Мандрівка по воді

Продовжив своє навчання мій батько в Пирятинській чоловічій гімназії, де також долучився до шкільного хору та самодіяльного гуртка. Але на початку Першої світової війни його мобілізували, і він потрапив на Мури у Вінницю, де закінчив курси військових топографів і в чині унтерофіцера прибув на фронт. Під Луцьком, коли царська армія вже відступала, під час польової топо-графічної розвідки під його конем вибухнув снаряд, і полонений контужений топограф отямився аж у берлінському таборі для україн-ських офіцерів.

Так 20-літнім він опинився далеко від домівки, від України. Аналогічні табори були там і для росіян, французів, ан-глійців… Уже тоді в них німці запровадили дуже жорстокі правила: годували бранців бруквою, сурогатним хлібом з тирсою... Туалети розташовувалися аж ген з протилежного боку табору — до них бігти було неблизько. Декого, хто не встигав і справляв потребу по дорозі, вартовий міг застрелити на місці «злочину». Лікування для полонених було одне — універсальне: кількаденний голод, тобто, крім води, хворому не давали більше нічого. Французам чи англійцям допомагав Червоний Хрест — вони одержували з дому посилки з харчами, одягом, взуттям, засобами особистої гігієни та ліками. Для українців же таке «обслуговування» аж ніяк не передбачалося.

Оклигавши, батько опинився в бригаді, що працювала в паровозному депо, — робота там була надто тяжкою, виснажливою. Та коли опанував німецьку мову, земляк прилаштував його на берлінському цвинтарі. Отам і став у нагоді природний нахил до малювання, графіки: вправно і швидко оволодівши шрифтами ще на курсах у Вінниці, полонений підписував надгробки й поновлював вицвілі надписи на них.

Батько володів чудовим дискантом, знав нотну грамоту, багато українських пісень, особливо з козацького репертуару, добре грав на кількох музичних інструментах. Оскільки в їхній табір жінок не допускали, а він був вище середнього зросту, мав правильні риси обличчя, біляве волосся і блакитні очі, то доводилося вдаватися до травесті — виконувати ролі дівчат і молодих жінок.

У репертуарі театру полонених були п’єси І. Котляревського, Т. Шевченка, В. Винниченка… Попервах театр працював у закритому режимі, але коли про нього пішов розголос Берліном, а на фронтах справи змінилися, у певні дні трупі дозволяли ставити свої п’єси спочатку на відкритих літніх сценах, а згодом і в деяких стаціонарних театрах німецької столиці. Перед кожним показом оголошувалася ремарка чи анотація п’єси німецькою мовою та виконувався романс. Тоді батько, спочатку під гітару, а потім під бандуру, виконував на свій мотив і «Морський романс» Генріха Гейне. Цей твір настільки припав йому до душі, що, звільнившись 1925 року з полону, він привіз його на Батьківщину. Залюблений у цей романс, він вряди-годи виконував його і вдома. Звісно, німецькою і на «свій» мотив.

У 1955-у батькові мало сповнитися 60 років. Мені дуже хоті-лося зробити йому не звичайний, а якийсь важливий, знаковий для його життя подарунок. Я тоді вже віршував, тож і замахнувся на переклад його улюбленого твору. Тоді ж виник і заголовок «Wasserfahrt» — «Мандріка по воді».

На початку 1969 року, закінчуючи Кримський медінститут, я перескладав іноземну мову, з якої ще на першому курсі отримав свою законну «трійку» (законну, бо не тільки вчився, а й працював на «швидкій»). Без спеціальної підготовки, звісно, мені це робити було ой як нелегко. Тож завкафедри, розуміючи мої знання, але бажаючи таки «підтягти», поставила мені додаткові запитання.

— Як я ставлюся до німецької мови? З любов’ю, — відповів я. — Навіть перекладами займаюся.

Здивована завідувачка мала можливість почути моє декламування шедевра Генріха Гейне.

— Що ще можу продекламувати з творів німецькою? «Verмаchtnis» — «Заповіт» Тараса Шевченка в перекладі Івана Франка.

Переекзаменування вдалося. Мені пощастило отримати диплом з відзнакою…

Звичайно, згодом я довідався, що вірш Генріха Гейне має свою антологію перекладів українською та іншими мовами. Паперовий текст мого перекладу якось загубився, але оригінал німецькою мовою запам’ятався на все життя. Я любив його декламувати, оживлюючи образ батька, згадуючи нетривіальну допомогу на іспиті. Несподівано цього року, переглядаючи свій архів, я надибав аркуш паперу з дорогим перекладом. Пригадався голос батька, його спів. Так і виникла ідея звернутися до свого маестро, композитора Петра Лойтри, з яким уже створили не одну пісню: чи не виявить він бажання написати музику до цього безсмертного твору? Петро Леонідович невдовзі відповів згодою.

Сам він так згадує про цю подію:

«Ідею проєкту створення пісні «Мандрівка по воді» на вірш німецького поета Генріха Гейне я прийняв із задоволенням. Дмитро Шупта, відомий поет, перекладач, з яким я співпрацюю вже багато років, зробив мелодійний переклад українською мовою.

Давно знаю Дмитра Шупту і його творчість, помітне місце в якій займають переклади поезій відомих зарубіжних авторів. Український поет уважно ставиться до ритмомелодійної основи оригіналу, вміє відчути і передати його емоційну тональність, що сприяє передачі духовної настанови поезії.

Моєю метою у написанні музики «Мандрівки по воді» було доповнити духовну поетичну сповідь, найсвітліші й благородні людські почуття, відтворені словом, музичною гармонією, а ще замислитися над сенсом людського життя. Чи це мені вдалося, судити слухачеві».

Так і з’явився «морський романс» «Мандрівка по воді».

Стояв під мачтою як стій,
Лічив бурхливі хвилі…
Прощай, коханий краю мій,
Прощай, коханий краю мій,
Мої простори милі!
 
Я дім коханої минув,
Але мені рукою
З вікна ніхто і не махнув,
З вікна ніхто і не махнув,
Не попрощавсь зі мною.
 
Рокочуть в розпачі вали,
А я лечу все далі.
Зболіле серце, не боли,
Зболіле серце, не боли,
Не додавай печалі.

Дмитро ШУПТА.