Поки що без виборів

Як це не жахливо, але схожа ситуація спостерігається й у нашій країні. Якщо під керівництвом Головнокомандувача Україна на фронті зазнає поразок за поразками — «цар» справжній лише формально. Так, він «царює» за законом. Його під час війни не можна переобрати. Але з кожною дипломатичною та військовою невдачею президента Зеленського серед населення зростає невдоволення, яке накопичується і не знаходить виходу. Якщо з’явиться можливість (скасують воєнний стан або дивом війна припиниться), явка виборців в Україні перевищить усі очікування. Але результат передбачити буде важко, якщо взагалі можливо.

За кордоном із різних причин опинилося кілька мільйонів наших громадян. В окупованих областях і поблизу фронту проживає така ж їх кількість. Точного обліку під час воєнних дій неможливо провести. На законних підставах не можуть бути сформовані виборчі комісії, на-друковані й розіслані виборчі бюлетені. На цьому перелік проблем не закінчується, а тільки починається. Включаючи проблеми безпеки та втручання агресора у сам виборчий процес.

Але, припустимо, за три місяці, відведені на організацію виборів, частину завдань вдасться вирішити, частину колізій у виборчому законодавстві усунути, а воєнні дії не відновляться. У кого вистачить сміливості виставити свою кандидатуру на найвищу посаду в державі і повести своїх прихильників на вибори до парламенту десятого скликання?

Хто на новенького?

Перебираючи персоналії та політичні сили, які нині діють у нашій країні, слід визнати: лише одна людина і лише одна полі-тична партія зараз готові до президентських і парламентських виборів. І це не «слуги народу», набрані звідусіль потрошку у 2019 році, а «Європейська солідарність» на чолі з п’ятим президентом України Петром Порошенком. У 2019-у ця людина, скажемо прямо, була символом влади вітчизняних олігархів, а її адміністрація — символом хитрості та закулісних махінацій влади. Дії цієї влади у внутрішній та зовнішній політиці були паліативними. Але саме це (як торгівля вугіллям з окупантами) допомагало пом’якшувати протистояння з «донецькими» та переростання «мінських угод» у російську агресію. Жертви того протистояння налічували десятки людей. На відміну від сотень тисяч жертв СВО у наш час. І так тривало б довго. Але населення України обрало главою держави людину без досвіду управління.

Якби путлер не напав на Україну, Володимир Зеленський «втратив» би країну раніше. Але допомогла артистичність. Глава держави відмовився тікати зі словами: мені потрібна зброя, а не таксі. У лихоліття репутація коштує дорого. І гібрид Сальвадора Альєнде з Вінстоном Черчіллем для президента нашої країни виявився рятівним колом. На якийсь час єдність країни для Банкової й особисто для Зеленського стала пріоритетом. Вони з Порошенком публічно потиснули один одному руки, а особисту ворожість, «вендетту», як висловився один із чиновників, ОП відклав би до кінця гарячої фази війни. Однак гаряча фаза затяглася і переросла у затяжну. Причому Порошенко, нікого не питаючи, витрачав великі гроші на допомогу фронту зброєю. І вів, нікого не питаючи, переговори із союзниками України, якщо вважав, що пам’ять про минуле допомагає країні воювати.

Такої незалежності на Банковій терпіти не могли. Спочатку намагалися п’ятого президента «притягнути» за дрібниці. Заарештовували майно, не випускали за кордон, блокували пов’язані з ним ЗМІ. Не допомагало. Тоді на законність начхали. Рада національної безпеки та оборони України протизаконно застосувала проти громадянина України санкції. У Порошенка (на щастя, поки що лише в теорії) відібрали все. Дивно, що самого не посадили до в’язниці. Але не на того напали. Петро Олексійович пручається. І його боротьба — запорука здатності повернутися на Банкову господарем. Можливість, щоправда, теоретична. Антирейтинг п’ятого президента зашкалює.

Решта претендентів на трон до такого антирейтингу не дотягують. Мабуть, недостойні. Тому що їхні шанси невеликі. Йдеться насамперед про генерала у відставці Валерія Залужного. За заслугу йому ставлять лояльність до Зеленського і покірний перехід на посаду посла у Великобританію, але ж покірність і лояльність — не найкращі якості для глави держави. Утім, якщо продовжити про якості… Ні, краще про них забути. На думку спадають люди, яких обрати принципово не можуть. Наприклад, голова Офісу президента Андрій Єрмак. Без його керівництва центру ухвалення рішень на Банковій взагалі не існує. Здається, без нього нема і президента Володимира Зеленського. Тож поки що поживемо без виборів і, дай Боже, виграємо війну.

Слава Україні!

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.