Припіднята завіса

За її словами, частина цих матеріалів безпосередньо стосується історії театральної Одеси далеких 20-х та першої половини 30-х років минулого століття, адже її мати, тоді молода талановита акторка, брала активну участь у мистецькому житті нашого причорноморського міста. З огляду на те, що спогади непересічної особистості могли мати значний крає-знавчий інтерес для нашого південного регіону, ми домовилися про можливу дослідницьку співпрацю.

Уже перша інформація, наді-слана Світланою Ісаївною електронною поштою, а вона стосувалася призабутої навіть для фахівців історії створення в Одесі у 1924 році першого в Україні пересувного Українського робітничо-селянського театру імені Івана Франка, надихнула мене на детальніше вивчення цієї теми із залученням матеріалів тогочасних одеських періодичних видань та місцевої архівної документальної спадщини. Відтак спільними зусиллями вдалося повернути майже із небуття імена перших акторів-ініціаторів цієї творчої ідеї, віднайти базовий репертуар, конкретизувати особливості надбання одеситами унікального режисерського досвіду та знань. Маршрути пересування і виступів у містах та селах, назви вистав, об’єктивні труднощі, які зустрічалися на шляху акторів-першопрохідців до сердець глядачів, — усе це поступово ви-кристалізовувалося у конкретний фактологічний матеріал.

Не менш плідною виявилася співпраця із вивчення обставин, пов’язаних з відкриттям в Одесі в 1925 році Українського театру держдрами. Адже Поліна Мусіївна Нятко, поряд з видатною актрисою Наталею Ужвій, входила до складу його першої трупи й плідно працювала у ньому майже ціле десятиліття. Тут вона отримала і свій перший досвід театральної режисерки та педагогині, а на Одеській кінофабриці зробила перші кроки як акторка кіно.

Її унікальна пам’ять спонукала до з’ясування подробиць життя й обставин трагічної долі двох директорів Українського театру в Одесі — Миколи Федоровича Шостацького і Федора Романовича Гопака — в роки сталінізму. За сфабрикованими звинуваченнями, як було встановлено на підставі архівних документів уже в наш час, кати кривавого режиму їх розстріляли в один і той же день — 27 жовтня 1937 року — в підвалах сумнозвісного Жовтневого палацу в Києві, залитих кров’ю тисяч невинних жертв.

Надзвичайно цікавими для подальшого дослідження стали фрагменти спогадів Поліни Нятко про її особисте спілкування в 1920 роки з представниками Одеської філії літературно-мистецького об’єднання «Гарт», яке тоді очолював відомий письменник і драматург Іван Кіндратович Микитенко (1897 — 1937), і де робив перші літературні кроки в Одесі й загалом у драматургії геніальний Микола Гурович Куліш (1892 — 1937). У глибинах своєї феноменальної пам’яті Поліна Мусіївна зберегла імена й інших літературних активістів тогочасної пори українського відродження.

Простежуючи їхні подальші долі, мені вдалося отримати додаткову інформації про окремих з них. Як-от про активного учасника одеських творчих зібрань Миколу Степановича Войцева (1893 — 1938). Вивчення матеріалів справи №3579 фонду № Р-8065, опис № 2, Державного архіву Одеської області дозволило не тільки встановити обставини його арешту та знищення сталінськими сатрапами як директора Комінтернівської школи (нині с-ще Доброслав. — Прим. А.Г.) у 1935 — 1938 роках, але й відновити історичну пам’ять про інших представників української інтелігенції — низки вчителів та керівників педагогічних закладів освіти Курісового (тоді — Петрівське), Любополя та Олександрівки нинішнього Одеського району, засуджених до розстрілу за надуманим звинуваченням у приналежності до «контрреволюційної націоналістичної повстанської організації».

І все ж головною заслугою Світлани Ісаївни Табачникової є якісне поліграфічне видання мемуарів матері (див.: Нятко Поліна. Про моє театральне і особисте життя. Київ.: КВІЦ. 2023. — 632 с.). Зробила це вона в непростих умовах воєнного стану за рахунок власних заощаджень. Варто також за-значити, що із ста примірників всього накладу тридцять запропонувала передати для поповнення основних фондів провідних бібліотек саме Одеси та області. Дізнавшись про злочинне знищення під час тимчасової окупації масиву книг Херсонської обласної бібліотеки імені Олеся Гончара, ініціювала передачу туди окремого примірника. А ще наполягла на реалізації кількох книг через заклади торгівлі в Одесі для подальшого переказу коштів на підтримку ЗСУ, що й було зроблено.

У цих діях Світлани Ісаївни бачимо не лише виконання свого благородного сімейного обов’язку, а й поважне ставлення до книги і до людей загалом. На мою думку, ці вчинки — результат виховання і її знаменитої матері, і батька — Ісая Ароновича Табачникова, одесита, який у 1941 — 1945 роках про-йшов страшними дорогами Другої світової, а в повоєнний час став відомим ученим, кандидатом філософських наук. Сферою його наукових і педагогічних інтересів було вивчення та популяризація безцінної спадщини славетного українського філософа Григорія Савича Сковороди.

І на завершення. 5 квітня Світлані Ісаївні Табачниковій мало б сповнитися дев’яносто років. Тож є нагода згадати добрим словом цю світлу й цікаву за життєвим наповненням людину.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.