Поетичним рядком

Колись писала Леся Українка:
«Якщо закине доля в чужий край,
Ти не журись, перегорни сторінку,
Але ж те, звідки родом, пам’ятай!»
 
Найкращії степи твої і гори
Від заходу й до сходу простяглись,
Річки, моря, озера, всі простори –
По всій країні-ненці розлились.
 
І пам’ять не зітре скрутне минуле:
Кріпацтво ж пережила й гніт царів,
Голодомор, репресії і війни...
Ми встоїмо, бо ми ж – із бунтарів!
 
Ти будеш вічно жити, Україно!
Бо так колись Шевченко заповів.
Сосюра нам писав: «Любіть Вкраїну!
І прославляйте, не шкодуйте слів!».

Анна СТОЄВА.
м. Білгород-Дністровський.

* * *

Повітря в моєму місті отруєне бомбами.
Від загибелі нас не врятують у паніці куплені маски,
Які лежать у пилюці на верхній полиці шафи
І час від часу поновлюють у пам’яті кращі часи.
 
Шанси прокинутись зранку смертельно низькі.
Останні три роки відбуваю своє покарання в квадратному ящику,
Не можу без провини радіти, викладати дописи з міткою: «Там, де добре завжди»,
Бо у моєму «Там» тепер щодня — день тривоги та трауру.
 
Серцебиття підлаштовується під звуки кулеметної боротьби.
Безмовні раби затамовують подих, коли поруч лунає вибух. Хтось точно поляже.
Потім напишуть, що укриття врятувало б.
Авжеж, підтвердженням стануть міцні заржавілі замки на дверях рятівного підвалу.
 
І вже не страшно піти так рано.
Байдуже на ненаписану книгу і на те, що в 22 все ще не бачила безтурботної юності,
Не зробила дурнуватий чубчик, не навчилась їздити на машині, не запросила до театру батька, не дізналась у мами рецепт улюблених маринованих огірків, не забрала додому вуличного кота, не повела хрещеного в перший клас, я не...
Я ще так багато не...
Страшно, що стало не страшно.
А найстрашніше — після відбою залишитися єдиною, хто вцілів.

24.02.2022

Хочу написати заяву.
Дайте мені папірець і ручку.
Що сталось? — На мене напали.
Викрали все, що я дуже люблю.
 
Забрали мій дім, безтурботне життя,
Ще — море глибоке, поля і квіти.
Близьких розкидали по різних містах,
І ми не зустріли весну і літо.
 
Мене кинули в лютому на морозі,
Я навпомацки рила до світла шлях.
Й ось на згадку собі залишу
Ці криваві подряпини на руках.
 
Вони поцупили спогади, мрії, плани,
Вбили коханих, дитячий сміх.
Все життя тепер вміщено в чемодані,
Матеріальне не коштує жодних крихт.
 
Вони вкрали рік юності незворотної,
Додали батькам сивини і зморшок.
Ніколи цього не пробачу покидькам.
Знайду, щоб почуть їх останній подих.

Анастасія ТІТАРЧУК.
м. Одеса.

Господи, я до Тебе звертаюсь в мольбі

Під небесним склепінням стою на колінах,
Припадаю чолом до святої землі
І хрещуся щиро, і каюсь в провинах,
І до Господа тихо звертаюсь в мольбі:
 
«Будь милосердним, прошу тебе, Отче!
Карай за провину, якщо маю гріх.
Від Тебе прийму… — не від тих, хто наврочив
І зло мені робить для жарту і втіх…
 
…На синьому небі хижий коршун кружляє
І здобич шукає свою знов і знов;
Він світло від сонця мені затуляє,
І рве моє тіло, і п’є мою кров.
 
Для нього це втіха, як гра чи забава, —
Хижацька натура бо в нього така.
Не хоче він знати Господнього Права,
Тому і біснується довгі віка!
 
Він робить, що хоче, плює на Закони,
Мов Бога на службу поставив собі;
Нахабно й підступно руйнує кордони…
Піддай його, Отче, суворій ганьбі!
 
Прийди, подивися: живе тут родина —
Про волю і щастя мій мріє народ;
В жорстокій борні здобула Україна
І міцно тримає Державний Клейнод.
 
Знову ворог ввірвався до нашої хати,
Знов святе ображає, сіє смерть і пітьму…
Я звертаюсь до Тебе, щоб Суду піддати,
Я прошу, Справедливий, геть знищи чуму!

Анатолій БУТЕНКО.
Маріуполь — Одеса.

* * *

Замерзла жінка —
По саме серце
    снігом замело.
Замерзла жінка —
Бажанням душу
    так звело,
Що не зітхнуть
    від тої гіркоти
Та наболілого питання:
— Де ти?
Чому у мріях —
    літо запашне,
Але душа —
    у кризі та снігах,
Й ніхто на вушко
    спрагло не шепне:
— Твій мед, кохана, на вустах
Я п’ю, немов джерельну воду…
Замерзла жінка
Від довгого чекання
На червень, вишні,
    вершника з мечем,
Який би розрубав навпіл
Полинний щем,
Цей сірий день
Із снігом і дощем,
Цей спокій,
    сум
        і самоту.
П’є жінка холод,
    як отруту,
Сльозами запиває...
Їй сниться дивний сон —
    вона кохає…

* * *

Татаро-монгольські очі,
Збавливо рожеві вуста
І коси, чорніші ночі,
На мене наводять страх.
Бо знаю: стріли співучі
Болісно в серце влучать
Хмарою стріл золотих.
Бо знаю: перед ордою,
Татаро-монгольською красою
Не один у відчаї затих.
Тож множить юрбу відчайдушних,
Слухняно-покірно-»послушных»,
Що бредуть по стерні за чарами
Твого сміху і брів ластів’їних.
Я боюсь,
Навіть думать не смію…
Жовтень. Зимою віє.
Десь копитами огир б’є...
Та осінь мене розуміє
І… не вірить в нещастя моє.

* * *

То не весна була — то тихе лихо,
То чари нам підсипали у страву.
То вітер увірвався в заводь тиху,
І розметав наш спокій вліво-вправо.
То лихо було, лишенько лихеє,
Коли весілля зорі нам справляли…
Приходь хоча б вночі, сполохана Псіхеє,
Щоб знову ті вітри мені про тебе нагадали…

Георгій ТАРЧЕНКО.