Пам’ятаю вас, мої дерева...

Того далекого червня, за кілька днів до початку Другої світової війни, приїхали ми з матір’ю і братом Євгеном до бабусі Степаниди Петрівни і діда Охріма Васильовича. Доля склалася так, що до своєї затишної квартири у центрі столиці поруч з Хрещатиком (на Бесарабці) ми не повернулися. Почалася війна, батько з перших її днів пішов на фронт, встиг тільки викопати для нас два окопи. Загинув за два місяці до Перемоги у Східній Пруссії. Бабусю окупанти стратили, село спалили. Дід нізащо не хотів їхати до міста, і мама не могла його залишити наодинці. Дід викопав простору, на три вікна землянку, з пічкою-грубкою. Можна жити!..

Стільки літ промайнуло, а чіпка дитяча пам’ять багато що досі тримає в деталях. Ось тут, де нині малинник, росла незвичайна медова слива — її великі соковиті плоди були ніби наповнені сонцем. А далі стояв ясен. Навпроти — наче гайок. Височів в’яз, поруч притулилися молодий вишняк, бузина, кущ шипшини. Та краще все по порядку…

Красень-ясен

На Озерній вулиці наш садок був найбільший, а дерева — найвищі, давно тут поселилися. Недарма під час війни саме у ньому зупинялися підрозділи наших військ, і ворожі теж. Надійно маскувалися.

Ось тут, біля криниці, ріс цей ясен-красень. Скільки йому літ, ніхто не відав. Дід казав, що пам’ятає його змалку саме таким. Три дорослих чоловіки не могли разом його обійняти. Високий стовбур, понад три метри, без жодної гілки, сучка, а далі — розкішна, могутня крона. Він ховав у затінку від спеки все подвір’я. Наша корова Лисонька після паші не поспішала до хліва. Любили в цій прохолоді кублитися кури, здіймаючи куряву. Ранньої весни з протилежного боку під ясеном радував первоцвіт — сині проліски.

Літньої пори я завжди боялася грому. Суне темна хмара — і я чимдуж біжу до хати, сховатися під столом. Мені здавалося, що його розкати — то небесна аварія: розвалився будівельний склад і з неба сиплються з гуркотом товстенні довжелезні колоди, які от-от упадуть на землю. Блискавка теж лякала, але вона з’являлася і швидко зникала. Скільки не пояснював мій розумецький дід, що блискавка й грім виникають одночасно: не вцілила блискавка — грому не бійся, та закони фізики ще не чіпнулися моїх мізків, і я нічого не розуміла.

Того разу дорослі були вдома, з ними, звичайно, почувалися сміливіше. Ми з братом забралися на лавку біля вікна, якраз навпроти ясена, і споглядали зливу. Й раптом небачений досі спалах блискавиці, страшенний тріск і гуркіт. То був удар по нашому ясену. Від стовбура відлетіла велика щепа, вдаривши по надвірних дверях. Ось воно як виходить: блискавка справді народжується разом із громом.

За кілька метрів від ясена-патріарха ріс молодий. Чи то від кореня з’явився, чи від насінини. Ми його не любили. Десь наприкінці весни його листя обсідали довгасті, завбільшки з трав’яного коника комахи, зелені із синюватим відблиском — у нас їх називали майками. Дорослі доручали збирати тих жуків, десь більше півлітрової пляшки (але ж які вони смердючі, руки довго не відмивалися), заливали їх горілкою, і вважалося, що та настоянка — найліпші ліки від радикуліту, болю у спині, суглобах, натирайтесь тільки.

Ми любили лазити по деревах. І хлопчики, і дівчата. Наш відчайдух Володя Стріха якось запропонував дістатися на високий ясен — там би швидше назбирали тих смердючок. Але як туди залізти? «Зв’яжемо дві високі драбини — і вперед», — не здавався наш винахідник. Але тут розрадив хлопця незаперечний авторитет Федько Магденко, якого ми називали Магін. Він був значно старший за нас, над верхньою губою вже пробивалися вуса. Ну хто дасть ті драбини і як їх, зв’язаних, підняти? А залізеш і гепнешся — можеш стати калікою.

До речі, про нашу ватагу. До неї гуртувалися діти з Озерної і найближчих кутків. Дивно, але були у ній діти різного віку — від дошкільнят до підлітків, парубійків, як Федько Магін. Ми слухалися старших, вони багато що знали і вміли, нас дечому розумному навчали, захищали від несправедливості. Особливо від баби Сидорчихи, яка робила на нас наклепи. То ми кричимо, то куряву на вулиці здіймаємо, то ще щось вигадає і рідним донесе. Одне слово, «сексот».

Бо за що нас лаяти? Ми ж не ледачкували. Дорослі — на роботі, у своїх справах, а ми господарюємо вдома. І приберемо, і посуд вимиємо, і кролям травиці-бур’яну нарвемо, а поросятам — гички накришимо. Постійно копирсалися на попелищах наших спалених хат. Вишукували все, що згодиться: вцілілу цеглу, особливо маленьку вогнестійку, так звану межигірку, якою вимуровували у печах перекати. А ще — цвяхи. Хоч і перегорілі, але в м’якшу деревину підуть, не гнутимуться. Село починало відбудовуватися. Як же нам бути осторонь?!

А за клунею — берізки

Ці дві молоді берізки посадили перед Другою світовою молодші брати нашої мами Антон і Михайло. Вони давно хотіли мати березу в саду, та якось не виходило. А потім десь на узліссі надибали на два малесеньких деревця і посадили у закутку саду, за клунею. Михайла у 1939-у забрали на радянсько-фінську війну і від нього не було чути ні слуху, ні духу. Антон пішов обороняти країну від гітлерівців. Деревця росли, нагадували усій сім’ї про хлопців. Особливо леліяла їх бабуся. А берізки стрункі, з гілками-косами, вже й сережками прикрашалися.

Одного разу вони здивували нас приємним сюрпризом. Було це на початку війни з фашистською Німеччиною. Радянські війська постійно змінювали дислокацію, то відступали, то наступали. Наш садок не порожнів. У ньому постійно квартирували солдати. Прокинувшись вранці, ми бігли мерщій до них. Вони добре до нас ставилися, пригощали печивом, сухариками, солодощами, часом — стравами з польової кухні, яка постійно диміла, дарували олівці, щось для нас майстрували, як-от вітряні млинки, дудки і свистки з бузинових гілок тощо. Щоразу сумно було розлучатися, коли вони вирушали кудись далі.

Того разу виїжджали наші військові друзі вночі. Ми вранці — до саду, а від них уже й слід захолов. Тільки на столику під грушею стояв великий казанок з гречаною кашею і кілька банок з консервами. Коли це мати кличе нас до берізок. Прибігаємо — й очам не віримо: деревця увішані бубликами-баранками, печивом, цукерками, а ще на гілках гойдаються кілька копчених лящів і кілька пачок цигарок. Ось яку літню «ялинку» прикрасили для нас бійці!

Під час окупації бабуся страшенно хвилювалася. Бо ж своїм загиблим гітлерівці ставили хрести з берези. Зрубає ще ця нечисть і наші берізки. Он біля школи розростається кладовище з їхніх могил. Бабуся прагнула якось замаскувати білі стволи сухою рослинністю. А як гілля приховаєш? Нехай гинуть загарбники, але як віддати дорогі серцю деревця? З осики витесуйте собі ті могильні хрести, супостати!

Три сестриці-шовковиці

Якщо лічити чесно, то їх було у нас аж п’ять. Забагато? Найвища, найстаріша шовковиця — троїста: з одного кореня тягнулися до неба два стовбури у формі латинської літери «V», а третій тримався ближче до землі, майже горизонтально. Диво, що то був за корінь, який давав поживу цим трьом велетням?!

Шовковиця видалася родючою. Ягоди великі, соковиті, солодющі. Все літо ми мали чорні зуби і губи, а підошви босих ніг не могли відмити, не натерши їх чимось кислим. Ми постійно тут «паслися». На «лежачому» стовбурі — справжнє роздолля: можна і сидячи, і напівлежачи, і щось змайструвати, такий собі міні-курінь. Унадилися сюди й кури.

Лівий стовбур — найвищий. Недарма, коли прибули радянські війська, ця висота їм дуже знадобилася: шовковиця правила спостережною баштою, виглядкою для розвідника. Ми спочатку не розуміли, чому дорослі дядечки щодня залазять на самий вершечок дерева і сидять там так довго. Дід цитькнув за зайву цікавість і наказав: «Нікому про них ні слова!».

Пізніше дехто з нас добирався до того оглядового місця. Знайшли між гіллям трофей — вицвілу солдатську пілотку. А на найтовстішій гілляці ножем був вирізаний напис: «Авдусеев. г. Ленинград». Це прочитав наш освічений Федя Магін. Пригадуєш цей епізод, і мимоволі вселяється припущення, що, цілком можливо, сьогодні нащадки того спостерігача скидають на нас бомби, снаряди, ракети. Якби він раптом ожив — чи зупинив би їх?

Спробувала і я залізти туди. Дісталася до першого сучка, а він відламався, тож шубовснула у кущ жалючої кропиви. На обличчі, плечах, ногах довго свербіли-пекли кропив’яні пухирі…

Під час тої війни чим ми, діти, тільки не займалися! Страшно сказати, але час від часу влаштовували похорони, поминки. Копіювали дорослих. Натрапимо на загиблого птаха, їжака, жабу, рогатого жука-оленя — обов’язково поховаємо їх саме під цією шовковицею й прикрасимо могилки квітами. А схудле зайченя, яке знайшли на Великдень і не змогли врятувати, поховали, як у мавзолеї, під склом, щодня клали поруч свіжу травичку, міняли воду.

Окремо в саду росла середня за висотою і віком шовковиця. Служила вона як гостьова. Часто сусіди, і не тільки, приходили до нас по ягоди — поїсти чи назбирати. Варили з них киселі, вареники, пекли пиріжки впереміш з вишнями.

А запам’яталася саме ця шовковиця таким випадком. Пізньої осені мама вийняла зі схованки мою білу муфлонову шубку, аби провітрити перед зимою. А потім порадила надіти її, прогулятися. Так і вчинила. Прибралася і чимчикую у садок. Та чую ззаду якийсь тупіт. Озирнулася. Ой, лишенько! Біжить прямо на мене сірий козел з городу баби Сидорчихи. Куди тікати? Най-ближче — шовковиця. Добігла, вхопилася за перший сучок і білкою миттю залізла на дерево. Не завадила переляку навіть шубка. А клятий козел не відходить, почав чухати роги об стовбур, а потім під ним улігся. Кричати, кликати на допомогу? Сорому потім не обберешся. Довгенько провітрювала так одежину, поки не побачив мене дідусь і не відігнав нахабну тварюку.

Найнижча, наймолодша шовковиця росла над самісінькою вулицею. На ній кожна гілочка — знайома, і перші ягоди достигали чомусь саме на ній. Зламала колись я її верхівку — прагнула дістати перші достиглі плоди, і разом з нею тихо приземлилася.

На вулиці під цим деревом складували колоди, матеріали для відбудови спаленої хати. Ті колоди — мої крісла у театрі. Ми там збиралися, розповідали почуті новини, пригощали одне одного принесеними першими яблуками, грушами, сливами, смаженим соняшниковим впереміш із гарбузовим насінням, часто грали в карти. Ті карти були особливими — знайшла їх, коли із села тікали фашисти. Ми їх назвали дитячими, бо маленькі — завбільшки із сірникову коробочку, блискучі, новенькі, красиві. Грали у «дурня» підкидного, парного чи без відбою, у «п’яницю», у «відьму», у «свиню» і таке інше. Без усяких виграшів і бійок.

Про наші ігри без справжніх іграшок у роки війни і перші повоєнні можна розповідати довго. Але ж треба — про дерева, досі незабутні мені.

У царстві яблунь і груш

Не відаю, як сорти наших яблук називали по-науковому. По-нашому це були «глечики», «льодовки», «лемерки», «пепенки», «апорт». Усі — різного смаку, різного строку дозрівання.

І як же першими не згадати «глечики», тим більше, що пов’язана ця яблуня з моїм світлої пам’яті братом Євгеном.

Яблука справді схожі на глечики, продовгуваті, з «шиєю». Пізні, ніколи з дерева не падали, тверді й кислючі. Зривали їх пізньої осені. Під яблунею була викопана яма, призначена під кагат для картоплі, що не вміщувалася у погребі, дрібної, для худоби. У кагаті влаштовували невеликий замаскований отвір, аби будь-якого часу дістати потрібне. В ту картоплю і висипали зимувати наші «глечики». Взимку витягнеш чи навесні — яка то смакота, привіт минулого літа! Духмяне, соковите, лагідне до зубів. Їж — і ще хочеться!

Та згадується яблунька частіше з іншого приводу. З якоїсь причини її центральний стовбур височенько був зрізаний. Від нього в усі боки пішло молоде гілля. Відтак «глечики» знову справно нам родили.

Мій брат змалку мріяв стати моряком, а ще більше — льотчиком і вирішив до цього готуватися заздалегідь. Льотчик має не тільки літати на літаку, а й, звісно, стрибати з парашутом. Тож узяв материну парасольку, забрався на той зріз і стрибонув униз із розкритим «парашутом». Зламав усі спиці парасолі, а собі набив велику ґулю на лобі.

Гадаєте, вгамувався? Якби ж то — не з таких було це хлоп’я! Вдруге стрибнув, можна сказати, вдало, але в інший спосіб. Приземлили Женьку два молоді півники. Упіймав, коли вони всілися на сідало в курнику, поклав у торбину і заліз на зріз. Тримаючи в обох руках за ноги по півнику, повторив свій намір. Ті загаласували, залопотіли крилами і спустили нашого «парашутиста». Удар видався значно легшим — відбувся синцем на сідницях. Та ще дід насварив.

Серед яблунь для мене найулюбленішою була «льодовка». Відчиниш сінешні двері в город — і її обважніле гілля ніби тобі вклонилося. Вибереш уранці з росяної трави яблуко, жовтеньке з одного боку, а з іншого — з густими червоними смужками, відкусиш: смак — слів не дібрати. Літо, а м’якоть у них справді холодна. Тому й «льодовка».

«Апорт». Хто куштував ці яблука? Нам дарувала їх також стара яблуня. Вона мала най-більше дупло, яке вносило у пташині стосунки роздрай, бо ж кожна пташина хотіла відкласти свої яєчка у цьому затишному місці, в безпеці. Воювали за дупляну житлоплощу і горобці, і синиці, і сорокопуди, прагнучи першими захопити позицію. Дід розповідав, що якось під яблунею знайшов кілька неживих пташенят. Мабуть, робота зозулиного підкидька, що вилупився у гнізді, ріс і виштовхував потомство справжнього господаря, щоб збільшити для себе простір.

А яблука — хоч на виставку вези. Великі, схожі формою на «антонівку». Потрусиш достигле — зернятами торохтить. А боки в багатьох плодах ніби медом під шкіркою залиті, смак — ні з чим не зрівняти, мовби якогось нектару напився.

Найбільше в саду росло груш.

«Цукровка», під якою батько викопав більший окоп, «спасівка», «дзвінок», літня «бера» і височенні дві дички. Нічого не пропадало. Щоправда, заморока виходила з тією «берою». Не встигнеш зірвати вчасно — і падають перезрілі плоди, розбиваються на повидло. То вже рай для набридливих, нахабних ос. А нам тоді слід ходити обережно, зачепиш цих злих ласунок — одержиш пекуче, болюче жало…

Між цією грушею і «спасівкою» завжди натягували гамак. Приємно було в ньому відпочивати. Аби не докучали набридливі комахи, турботлива бабуся змайструвала над гамаком щось на зразок купола з марлі. Краса!

Бабусю, голубко наша… Саме на цьому місці встановили труну з її тілом після страти окупантами. Зійшлося багато людей попрощатися з нею, з усьо-го села. Приязна, працелюбна і щира була ця людина, її шанували. Я невгамовно плакала, кричала. Люди старалися хоч якось втішити мою бідну матінку. Мені довго нагадували односельці, як я тоді плакала, ніби доросла, промовляючи не дитячу фразу: «Бабусю, рідненька, як же без тебе далі жити? Нема тепер у мене правої руки!». Їй ледь сповнилося п’ятдесят чотири роки, як кати обірвали її життя…

Скільки літ минуло після тої трагедії, а сумний, пекучий спогад не покидає й досі. Будьте прокляті, наші вороги всіх часів!

Бодай коротко повідаю про груші-дички. Вони самі виросли, і господарі їх не чіпали: спасибі, що з’явилися на білий світ. Дві дички, але якісь різні, врожай давали щороку. Збирати ці дрібні грушки — одна заморока. Коли доводилося це робити, дід підбадьорював нас, обіцяючи, що покладе їх на горище у сіно, де вони достигнуть, улежаться, стануть гниличками, й тоді нас від них за вухо не відірвеш. Ми в тому переконалися. Як і в тому, наскільки смачним і цілющим є узвар із диких сушених груш.

Навіщо той ясен, навіщо той в’яз?

Сільська людина здебільшого на все дивиться господарським оком, раціонально. Певно, моїх пращурів не раз питали: навіщо на садибі дикі груші, ясени, в’яз, стільки бузини? Яка від них користь, та й місця стільки займають?.. А моїм дідам-прадідам ці думки ні до чого. Вони любили все живе, для всіх знаходили куточок.

Ну як можна викорчувати горіх, який ріс посеред грядки перед хатою? Казали, він пригнічує все, що росте поруч. А бабуся відвела навколо горіха чималенький квадрат землі й висадила нашу диво-квітку — вічнозелений барвінок. Навесні з-поміж його блискучих темно-зелених листочків виглядали-посміхалися бузково-сині хрещаті квіточки. Подружки щоразу бігали до мене нарвати барвінку для віночків на Івана Купала. А взимку розгребеш сніг, зірвеш кілька зелених стебелець для букетика — і стане затишніше у хаті.

І в’яз зовсім не зайвий. Знайшов притулок збоку садиби у маленькому гайку з молодих вишень, бузини, бузку. Цього височенного красеня облюбувала іволга і щороку прилітала гніздуватися. Ми звикли до її плакучого, з колінцями, соло. А поруч чітко відбивав свою морзянку невтомний дятел. Були вони старожилами.

Під час попередньої війни люди ховали документи, цінні речі, одяг у сундуках і скринях та закопували неподалік дерев. Саме поряд з в’язом і ми закопали свої «скарби». А щоб замаскувати місце схову наді-йніше, зрізали на вулиці із землею моріжок і висаджували його на щойно скопаному, поливали, щоб швидше прижився.

А навіщо чіпати бузину? Адже то улюблене місце соловейка. Щовесни поселявся він то в бузині, то в густому кущі смородини і невтомно витьохкував незрівнянні трелі зовсім поруч з хатою. Птахи не боялися нас, довіряли. Чи багато хто мав таке прекрасне сусідство?

Сливи, що стояли частоколом на межі із сусідом Захарком, — теж незайві. І сливки смачні в кінці літа достигали, і восени не треба було бігти до лісу по опеньки, бо їх було повнісінько у саду, особливо під тими сливами, де ці гриби росли цілими сім’ями.

А ще високі дерева слугували нам, дітям, як спостережні пункти. Ми залізали на груші чи в’яз і споглядали, чи не кружляє неподалік кібець або яструбок. Якщо літає, то треба зчинити галас, аби не падав каменем за здобиччю — курчат, що ходили за квочкою.

Високими деревами користувалися ми ще й для такого. У селі засаджували городи переважно грядками. Хоч соняшник, кукурудзу висівали, як правило, по периметру, мак сіяли по картоплі — виростав розкішнішим. І рядки квасолі, буряків часто вплітали в картопляні ряди. Але обов’язково було зо три сотки жита, ячменю, пшениці чи проса. Тож з висоти ми спостерігали, хто починає жати цю пашницю. Бо господарі залишать «бороду», яку слід нам обов’язково вкрасти. Саме вкрасти. Господарі залишали на обжинки «бороду» — кущик не зрізаних стебел із колосками край поля. Зверху їх зв’язували, а між ними клали гостинець, хто який мав, — печиво, цукерки, пиріжки, хліб із салом, іноді навіть трішки грошей. Ті гостинці слід було брати зубами. Вкрадена «борода» — запорука майбутньо-го врожаю. А скористаєшся в цій «операції» зубами, то вони будуть у тебе здоровими, ще й миші хазяям не дошкулятимуть, бо ми їм показали свої зуби.

Дерева, дерева... Вічна і вдячна вам пам’ять! Чимало поколінь жили поруч з вами. Відчували ви людей і добрих, і лихих. Ви — мовчазні свідки історії. Якби ви говорили, що б почули від вас? У жодній книжці такого не прочитаєш...

...Природа вдячна дбайливим. Так і має бути. Все, що росте, є нашою ріднею, до речі, значно старшою за нас. Ми — теж природа, і саме зелений світ створив середовище для нашої появи. А що ми з ним робимо?

Дивлюся часто наяву і на телеекрані на обпалені, розтрощені, скалічені дерева в наших містах, селах, лісах, парках, лісосмугах. Там птахи уже не співають і гнізд не в’ють. Стоять ці скелети, звернені до неба, і ніби волають: люди, за що ви нас так? В чому ми винні?

Від нелюдів, які це творять, відповіді не почути. Вона непосильна для їхнього розуму, а серця в таких нема.

Оксана ПОЛІЩУК.
НА СВІТЛИНІ: авторка цих рядків з мамою Анастасією Охрімівною
і братом Євгеном (перші повоєнні роки).