюча риба, хребти, маленький шматочок хліба. Цього ніхто не міг їсти. До того ж їжа була дуже гарячою, а на те, щоб поїсти, давали тільки п’ять хвилин. Хлопці ошпарювали собі рот, горло, щоб вхопити хоча б трішки тієї гарячої баланди. Але я цього не їв… Багато хто втрачав вагу: хто важив 100 кілограмів, худнув до 60… Там виживаєш за рахунок четвертинки хліба. Чай чи компот, важко сказати, що це було, іноді давали такий гарячий, що можна було всі кишки ним обпекти, і при цьому, як уже мовилося, лише п’ять хвилин, щоб поїсти. Те саме й помитися: на один душ — одинадцятеро осіб і п’ять хвилин.

Тільки одного разу дали спокійно поїсти, а потім почали бити, забивати до напівсмерті. Залітають і б’ють шокерами, ногами, задувають балончиками з перцовкою. І так упродовж пів року...

— Чи водили вас на допити?

— Когось — частіше, когось — рідше… Допити проводили оперативники. Мене викликали двічі, і після кожного допиту я ледве приповзав до камери. Вони спочатку відбивають ноги, потім — сідниці й так йдуть доверху. Їхня зброя — шокер або гумова палиця. Рук-ніг після цього не відчуваєш… «А, ти працював барменом — то ти нацист! А, ти добровільно пішов на строкову службу — то ти нацист!». І так багато разів, з будь-якого приводу. Вони хотіли психологічно зламати нас...

У полоні ти не живеш — там ти просто існуєш і думаєш, як дожити до ранку, аби не вбили. Холодно чи не холодно — вже не важливо.

У казармі — близько 50 полонених, і таких казарм було кілька.

— Що допомагало вам вижити?

— Спілкування один з одним — це найголовніше, коли туди потрапляєш. Якщо цього нема, людина морально ламається, їде дах. Ми сідали в коло і розповідали один одному історії, книжки, анекдоти, фільми. Ви знаєте, є такі люди, які дуже добре пам’ятають фільми і можуть їх переказати в подробицях. І це рятує. Один розповідає, а шестеро сидять навколо нього і слухають. Це давало хоча б якісь враження. Морально відволікаєшся від того, що з тобою відбувається, поринаєш у кіно, у пригоди, в емоції.

Влітку нас змушували працювати на швейному виробництві — шити роби для нафтовиків і будівельників. Хто не хотів шити, тих били, і все одно всі мусили шити. Навчали один день, розповідали, як працює машинка. А далі — вже твоя відповідальність. Не дай Боже, зробити кривий шов — відразу починають бити. Так ми й навчалися шити через побої…

Поки йдемо на роботу — «шмонають», йдемо з роботи — теж «шмон». Вони шукали метал — заточки, голки, бо людина із шматочком металу вже небезпечна.

Якось одного хлопця перевіряють, а металошукач пищить. Роздягли догола, вивернули кишені, і з однієї кишені випадає залізячка. Бідолаха. Скоріш за все, ця деталька випадково потрапила в кишеню, а він цього не помітив. На нього одразу налетів спецназ — били, поки не втомилися. Потім їм на зміну налетіли «сині», співробітники колонії, «відмудохали» ще й вони. Опісля його одягли і затягли в наш барак...

І так двічі на день — «шмон», «розтяжка». Ноги розтягнуті на півтора метра, руки догори або вперті у стіну, очі закриті. У такій позі ти губишся у просторі, не розумієш, де знаходишся. Це дуже неприємно. І так — щодня. Заводять у промзону, ставлять усіх на «розтяжку» і по черзі починають обшукувати, аж поки всіх не перевірять. Потім змушували ставати у позу буквою Г, і в такій позі ми йшли на другий поверх, у швейний цех. Руки за спиною, голова вниз, по талії — зігнутий. Повірте, дуже неприємно ходити в такій позі.

Виводили нас і на прогулянки, де змушували стрибати навприсядки, кричати всіляку фігою, співати їхні пісні: «Катюшу», «Дєнь Пабєди»… «Дєнь Пабєди» знаєте?» — «Ні». — «У вас пів години, щоб вивчити, інакше отримаєте всі»… Отримували всі, але «Дєнь Пабєди» не співали…

Постійно змушували говорити російською. Якщо ти сказав «що» чи «га» — тебе битимуть ще гірше, ніж на допитах. Якщо між собою розмовляли, то нічого, але якщо почує співробітник — битимуть...

Якщо сидиш сумний… «Чого не посміхаєшся? Ану пішли на бесіду». Забирають тебе і б’ють доти, поки в них є сили. Приходиш із побиття геть очманілий.

Вони хотіли зробити з нас, полонених, тиху, мовчазну скотину. Й отримували величезну насолоду від того, що забивали нас до напівсмерті. У мене голова була весь час «квадратна» від побоїв і тіло постійно боліло. Катування, знущання над нами давало їм ейфорію, це був ніби наркотик, відчуття зверхності, перемоги над українцями…

У вересні 2023 року нас, 115 полонених, перевезли в іншу колонію, в Алексєєвку. Помістили всіх у ШІЗО, по шестеро у камері. Нари були пристебнуті до стін. Дали по два простирадла і подушку. Ні рушників, ні ковдр не було.

Спецназ приходив у кожну камеру. Виводили нас на бесіду і били до втрати притомності. «Як звати? Влад? А, то ти, Влад, бандерівець?» — і забивають, катують до півсмерті. «Який рік народження? 2002-й? А, то ти молодий, добровільно пішов служити? То ти нацист, бандерівець?». Тіло болить, а в голові думки: що вони мелють? Що вони знають про Бандеру?

Годину-півтори б’ють палками, шокерами, і добре, коли знущається хтось один, а буває, що й двоє-троє стараються. Почали розпитувати, хто з нас десантник, морпіх. Для них це було те саме, що «азовці» — їх тримали окремо і били ще довше, іноді по чотири години.

Я особисто не бачив, але ті, хто був раніше, і в Осколі, і в Таганрозі, розповідали, що іноді людей забивали до смерті…

В Алексєєвці нас знову почали виводити на роботу. Там були швейка, пилорама, автосервіс... Хлопцям, які працювали на швейці, давали таку норму, що очі вилазили від роботи. Вони відпрацьовують день, норму не виконують, бо це фізично неможливо, й увечері їх луплять за це. Зранку знову виводять на роботу, вони знову не можуть впоратися з нормою — їх знову за це б’ють, і так постійно.

— Чи доводилося вам спілкувалися з кимось із російських командирів?

— Зазвичай нами опікувалися «вертухаї», спецназ, іноді приходив начальник, підполковник: «Ну як дєла, хлопці? Їсти дають? Не б’ють?». А ми: «Та все норм, їсти дають, не б’ють». Знов приходить через два тижні: «Ну що, не б’ють вас?» — «Та б’ють». Він іде до спецназу, сварить їх, а ті приходять і луплять нас з новою силою…

А ще нам давали різні радянські книжки про війну, фашистів, концтабори. Я читав і думав: «Які вони були добрі люди, ті фашисти! Гроші платили остарбайтерам, посилки від рідних дозволяли отримувати в концтаборах. А тут, у російському полоні, людяності нема зовсім. Вони, м’яко кажучи, просто нелюди».

— Чи траплялися серед росіян нормальні люди?

— Росіяни — кінчені... За весь час я їх бачив десь чотири сотні, й серед них — лише одного нормального. Був один охоронець людяний. Він нас не обмежував, давав час, щоб поїли, дозволяв говорити українською. Коли спецназівці йому кричали: «Відкривай, ми їх будемо бити!», він відповідав: «Ні, не відкрию». Була в ньому людська гідність. Але такий був один на чотири сотні нелюдів.

В Алексєєвці Влад пробув до самого обміну. У травні 2024-го його вперше возили на обмін.

— Спочатку нас дуже побили, потім переодягли в нашу, українську форму, — згадує він. — Потім знову почали бити шокерами, палками, поставили на коліна. Один хлопець пересунув ногу, і йому за це розбили голову...

Ми виїхали із зони, розуміючи, що їдемо на обмін. На кордоні стояли годину-півтори, почалася паніка. Під’їхав російський «воронок», і чиновниці дали наші особові справи. Вона вісім відібрала і каже: «Ці вісім я не беру, а цю 21 беру».

Я був серед тих восьми… Ми сподівалися, що нас заберуть іншим автобусом, але ні. Ми просиділи із сорок хвилин, і нас знову повезли на зону в Алек-сєєвку. По дорозі хотілося плакати, кричати, покінчити життя самогубством, і не мені одному приходили в голову такі думки... У нас забрали надію…

Коли приїхали на зону, почалася «прийомка». Ти стоїш на верхньому порозі, тебе штовхають, ти падаєш на землю обличчям у щебінь. Обличчя — в пилюці, повний рот каміння, по тобі ходять. Починається легенький дощик. Справа по одному наша колона починає рухатися у величезний «стакан» — це кімната, в якій нема нічого, крім стін. Нас змушують лягти на підлогу. Через дві хвилини залітає багато спецназівців і починають нас місити, бити шокерами, палками, пластиковими трубами. Руки за головою, ти скрючений, лежиш на ліктях, але коли починають бити, лікті роз’їжджаються. Болить спина, болять печінка, легені, нирки, хребет. Ти не знаєш, куди тебе вдарять, тож перепадає всюди… Били нас десь з півтори години. Потім зняли українську форму, переодягли в «чорнуху» — зеківську робу, сфоткали обличчя, поставили на розтяжку, пройшлися палкою, знову поклали на підлогу, через якийсь час підняли і повели у барак. Хлопці, коли побачили нас, наші очі, були в шоці, що так сталося…

Влада обміняли через місяць. Тоді спецназу дали вказівку не чіпати полонених зовсім.

— Нам дали можливість переодягтися і повезли. Це було 25 червня, десь у Сумській області. Я ні про що не міг думати. Лише рахував, скільки залишилося метрів до кордону… Коли побачив назву пропускного пункту, прапори України, зрозумів, що, слава Богу, звідси нас уже ніхто не поверне.

Російський автобус заїхав на територію України на парковку. Нас вивели. Нас рахує представник України. Виводять полонених росіян. До них виходить представник росії. Після цього виходимо на вулицю, сідаємо в наші автобуси і від’їжджаємо. Через п’ять кілометрів нас зустрічає дуже багато людей. Українське поле, кореспонденти, десантники, нацгвардійці, прапори... Ми — вдома!

У найближчій лікарні хлопців уперше за весь цей час погодували.

— Їсти було страшно: що організм скаже, як відреагує після двох років баланди? — розповідає Влад. — А їжа була смачна, наша.

У Санжарах Влада зустрічала мама. Вона прорвалася до сина крізь усі заборони. Бо — мама…

Йому 22, і в нього все життя попереду.

— Це був жорстокий, але потрібний урок, — каже він. — Я глибше зрозумів сенс життя, зрозумів, куди йти далі, як жити. У полоні було багато часу, щоб подумати над помилками. Я повернувся іншою людиною. У мене багато планів. Я знаю, як проживу своє життя.

На худеньких руках Влада — татуювання, яке він зробив після полону. Воно про те, що смерть завжди за плечима. У полоні він навчився пам’ятати про це.

Розмовляла

Ольга ФІЛІППОВА.