Така близька українській душі...

На цей простий і характерний для тодішньої України сюжет Михайло Старицький створив лібрето, як мовиться, «за мотивами», а Микола Лисенко написав музику. Звідтоді опера «Наталка Полтавка» міцно опосіла українську театральну сцену. Віднині ж «Наталка Полтавка» — в репертуарі Одеської опери. Чудова нагода привітати з цією подією всіх нас та сказати про те, що українська музика в нашому театрі таки посіла належне їй місце, увійшла туди органічно й невимушено, бо й чужою тут не була. Це засвідчила і прем’єра «Наталки Полтавки», яка три вечори поспіль ішла при вщерть виповненій залі під тривалі захопливі оплески глядачів. Вони гаряче приймали цей достатньо знаний сюжет, показаний талановито, з винятковою щирістю, немовби на одному, як то кажуть, подихові…

Розсувається завіса, й очам відкривається фантастична — без перебільшення — картина: вся сцена, зі споду до верху, весь простір довкола майданчика, на якому, властиво, й відбувається дійство, все — у величезних квітах-суцвіттях, яскравих, барвистих, очі вбирають яскравість цих барв, душа повниться радістю, немовби символ нашої України постає перед нами, прекрасної, як сама мрія. Про яку справді мріємо — крізь погуки щодобових тривог та вибухів, крізь дим руйнацій, — наче широко прочинене вікно у справді райську раїну, якої досі не можуть дотямити наші не то союзники, не то партнери. Й оце диво намірився зруйнувати нікчемний ворог? — немовби кажуть нам постановники. А дзуськи йому! — це відповідаємо ми, відчуваючи і радість від побаченого, і гордість, і певність у своєму. Він, може, й сильний, але наша любов сильніша. Така-от вистава — стовідсоткова класика крізь дим і згарища, а якби не нагадування перед початком про сховище, то в цій залі й зовсім забули б про все це…

І це таки класика — без очевидних нововведень та зайвих експериментів, без обридлої в подібних випадках традиційної радянщини — отих «старорежимних» атрибутів українського села та зайвої деталізації, що завжди відволікала увагу і добре таки була набридла, хіба от на тину глечик зависнув — та як же без цього. Вся увага, вся зосередженість глядача — на артистах, себто на персонажах, на їхніх голосах та діалогах, на прекрасній музиці. На людських стосунках, бо це завше цікавить, а нерідко й хвилює.

І хто тут центральний персонаж? Наталка — улюблениця публіки, безпосередня й дивовижно органічна в цій ролі селянської дівчини-сироти, розумниці. Як носій цілої гами рис українського національного характеру, артистка володіє широким спектром відтворення цього, сказати б, народного образу, викликаючи у глядачів цілий спектр гарних почуттів. Виконавиця (а це заслужена артистка України Юлія Терещук) змушує глядача співпереживати за свою героїню та співчувати їй, радіти, коли, нарешті, все щасливо закінчується, знаходить нові барви характеру для свого персонажа, роблячи цей образ цілковито об’ємним та сучасним.

А може, центральний персонаж — пан Возний (артист Роман Коренцвіт), жвавий і так само невтомний, якому публіка, образно кажучи, заглядає до рота, серйозний веселун з його наміром одружитися з Наталкою. Феєричний, динамічний пан Возний, котрий у фіналі опери виявляє досі приховану шляхетність душі.

Чи от Микола, енергійний, вигадливий, добрий, він всією душею прагне допомогти Петрові, з яким щойно лише познайомився і перейнявся бажанням виручити друга. Допомогти у такій життєво важливій справі, як одруження двох закоханих сердець. Заслужений артист України Віталій Білий майстерно впорався з цим завданням.

Колоритний, значущий у своїй поставі сільський виборний Макогоненко — заслужений артист України Дмитро Павлюк.

Поряд з ними трохи затінений заслужений артист України Владислав Горай, можливо, таке в актора прочитання ролі Петра.

Дещо скороченою виглядає роль Горпини Терпелихи, Наталчиної матері (заслужена артистка України Тетяна Спаська).

І все тут відбувається так просто, невимушено, щиро. Геніальність, кажуть, у простоті. Найпростішими речами, зробленими талановито й на позір легко, неважко розворушити навіть одеського глядача. Та за цією нібито легкістю постановки вбачається тривала і наполеглива робота. Свідчення цьому — не лише достовірність того, що відбувається на сцені, а й бездоганне звучання оркестру (а це ж Лисенко, музика, така близька українській душі), і той смак та висока якість і чистота постановки, що панують на сцені.

Роман КРАКАЛІЯ.
Фото Володимира ЕКИМБАШЯНА.