Провокатори і друзі

Шантаж, зауважимо, відбувався у всіх на очах ще за президентства Барака Обами. Утім, застосовувався і раніше, коли президент Білл Клінтон змусив нашу країну відмовитися від ядерної зброї, а засоби її доставки знищити або передати Москві. Політика викручування рук при цьому ніяк не мінялася. Дональд Трамп шантажує українців тими ж способами. Тільки не соромиться у висловлюваннях і не пропонує гарантій у вигляді нового Будапештського меморандуму. Нашим президентам, притиснутим американцями до стіни, можна поспівчувати. Ніхто з них не мав поля для маневру. За спиною «великої демократії» на заході стоїть НАТО, яке захищало лише себе, а на сході незалежну Україну намагаються стерти з глобуса рашисти.

Союз Трампа та путлера — вже історичний факт. Він не за-кріплений на папері підписами глав держав, але діє практично у всіх сферах. Посольства двох країн поновили звичайну роботу. Досягнуто угоди про пряме повітряне сполучення. Пентагон скасовує розпорядження в галузі кібербезпеки проти росі-йських айтішників. За розпорядженням Кремля і міністерства фінансів США розробляються програми послаблення та подальшого зняття економічних санкцій, накладених на РФ за президента Байдена. Компанії США відновлюють контракти на закупівлю дешевої російської нафти і російської сировини, необхідної американським виробникам.

Водночас практично синхронно продовжуються ворожі дії адміністрації США щодо України. Після «п’ятничного» скандалу в Овальному кабінеті не минуло і трьох днів, як Дональд Трамп наказав негайно припинити військову допомогу Україні. Включно з оплаченою нашою країною зброєю, яка перебуває в дорозі, на залізницях і в літаках. Це розпорядження в ніч проти вівторка 4 березня набуло чинності. А спроби обійти його поки що не дали жодних результатів. Компенсувати відсутність деяких видів американської зброї за рахунок європейських постачань якщо і вдасться, то не одразу. І якийсь час українські міста будуть погано захищені.

Про три варіанти майбутнього

Якби Володимир Зеленський вирушив за океан із метою домовитися про постачання зброї — не було б питань. Він сам і наш народ пішли б на багато, аби зменшити втрати під час війни. Але принижуватися заради підписання нікчемних папе-рів під телекамерами, щоб порадувати Дональда Трампа, — інша річ.

Тепер виникає питання: що далі? Для України можливі два варіанти розвитку подій. Перший — публічні вибачення президента нашої країни за провокацію, влаштовану американцями, повернення української делегації до Вашингтона і підписання всього, що продиктують, із зобов’язанням забути про гарантії. Великий Дональд злопам’ятний, але, можливо, пробачить і погладить по голівці. Під телекамери. І за спільний стіл із росіянами все одно потім доведеться сісти. Й приниження для українців виглядатиме як капітуляція. Але не лише виглядати. Доведеться підняти руки вгору і тримати піднятими до стелі. Поки руки не втомляться або стеля не впаде.

Є, звичайно, і другий, не такий принизливий варіант. Воювати з рашистами до кінця, незважаючи на співвідношення сил та маловтішні прогнози. Доведеться перевести українську економіку і все життя на воєнні рейки, починаючи із всезагальної мобілізації населення і з роботи всіх українців, без винятку, на перемогу. Не всім у нас таке сподобається і не всі виживуть в умовах тотальної війни. Але відступу назад не буде. Якщо… Якщо не знайдеться для України третього — щадного, проміжного — варіанту.

Такий варіант можливий. І не лише можливий. Він уже застосовувався протягом кількох років. Це варіант п’ятого президента нашої країни Петра Порошенка. Він полягає в тому, щоб морочити всім, ворогам і друзям, голову, не дозволяючи зосередити увагу ні на ворожнечі, ні на дружбі. За такого варіанту втрати неминучі і в територіях, і в живій силі. Але вони не фатальні. Можна відступати на заздалегідь підготовлені позиції. Підписувати «Мінськ», «Мінськ-2» або «Мінськ-22», не допускаючи ні великих перемог, ні частих поразок. За ці «мінськи» п’ятому президентові України діставалося з усіх боків, але доки працювали так звані лінії розмежування, жертви серед військових з обох боків не досягали сотні бійців. І ще менше було жертв серед мирного населення. Ба більше, Пороху вдалося запудрити мізки зубрам європейської політики настільки, що «нормандський формат» зміцнювали своїм авторитетом Ангела Меркель та президенти Франції, які не вірили ні росіянам, ні українцям.

Якби Дональда Трампа вдалося заманити в подібну пастку, масштабну війну могли б завершити з мінімальними втратами для України. Але умови змінилися не на краще для нас. Американцям байдуже, чим закінчиться далека від них війна. Аби грошей на війну не витрачати. А наше завдання — берегти життя українців. Такий тепер баланс сил. Так і живемо, доки сил вистачить.

Слава Україні!

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.