Одесько-галицька сув’язь

Конкурентами у цьому питанні були німці, які не бажали віддавати Україні судна Чорноморського флоту, що згідно з Брестськими угодами мали бути… інтерновані. 1 червня 1918 року Юрія Свірського призначили начальником Головного морського штабу в Києві. Йому двічі довелося бути учасником переговорів з німецьким командуванням у Берліні про передачу військових кораблів Україні. І ці питання в основному вирішувалися позитивно.

Після приходу до влади Директорії Юрій Свірський, який свого часу отримав від Павла Скоропадського звання контрадмірала і до 20 жовтня обіймав посаду військового міністра, опинився поза керівними структурами українських ВМС. Але що найцікавіше: 17 грудня 1918-го подав у відставку на знак протесту проти… співпраці уряду УНР з галицькими українцями. Адже, як відомо, ЗУНР була проти відродження республіки Польща на українських етнічних землях. На своїх — будь ласка! Отже, його національні почуття виявилися сильнішими, аніж заангажованість в українські військові та політичні справи. У квітні 1919-го Єжи Свірський вступив до Війська Польського у званні морського полковника. Із 1925 по 1939 роки обіймав посаду начальника військово-морського управління. За цей час до складу флоту були введені кілька підводних човнів та кораблів, з’явилася морська авіація. А Україна втратила здібного контрадмірала...

Ось такий маленький факт з біо-графії польського «східняка». Уродженець Мінщини Юрій Свірський, скоріш за все, володів білоруською, думаю, що й українську встиг вивчити. Але польське в ньому перемогло. Повчально для нас, українців. Національний фактор таки багато важить.

У нещодавно отриманій бандеролі від письменниці і просвітянки Валентини Сидорук із Чорноморська були «ЧН» від 27 червня 2024 року. А в них — стаття того ж Василя Вельможка «Як командувач УПА лікувався в санаторіях Одеси». Тут уся публікація цікава, але я виділю такий момент: «У період лікування Шухевич і Галина Дідик вільно гуляли містом, відвідували музеї, оперний театр, фотографувалися. Підпільники настільки осміліли, що «Польовому» (саме таким було прізвище Шухевича у підроблених документах) зробили навіть кардіограму у військовому госпіталі. «Я пішла туди попроситися. Але мені сказали, що вони нікому не роблять. Однак коли почули, що ми — галичани, що я приїхала з хворою людиною зі Львова, дуже добре поставилися і зробили кардіограму», — згадувала Галина Дідик. До речі, вона також лікувалася як сердечниця, хоч була цілком здоровою. І прийняті тоді ліки дещо негативно позначилися на її стані. Але що поробиш — такою є нелегка доля підпільника. Зате ця поїздка дала можливість краще пізнати причорноморський край. Пізніше вона згадуватиме: «Я побачила, що на Східній Україні — люди, як люди. Що це не ті типи, до яких ми звикли тут, не енкаведисти…».

Як бачимо, навіть у далекому 1948 році в Одесі не бракувало людей, які не вважали Галичину чимось далеким чи ворожим. Як поляка Юрія Свірського тепло прийняла рідна по крові Польща, так і галицьких патріотів цілком позитивно сприйняла б Східна Україна, якби УРСР мала хоча б той рівень незалежності, що й комуністична Польща. На жаль, свободи у нас тоді було набагато менше, і це треба сповна усвідомлювати.

Згадані матеріали дають поживу для аналізу про галицько-одеську сув’язь. До речі, пані Сидорук вислала і давніші числа «Чорноморки». Мою увагу привернула, зокрема, стаття Валентина Щегленка (світлої пам’яті. — Прим. Ред.) «Мужність і ніжність», що датується 12 березня 2011 року. Там також є цікава для дослідників Визвольних змагань інформація. Коли автор запитав свого головного героя, колишнього фронтовика Віктора Березовського: «Вам доводилося воювати у Карпатах… Скажіть, чи не випадало зустрічатися з воїнами УПА?» — той відповів: «Зізнаюсь, якось перебуваючи в розвідці, я з товаришем присів перепочити під копицею сіна. І треба ж таке — з іншого боку примостилося двоє повстанців. І що? Порозумілися! Ми поділилися з ними махоркою, а вони з нами — харчами, з якими у нас тоді було сутужно. І взагалі, не пам’ятаю випадку, щоб підрозділи УПА воювали з нашими бойовими частинами. Але зовсім іншими були стосунки з внутрішніми військами, які намагалися їх знищити». Отже, й південна газета «Чорноморські новини» додає важливі штришки у загальноукраїнську картину Визвольних змагань.

У просвітянській газеті «Рідне слово» (№21 за січень 2025-го), яка видається в Чорноморську, на першій сторінці бачу поряд фото Василя Стуса і Степана Бандери. Ще зо двадцять років тому таке поєднання важко було б собі уявити. Але столичні майдани роблять свою справу! До речі, я й сам лише нещодавно дізнався, що Василь Стус був особисто знайомий з Василем Куком, головнокомандувачем УПА у 1950—1954 роках.

Кожна патріотична газета, навіть маленька, актуалізує важливі історичні події, мимоволі перетворює читача на вдумливого аналітика.

Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.