Раціоналізація зла — гірше за саме зло

Забудькуватість дає плоди. Російська агресія в Україні поділила колишніх переможців практично на дві частини. Одна з цих частин (так званий «глобальний Південь») переймається збереженням влади над своїм населенням. Друга зосереджена на збереженні того, що у гаманці. Причому, як з’ясувалося, за будь-яку ціну. Деякий час ця частина (на чолі зі Сполученими Штатами Америки за президента Байдена) намагалася поєднати демократичні ідеали з інтересами своєї країни. Але війна в Україні перетворилася на тривалу та витратну. Нерозв’язними виявилися і багато інших конфліктів у світі. Треба було вибрати барикаду, яку належить захищати. Цей вибір із жорсткістю бізнесмена зробив 47-й президент США.

До подібного типу раціоналізації зла вимушено приходиш не тільки в огляді. Практика переговорів адміністрації Трампа з російськими чиновниками в Ель-Ріяді (столиці Об’єднаних Арабських Еміратів) 18 лютого 2025 року — хороша ілюстрація змагання гаманця і зашморгу, точніше — їх симбіозу. Саме там із подачі Кіріла Дмітрієва, генерального директора Фонду прямих інвестицій РФ, а не пізніше з уст Президента України Володимира Зеленського, прозвучала реальна пропозиція обміняти корисні копалини нашої країни на ще не завойовані частини Запорізької та Херсонської областей. Дональд Трамп просто вкрав російську ініціативу.

І переінакшив. Знайшов спосіб відшкодувати Сполученим Штатам гроші за підтримку України за Байдена. Ба більше, проєкт відшкодування був розроблений і пред’явлений у провокаційній, образливій формі. Як ультиматум, який висувають переможеній країні під час капі-туляції. На що був розрахований такий спосіб — зрозуміло. Сподобатися путлеру, запропонувати як основу для дружби спільну ненависть до України. Однак американський «король» забув: російському рашисту на гроші наплювати. Його завдання — не послабити, а знищити нашу країну. Після чого зайнятися знищенням всього Заходу.

Не потрібні путлеру і союзи з Трампом. Тим більше, союз проти Китайської Народної Республіки, господаря всього, що працює на продовження агресії. Російськими надрами китайці й тепер розпоряджаються, як хочуть. Без будь-яких договорів та угод. Сибір до Байкалу по суті вже є колонією КНР. І далекосхідні порти, і шлях до Арктики з можливістю безперешкодного проходу на захід. Єдиним козирем у руках Трампа залишається Тайвань. Але ця країна цінує власну незалежність не менше, ніж Україна. При цьому отримуючи від США зброю та кредити на найпільговіших умовах.

Угода чи ультиматум?

Однак повернемося до українських проблем. Історія із запропонованим США договором про використання українських надр та економічної інфраструктури продовжується. Після обміну різкими заявами президентів із проєкту образливої угоди зникли ультимативні вимоги щодо стовідсоткової власності США на все, що видобувається в Україні. Розмір фонду, куди відраховуються українські прибутки, скорочений майже вдесятеро. І на вимогу української сторони нема згадки про відшкодування видатків США на захист нашої держави.

Володимир Зеленський на нещодавній прес-конференції чітко заявив, що американська допомога під час війни надходила не у формі кредитів, а як гранти, затверджені Конгресом. При цьому питання безпеки на вимогу американської сторони винесені за дужки договору. Що, на думку української сторони, знецінює на сто відсотків згаданий договір загалом.

Зараз із проєкту угоди про використання наших надр (які відповідно до Конституції належать народу) вихолощують усе, що можна. Мабуть, для того, щоб під час зустрічі Зеленського і Трампа у Вашингтоні було що підписати. І щоб кожен міг заявити про перемогу своїх дипломатів. Утім, зрозуміло, що за Трампа грошей та зброї в колишніх обсягах Україна не отримає. І європейці не зможуть компенсувати ці втрати. Для продовження спротиву російській агресії необхідно йти на жертви. Збільшувати, як вважає Зеленський, розмір української армії до восьмисот тисяч осіб і забезпечувати її зброєю власного виробництва. Альтернативою був би, звісно, вступ нашої країни до НАТО або повернення ядерної зброї. Але це, як розумієте, фантастика.

Тут, до речі, варто було б нагадати читачеві, що провінційний журналіст не є політиком, не дає рекомендацій, як закінчити війну, і не несе відповідальності за несвоєчасно висловлені думки. Але іноді не можна втриматися. Погано освічені політики руйнують порядок, на якому тримався світ упродовж вісімдесяти років, переслідуючи особисті цілі й не переймаючись наслідками. А наслідки їхнього правління, вже даруйте, можуть бути гіршими за війну. Це — хаос у всіх сферах життя. Який переступив пороги Ради Безпеки та Генеральної Асамблеї ООН, що не здатні виробити спільного погляду на очевидну агресію.

Ну що ж, проживемо без їхніх резолюцій.

Слава Україні!

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.