Російське кіно на світових екранах: історія впливу та що з цим робити

Історичний контекст

Більшість міжнародних кінофестивалів від початку заснування були не лише мистецькими подіями, а й майданчиками для політичної та культурної дипломатії. Особливо яскраво це проявилося під час «холодної війни», коли кінематограф став чи не єдиним способом комунікації між Заходом і СРСР.

Каннський кінофестиваль

Каннський кінофестиваль від самого заснування у 1938 році мав чітку політичну місію — протистояти авторитаризму та просувати міжнародний культурний діалог. На час Другої світової війни фестиваль скасували, а після — присутність СРСР як однієї з країн-переможниць була важливою. Далі почалася Холодна війна і тимчасовий період ігнорування Каннів з боку Союзу. Та після смерті Сталіна радянські фільми повернулися на міжнародну арену. У 1957-у на Каннському фестивалі вперше відзначили «Золотою пальмовою гілкою» радянський фільм «Сорок перший» українського режисера Григорія Чухрая. Цей жест символізував початок відлиги у відносинах між Заходом та СРСР. У подальші роки радянські фільми здобули ще кілька призів.

Показово, що міжнародні кінофестивалі часто відзначали цензуровані в СРСР фільми. Наприклад, у 1969 році в Каннах представили заборонений в Союзі фільм Тарковського «Андрій Рубльов». Пізніше на фестивалі показували та номінували без узгодження з СРСР ще не один радянський фільм. Тож шукати «альтернативні голоси» у спершу радянському, а потім — російському кінемато-графі є давньою звичкою міжнародної кіноспільноти.

Водночас Радянський Союз не упускав можливості просунути «ідеологічно правильні» стрічки. СРСР розумів, що для Заходу важливе підтримання дипломатичних відносин, особливо в часи «холодної війни». Відтак у 1975-у радянська влада шантажувала Каннський фестиваль відмовою в участі, якщо організатори не приймуть фільм Сергія Бондарчука «Вони боролися за Батьківщину». Фестиваль поступився.

У період перебудови СРСР послабив цензуру, тому у фільмах почала з’являтися критика власної історії. Подібні тенденції Захід сприймав як ознаку лібералізації. У 1987-у радянський фільм «Покаяння» навіть здобув гран-прі в Каннах.

Після розпаду СРСР Канни продовжували номінувати фільми російських режисерів, розглядаючи їх як голоси, що відображають трансформаційні процеси в пострадянському просторі. У 2022 році стрічка російського режисера Кіріла Серебреннікова «Дружина Чайковського» увійшла до конкурсної програми фестивалю.

Берлінський міжнародний кінофестиваль

Берлінале, заснований у 1951 році в розділеному Берліні, від початку мав важливе геополітичне значення. Він був «вікном» на Схід для західного світу та навпаки. Участь СРСР у фестивалі, особливо в періоди полі-тичної відлиги, сприймалася Заходом як сигнал готовності до співпраці. У 1975-у картина «Сто днів після дитинства» Сєргєя Соловйова за найкращу режисуру здобула «Срібного ведмедя» (одна з нагород Берлінале, що вручається за найкращу режисуру, найкращу головну роль, найкращий сценарій тощо).

Хоча спершу фільми соцтабору неохоче показували на Берлінале, після зведення Берлінської стіни кінофестиваль став «форумом для діалогу», де СРСР і Захід обмінювалися ідеями через кіно.

Після розпаду СРСР російські фільми не зникли з Берлінале. Так, у 2010 році «Срібного ведмедя» за найкраще виконання чоловічої ролі отримали двоє російських акторів за участь у картині «Як я провів цього літа» Алєксєя Попогребського. Нагороду отримав і її оператор.

Після повномасштабного вторгнення на кінофестивалі не презентували фільми російських режисерів або за участі російських акторів.

«Оскар»

Першу премію від Американської кіноакадемії радянська стрічка «Розгром німецьких військ під Москвою» отримала ще в 1943 році. Однак в часи «холодної війни» «Оскар» став ареною для боротьби між Заходом та СРСР за культурне визнання. За весь період стрічки радянських митців здобули лише три «Оскари» за «Найкращий іноземний фільм». Перемоги були нечастими, оскільки США ігнорували радянські стрічки, наповнені пропагандистськими меседжами.

Відносини СРСР і США через «Оскар» віддзеркалювали тогочасну політичну ситуацію: у 1940-х країни разом боролися у Другій світовій, тому СРСР отримав нагороду. У 1950-х ситуація змінилася — почалася «холодна війна». Відтак радянські фільми майже не номінували на «Оскар». У 1960-1970-х — відлига у відносинах: нагороди отримали «Війна і мир» (1969), «Дерсу Узала» (1976) та «Москва сльозам не вірить» (1981).

Після розпаду Союзу «Оскар» отримав російський фільм «Стомлені сонцем» Нікіти Міхалкова (1994).

У розпал повномасштабного вторгнення росія заявила, що бойкотуватиме «Оскар». Це рішення повторює радянську тактику відмови від премії в часи геополітичної напруженості.

Водночас у 2023-у міжнародна спільнота повернулася до традиції пошуку «хороших росіян». Відтак стрічка «Навальний» канадського режисера про росі-йського опозиціонера отримала «Оскар» у категорії «Найкращий документальний фільм».

Економічні стимули

Окрім історичного контексту, важливим фактором присутності росіян на міжнародних кінопреміях є гроші. За останні два десятиліття росія інвестувала мільйони доларів у свою культурну присутність на міжнародних фестивалях. Зокрема «Роскино», державна організація з просування російського кіно за кордоном, щороку організовувала масштабні паві-льйони в Каннах, Венеції, Карлових Варах, Берліні, фінансуючи участь своїх режисерів та продюсерів. У 2012-у «Роскино» оголосило про створення Росі-йської кінокомісії в США (Rus-sian Film Commission USA). До її завдань входило «підтримання контактів з американськими дистриб’юторами та формування образу росії як ідеального місця для зйомок, а також надійного партнера для спільного виробництва». Нині сайт комісії не працює.

Однак ця стратегія дала результати: з 2000-х років російські фільми отримали численні нагороди на престижних фестивалях, включно з «Батько і син» (2003), «Вигнання» (2007), «Левіафан» (2014). У цей час російські війська вже анексували Крим та окупували частину Донбасу.

Прикметно, що навіть «опозиційні» фільми, в яких критикували російську владу, часто фінансувалися з держбюджету. Тож не дивно, що після початку повномасштабної війни багато з цих «опозиційних» режисерів або ніяк не коментують агресію рф, або просувають наративи про «братні народи» та «примирення», а також зображують росіян «жертвами режиму».

До того ж сам статус «опозиційного» російського митця часто є доволі умовним. До прикладу, Кіріл Серебренніков, якого західні медіа представляли як російського політв’язня, звинувачений у росії у шахрайстві, мав перебувати під домашнім арештом. Але після початку повномасштабного вторгнення суд скасував запобіжний захід і режисер одразу виїхав до Франції. А під час виступу на Каннському кінофестивалі закликав припинити «кенселінг російської культури». А ще співчував росі-йським військовим, заявивши, що він допомагав би «російським людям, які загинули в Україні», бо вони — «жертви пропаганди». Тож умисно чи ні, але «хороші росіяни» своїми культурними продуктами та заявами створюють розкол у міжнародній підтримці України.

Що з цим робити?

Публікації у міжнародних виданнях, інтерв’ю з українськими митцями та дискусії залишаються важливою частиною проти-стояння експансії російської культури на Заході. Однак, зважаючи на довгу історію присутності спершу радянського, а потім російського кіно на міжнародних фестивалях, а також довготривале вкладання росі-йських грошей у культурні події на Заході, ідея повного кенселін-гу російської культури видається неможливою.

Чи означає це, що варто припинити боротьбу? У жодному разі. Але ця боротьба має вестися з чітким усвідомленням того, що це робота на десятиліття. Захід не припинить слухати російських виконавців та ходити на вистави російських постановників лише через те, що росія порушує міжнародне право. Західна спільнота не перестала захоплюватися «глибиною російської душі» ні після розпочатої рф війни у Чечні у 1994-у, а потім — у 1999-у, ні після вторгнення в Сакартвело у 2008-у, ні після окупації частини української території у 2014-у.

Повномасштабне вторгнення також не стало винятком. Фільми російських «опозиціонерів» номінують і далі номінуватимуть на міжнародних кінофестивалях, а російські актори з’являтимуться у західних стрічках. Тож, ймовірно, ми ще побачимо не одну «Анору».

Водночас розуміння природи та причин прив’язаності Заходу до російської культури є ключем до того, як з цим можна працювати. Зокрема, важливо не лише критикувати російську культуру, а й пояснювати її історичний контекст та імперську природу. До прикладу, перед показом російського фільму на фестивалі можна організувати панель чи дискусію, де експерти пояснюватимуть ширший контекст, особливо, якщо це стрічка на історичну тематику. Створення інформаційних кампаній, документальних фільмів чи дискусій із розбором популярних росі-йських творів і викриттям їх імперського підтексту також матиме позитивний ефект.

Ключовим є спростування уявлення європейців про росі-йських митців та населення, які нібито виступають «проти війни» і є лише «заручниками ситуації». Й українські митці вже почали це робити. Зокрема, документальний фільм «Мирні люди» (2023) Оксани Карпович розбиває будь-які ілюзії, показуючи росіян, які розмовляють зі своїми родичами-окупантами і виправдовують або підтримують війну.

Спростування мітів про українську культуру, зокрема викриття привласнених росією українських митців, науковців, теж є важливою частиною у протистоянні кремлівському міту про «багату російську культуру» та українську культуру як «культуру села». Десятками років росія намагалася переконати Захід, що українська культура не має нічого спільного із роботами європейських митців. За словами художниці та дослідниці української культури Євгенії Гавришенко, щоб зруйнувати це упередження, важливо уникати екзотизації української культури при її репрезентації. Натомість варто наголошувати на її спільності з європейською культурою.

Окрім спростування міту про «велику російську культуру», слід говорити і про здобутки українських митців. Адже, як казала українська письменниця Оксана Забужко: «Першими вбивають тих, чиєї культури не знають». Міжнародна спільнота відчуває менше емпатії до суспільства, з яким не має спільних тем і точок дотику. Тож культурна дипломатія є важливим інструментом для поширення знань про українську культуру у світі. Через організацію виставок, концертів, літературних подій та інших мистецьких заходів можна не лише представити українську культуру, а й зміцнити дипломатичні зв’язки з іншими країнами.

Вагому роль можуть відігравати не лише українські митці, які їдуть з культурною місією за кордон, а й українська діаспора, популяризуючи культуру через місцеві центри та мистецькі заходи. Як пояснював гендиректор Українського інституту Володимир Шайко, важливо не просто говорити про українську культуру, а й шукати спільні теми з місцевим населенням. Це сприятиме початку діалогу та культурного обміну між країнами.

Намагання зруйнувати образ росії як «глибокодуховної» держави, який кремль формував десятиліттями, — це довгострокова гра. Тут нема універсального чи стовідсоткового рецепта, як відучити Захід захоплюватися російською культурою. Але ми здатні зробити все можливе, щоб у світі із захоплен-ням дивилися на українську культуру.

Анастасія БРОДОВСЬКА,
аналітикиня VoxCheck.

Джерело: https://voxukraine.org.