Що тримає серце Матері?

Він був першим. Коли в школі твій улюблений предмет — історія — ви-кладається московитською мовою та заперечується саме існування української державности, коли батька тероризують на роботі за те, що дав синам «націоналістичні» імена — Тарас і Назар, коли… та тут багато про що можна згадати, — тоді твоя дорога туди, де ворог, бо з цим категорично не можна погодитися. Гірко усвідомлювати, що дуже часто це дорога в один кінець.

Але як розповісти про нескінченний біль і горе матері?

Був день як день, говорили про Лесю Українку, як і в попередні роки, бо це був саме її День, а відбувалося це в улюбленій багатьма бібліотеці

ім. Михайла Грушевського. Наприкінці вийшла жінка. Щось у її поставі було таке, що одразу змусило зосередитись, придивитись. Вийшла з книжечкою, що з виду вже бувала в бувальцях, й неголосно, сумовито сказала, що ця книжка — вибрані твори Лесі Українки — пам’ять про сина Тараса… Він загинув там, де ворог усе ще нищить не лише українців і все живе на нашій землі, а й культуру, саму нашу ідентичність, і що книжка ця — дарунок бібліотеці. Дорогий подарунок, бо книжку цю він вирятував з розбомбленої, палаючої бібліотеки.

Дивовижна, але показова для нашого часу історія цієї книжки, яка разом із сотнями інших книжок була приречена ворогом стати попелом, але щасливо заціліла у тому вогні. Вціліла як символ нашої незнищенности. Хто палить книжки, той сам згорить у тому вогні.

— «Ви йдіть, я дожену», — гукнув, забіг до книгарні та почав збирати, що заціліло. Не міг дивитися, як горять книжки. Побратими відбігли вже далеченько, все кричали: «Арго! Арго!» — це псевдо його було. Брат Назар все озирався, вони разом служили, а Тарас: «Я дожену, ще трохи!». Прихопив щось із того пожариська і побіг навздогін, — розповіла Ольга Кузьміна, мати героя.

Історія Тараса Кузьміна не надто різниться від історій багатьох наших захисників. Шкода, що ця свідома позиція притаманна далеко не всім. Бо є немало й тих, кому страх перед ворогом, сподівання, що хтось інший буде відстоювати Україну, її державність, захищатиме їхній дім, заступили найголовніше: обов’язок перед Батьківщиною, перед своїм народом, перед власним сумлінням.

— Тарас під ту пору жив в Аргентині, куди вся наша родина переїхала ще 2000-го. Там закінчив трирічне навчання за профілем туризм. Вчився охоче, багато читав. Найбільше любив вірш Василя Симоненка «Де зараз ви, кати мого народу?», а в ньому рядки:

Народ мій є!
Народ мій завжди буде!
Ніщо не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні
й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Дуже любив історію. У живому спілкуванні з місцевими людьми ви-вчив іспанську. Працював гідом-перекладачем. Ми, ще живучи в Україні, любили всією сім’єю подорожувати машиною. Коли ще був маленьким, поїхали до Запоріжжя на 500-річчя козацтва. Я тоді побачила, що таке народний дух.

Від 2014-го ми вже пильно стежили за тим, що відбувається в Україні. Тарас рвався на Майдан, але не вдалося тоді поїхати. Потім дуже прагнув в АТО, мріяв про «Правий сектор». А далі — велика війна. Сини добровільно пішли воювати, не могли сидіти й чекати… Ми як відчували: щось має трапитися. Тарас мені каже: «Мамо, що робити?». А я бачу: рішення у нього вже визріло. В душі у мене все переверталося. Хотіла йому сказати: «Синку, може, не треба?». А вони сидять обоє, дивляться на мене… Я зрозуміла: якщо не відпущу, то просто не буду їм мамою, тією, що виховала їх саме такими. Він дуже мене любив, мене і брата. Назар каже: «Я теж поїду». Я йому: «Ти залишся, бо як же сама тут буду без вас?». Тарас до нього: «Залишся. Я там облаштуюсь, а тоді ти приїдеш». Вони самі все вирішили вдвох. Так і зробили… Тарас потрапив у 49-у бригаду «Карпатська січ». Пізніше Назар опинився під його началом. Постійно були на зв’язку. Тарас телефонував кожного дня. Чую в телефоні вибухи, зв’язок поганий, серце в мене заходиться… А він: «Ти пігулки прийняла?». Бувало й так, що з чужого телефону. Я починаю розпитувати, як він там, різні материнські турботи, а він: «Ти таблетки випила?». Це звідтіль, де найнебезпечніше… Я навіть слова не можу підібрати зараз, який він був добрий…

Це видно, про це говорять портрети: поряд з незнаними побратимами — на Алеї Слави в парку Тараса Шевченка і на стенді біля храму Різдва Христового в Одесі…

Як розпитувати у Матері про сина, якого вже нема? Лише орден «За мужність» третього ступеня… Сумні павзи заповнюються фотографіями. Й тоді світліє материне обличчя, долонею торкається кожної світлини…

— Як... це сталося? І… хто повідомив?

— Назар потелефонував друзям, щоби вони приїхали і сказали… Це в бою сталося… Танкова атака. Назар був за двісті метрів од нього. Недалеко підбили БМП, Тарас попросив Назара подивитися, чи не можна його затрофеїти. А в цей час… Він раніше був двічі поранений: в бою —у плече, а вдруге — машина заднім колесом наїхала на міну, хоч перед тим двічі проїздили там. В машині їх четверо було, ніхто не загинув. Лише… Його оперативно довезли до шпиталю, потім ще до одного… подалі в тил… Я приїхала: «Що потрібно?». «Все тут є, мамо, нічого не треба». «Він наш любимчик», — це сестрички в палаті від нього не відходили… Не долікувавшись, повернувся на фронт, до побратимів, до брата. Потім саме Назар закрив йому очі… Нині може звільнитися з війська. Але не хоче. Туга за старшим братом його там тримає.

Як далі розпитувати у Матері?

…Щоразу, коли трамваєм 28-го маршруту минаю цю вулицю, думка неодмінно повертається до Тараса Кузьміна — тепер це його вулиця. Хоч оголошується все ще як Градоначальницька.

«Назар може звільнитись, але не хоче… Туга за старшим братом його тримає»...

А що тримає серце Матері? Па-м’ять? Надія на зустріч з молодшим сином? На переможну зустріч! Хто зна…

Роман КРАКАЛІЯ.