Між музою і примусом

Добре підготовлений домашніми вчителями, після смерті батька у 1908 році Максим вступив до 3-го класу київської приватної гімназії Володимира Науменка (одного із керівників «Київської громади», редактора «Киевской старины», міністра освіти в останньому уряді Павла Скоропадського).

Деякий час жив у родині Миколи Лисенка, який особисто давав Максимові уроки музики, і пізніше, за свідченням очевидців, поет став неперевершеним імпровізатором. На жаль, звички класти на ноти свої імпровізації у Рильського не було, тож уся його музична спадщина — кілька магнітофонних записів, що зберігаються в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії. Серед них і запис народної пісні «Ой у полі криниченька» у виконанні Івана Козловського, з яким він дружив.

У 1915—1917 роках навчався на медичному факультеті Київського університету, звідки перевівся на історико-філологічний факультет новоствореного Українського народного університету.

Бурхливі часи змусили Рильського залишити Київ. Він почав учителювати у селах Сквирщини. Попри всіляку скруту, тривало його творче становлення як поета (перші публікації датовані 1907 роком у газеті «Рада», а перша збірка «На білих островах» побачила світ у 1910-у). Поеми «Царівна» та «На узліссі», збірка «Під осінніми зорями» (усі — 1918-й) засвідчили, що період учнівства та «проби голосу» минув. А остаточно це підтвердила збірка 1922 року «Синя далечінь».

Зверніть увагу, що свого першого вірша Максим Рильський написав у сім років, а в 15 вийшла його перша поетична збірка й далі впродовж 1920-х одна за одною з’явилися друком іще шість поетичних збірок, окремі поеми, переклади (а перекладав він із 13 мов), і в жодному творі й словом не згадується про партію, жовтень, ради, соціалізм тощо. Йому це пригадають...

У 1923-у повернувся до Києва, де заробляв на життя вчителюванням. Тоді ж почулися перші «гарматні постріли». У вересні газета «Більшовик» опублікувала статтю Я. Савченка «Українські неокласики», де особливо дісталося Рильському, названому «поетом минулої епохи, чужої культури, який не прийняв революційної дійсності, залюбленого в романтику середньовіччя». Збірку «Синя далечінь» названо «явищем неприродним й чужим».

Незважаючи на критичні «обстріли» з різних боків, поет продовжує писати. Як уже мовилося, 1920-ті ознаменовані його творчим розквітом: збірками «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги», «Гомін і відгомін» (обидві — 1929). В останній із них він постав і як талановитий перекладач світової поезії: творів П. Верлена, В. Брюсова, С. Малларме, М. Метерлінка та інших. Справжньою подією літературного життя став переклад «Пана Тадеуша» А. Міцкевича, здійснений саме в 1920-х (окреме видання — 1927-й).

Із поверненням до Києва Максим Рильський увійшов до кола письменників-неокласиків (Микола Зеров, Андрій Ніковський, Павло Филипович, Григорій Косинка, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт), з якими його єднали духовно-творча солідарність, спільне розуміння багатьох проблем культурного будівництва.

Ревнителів «пролетарської культури» дратували залюбленість поетів-неокласиків у строгі класичні форми та відстороненість від тогочасних сус-пільно-літературних процесів, що стало своєрідним прологом до наступних репресій, до переформування всього життя, цілковитого підпорядкування його ідеологічним завданням.

Більшість творчих побратимів Рильського була знищена репресивним апаратом НКВС, загинула у сталінських таборах, інші, як О. Бургардт (Юрій Клен), мусили емігрувати. І це, звісно, кинуло тінь «неблагонадійності» й на самого Рильського.

Його арешт 19 березня 1931 року — в день народження (!) — за звинуваченням у приналежності до «української контрреволюційної організації», «несприйняття комуністичної ідеології» та відмежування від «пролетарської культури» можна трактувати і як відлуння-продовження сумнозвісного процесу над т. зв. Спілкою визволення України.

Поет відбув п’ятимісячне ув’я-знення в Лук’янівській тюрмі, звідки його возили на допити в Державне політичне управління УСРР. Так він упритул познайомився з уже апробованою системою залякування та шантажу, примусу до самообмови з наступним «каяттям».

У перший день на волі, під час прогулянки парком, Рильський знепритомнів. Він зробив, можливо, свій найважчий вибір — обрав лояльність до радянської влади. Та, попри це, репресивна машина все одно підозрювала і тримала його «на гачку» протягом усього життя.

Після звільнення написав віршовану «Декларацію обов’язків поета і громадянина» (1931), а також збірку «Знак терезів» (1932), яка засвідчила злам у його творчості: змушений прийняти нові правила літературного життя, він сповна пізнав на собі характер стосунків митця і влади в умовах тоталітарного режиму.

У 1932-у вийшла також віршована повість «Марина». Як «офі-ційний поет», а з 1939-го — ще й «поет-орденоносець» Рильський пережив неминучий творчий спад (збірки «Київ», 1935, «Літо», 1936, «Україна», 1938, «Збір винограду», 1940), але його хист перекладача постав у всьому блиску. У 1935—1942 роках завідував літературною частиною Київського театру опери та балету й одночасно очолював відділ поезії в журналі «Українська література».

Восени 1941-го велику популярність поетові принесло «Слово про рідну матір», а за рік таке ж визнання здобула поема-видіння «Жага». Проте, як й інші провідні письменники, Рильський був бранцем практикованої владою політики «батога і пряника»: вшанування й нагороди періодично змінювалися нагінками й покараннями.

Так, у роки війни він був обраний дійсним членом АН УРСР (1943), прийнятий до КП(б)У, очолив Спілку письменників України, а також академічний Інститут народної творчості та мистецтва (нині — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського НАН України), директором якого залишався до кінця життя. Але невдовзі після війни, на хвилі нових погромних партійних постанов про літературу і мистецтво, знову зазнав нищівної критики. «Націоналістичні помилки» вгледіли, зокрема, в поемі «Весняні води».

Нещодавно з відкритих архівів КДБ стало відомо, що у 1945 році репресивна система планувала вбити Максима Рильського руками своєї ж агентури під виглядом ОУН. Збіг обставин і творчий, науковий та моральний авторитет поета-академіка завадили розіграти цей сценарій. «Перевертнів» викрила і знешкодила служба безпеки крайового проводу ОУН в Луцьку.

«Третє цвітіння» у його творчості пов’язане з подихом суспі-льних змін, із так званою добою «відлиги», що обіцяла відродження нормальніших умов не лише у творчості, а й у всіх сферах життя. Максим Рильський написав книжки поезії «Далекі небосхили», «Голосіївська осінь», «В затінку жайворонка», «Зимові записи» і публіцистики «Вечірні розмови», «Про мистецтво» та інші. В останній рік життя обраний почесним доктором Ягеллонського університету в Кракові. Як поет він став незрівнянним майстром строгих форм: сонетів, терцин, октав, стансів, а в завершальний період — ще й філософських елегій, медитативної лірики.

Як громадсько-культурний діяч Рильський безстрашно виступав на захист рідної мови, народної творчості, культурної спадщини, традицій. Вітав і підтримував молоді таланти, був палким прихильником творчих пошуків.

Відома, наприклад, полеміка між ним і К. Паустовським щодо третьої книжки останнього «Початок невідомого століття», де, за твердженням Максима Тадейовича, той виявив неповагу до української культури, її театральних діячів, митців, художників, до української мови.

Помер Максим Рильський 24 липня 1964 року в Києві. У будинку поета, що в районі столичного Голосієва, нині діє його літературно-меморіальний музей.

Попри складні, часом — нелюдські, умови, багатоманітна творча, наукова та перекладацька діяльність М. Рильського засвідчила вірність пам’яті творчих побратимів його молодості — неокласиків.

У зашморгу приписів соціалістичного реалізму він змушений був написати чимало злободенних віршованих «одноденок», але й зумів зберегти свій справжній поетичний хист — життєлюбний та просвітлено-гармонійний. Завдяки цьому значна частина його спадщини залишається здобутком й окрасою української поезії ХХ століття.

Ярослава РІЗНИКОВА.