Зірки, що світять крізь вічність

Історії, написані болем і любов’ю

Доброго вечора. Хочу розповісти вам цю історію — мить із життя людини, яка віддала його за нас усіх. Постійно її згадую, коли дивлюся на зорі. Пече уламок під серцем від цих спогадів і болить душа.

Ми сиділи, пили каву під зоряним небом, й Іван розповідав мені про свою сім’ю... Згадав — і прямо це побачив. Я колись розмовляв з людьми про особисте. Це дає розуміння, що ми — одна сім’я. Ти можеш розповісти особисте лише людині, якій довіряєш, а довіра тут — на вагу золота.

Вже не можу... Вже не розмовляю — перегоріло і загрубів. Вже немає сил відривати від себе по шматочку після кожного, хто не повернувся. Нікому й ніколи не дозволяв і не дозволяю «царювати» й ставитися зверхньо до побратима, бо ти вже давно тут і пішов сам, а його тільки «спіймали». Всі ми однакові й робимо одну справу. Як казав мій батько: «Ким би ти не був і які б пости не обіймав, головне — залишатися людиною».

Кажу всім, незалежно від того, чи ти старший матрос, чи дядько з «ромбами» на погоні: «Якщо тобі надана така можливість хоч якось впливати на долю людини, то ти повинен поводитися з цією можливістю, як хірург зі скальпелем — дуже і дуже обережно».

Знав різних людей. Знав таких, які, випнувши груди, ходили, поглядаючи зверхньо на новобранців, а в бою лежали, хекаючи і тримаючись за серце, і ми їх тягнули за собою, ризикуючи своїм життям і втрачаючи дорогоцінний час. Знав таких, які верещали, дихаючи перегаром, щоб їх теж взяли на вихід, і вони будуть вирізати кадики й робити з них свистки, але бачив по очах, що в голові одна думка: «Тільки б не переграти, бо зараз точно візьмуть з собою. Відпоять нашатирем — і візьмуть».

Є такі, що на вигляд — богатир і боєць, а він рвонув у СЗЧ, так і не побувавши в бою, не з’ясувавши, хто він, чого вартий і чого насправді боїться. Є такі, які після присвоєння звання молодшого сержанта «ловили зірку», і в яких відразу виникала помилкова думка, що їм надано безлім на зверхнє ставлення до особового складу. Вони не розуміли, що бути «царьком» і лідером — то дві великі різниці, як кажуть в Одесі.

Побратими: ким були і ким стали

А є такі, як Артем «Ворон» — завжди спокійний і врівноважений, і лише один раз за три роки я бачив, як він втратив контроль над емоціями, хоча ситуації були такі, де багато хто втрачав би не тільки контроль, а й розум. Каже: «Я три роки на війні, а відчуваю, неначе десять років воюю».

«Так, — кажу, — Артеме, війна сил і молодості не додає. Теж прийшов на війну з чорним волоссям, а зараз білий, як снігом припорошений».

Такі козаки, як Олексій «Грек», який змінив ковпак судового кока на берет морського піхотинця і командує мінометними розрахунками. Такі, як семижильний козак Денис «Латвієць», який міг би проходити військову службу в рекрутинговому центрі, а натомість «кошмарить» орків з неба разом з Олександром «Совою», Владиславом «Манжетом» та іншими козаками.

Такі, як Роман «Ферарі», який міг проходити службу десь біля хати і якому батьки обіцяли різні вигоди, а він не погодився і зараз виконує свій чоловічий обов’язок у самому пеклі. Такі, як Євген «Сирник», який вивозить речі, продукти і БК у район зосередження і якого чекає вдома молода дружина і двоє «сирничків».

Такі, як Микола, колишній «Джордан», якому дали позивний за зріст і який у повній амуніції (броня, шолом тощо) плив до берега зо 200 метрів у льодяній воді, і якому я сказав, що ніякий він не «Джордан», а справжній «Аквамен».

Сильні духом козаки. Багато таких (вибачте, дядьки, кого не згадав), але багатьох, на жаль, уже нема.

Світло зірок і пам’ять, яка не гасне

Й Іван був таким. Спокійний, врівноважений і людина слова. Це сильні риси характеру — коли людина обов’язкова, пунктуальна і вміє тримати слово.

Не маю права називати його позивний і не можу сказати правду його дружині, що його нема, бо вважається він як зниклий безвісти. Кожного разу, коли вона з надією питає, чи нема новин про чоловіка, я просто мовчу, намагаючись ковтнути клубок, який стоїть у горлі й заважає говорити.

Ми так і не змогли його забрати, як і багатьох інших «зниклих безвісти» побратимів. Так і лежать вони на березі, на дні річок та засипані уламками в знищених вибухами хатах, окопах і бліндажах. Лише фото, розповіді й біль.

Я думаю, що Іван хотів би, щоб я розповів вам за цей епізод з його життя, який він згадав, дивлячись на зоряне небо…

Він лежав тихенько, щоб не розбудити дружину, яка скрутилася біля нього клубком і спала. Донька поклала голову йому на плече і шепотіла тихенько, щоб не розбудити матір.

— Батьку, батьку, — тихенько шепотіла вона.

— Гм, — крізь сон відізвався батько.

— А чому зорі світяться?

— Що? — сон зморював його, і він чув дитячий шепіт, як крізь воду. — Що ти кажеш, доню?

— Чому ми бачимо, як світяться зорі?

Просте, як здається на перший погляд, питання, але на яке не відразу знайдеш зрозумілу для дитини відповідь.

— Це від планет або уламків небесних тіл відбивається світло, — крізь сон почав він пояснювати.

— Що? — перепитала донька.

— Все дуже просто, — Іван зручніше вмостився, розуміючи, що поспати вже не вийде. — У кожної людини на землі, сонечко, є свій святий на небі і він спостерігає за своїм підо-пічним зі своєї хатки через відчинене віконце й допомагає їй. Вони, звісно, не всесильні, але допомагають, чим можуть.

— Нічого собі! — донька від цікавості припіднялася і, заглядаючи в очі батькові, продовжила: — Нічого собі... І що, вони постійно сидять і виглядають у віконечко?!

— Так. Все її життя спостерігають. Ось вона маленька, ось росте і стає дорослою. Ось одружується, і в неї з’являються діти, а потім онуки. І відкриваються нові віконечка, і

за ними теж спостерігають і допо-магають.

— А коли помирає людина, тоді що? — донька аж прикрикнула від нетерпіння, і дружина поворушилася.

— Тихенько, сонечко, — батько заспокійливо погладив доньку по голівці. — А тоді святий зачиняє вікно, вимикає світло і лягає спати. І ти лягай, доню...

А зараз він лежав на землі, розкинувши широко руки, немовби хотів обійняти весь світ, і дивився невидячим поглядом, як його святий зачиняє вікно, вимикає світло і лягає спати.

Іще на одну зірку на небі поменшало... Іще одна душа злетіла у височінь... Іще один воїн став у невидимий стрій за нашими спинами... Заснув козак вічним сном, а може, саме зараз вмикає світло, відчиняє вікно і сідає спостерігати...

Минула іще одна доба війни...

Вікторія МАЙНИЧ.

Джерело: https://novynar.city (на цьому сайті — десятки фотографій тих, про кого йдеться у цій публікації).