Жінки у житті Івана Липи

На тридцять третьому році життя він так ділився своїми думками з родиною Грінченків: «Аж зараз острах бере, коли подумаю, що все своє життя проживу без сім’ї, без дітей. Мабуть, швидше за все, в мене буде жінка проста селянка. Я такий: або щоб цілком відповідала моєму бажанню, або хай вже буде така, що знатиме тільки свої горщики та діти. Принаймні не буде нудитися й нічого від мене не требуватиме, крім грошей на свої ганчирки та їжу».

Першою жінкою, яка відіграла важливу роль у формуванні характеру Івана Липи була його мати, Ганна Михайлівна Житецька, що походила зі старовинного козацького роду Житецьких з Полтавщини. Хоча вона й не мала освіти, але вихованню сина і трьох доньок приділяла багато уваги. Казки на ніч, пісні, розповіді про народні традиції діти ввібрали з молоком матері.

Коли Іван отримав диплом лікаря, мати завжди була із сином. Сестри — старша Євгенія і майже ровесниця Марія — після заміжжя жили з чоловіками, але брат підтримував з ними стосунки, допомагав племінникам. На жаль, наймолодшій Марті не зміг допомогти одужати — вона померла у 1906 році й похована в Одесі.

Перші романтичні почуття зародилися в Івана Липи ще в гімназійні роки. У 16-літньому віці, тобто на початку навчання в чоловічій гімназії, він покохав старшу від себе «гімназистку 8-ї кляси». Стосунки тривали не більше року, але вони спричинили чималі душевні переживання юнака, адже навіть через десятиліття він згадував про ці події свого життя. Ці спогади приводили його до дещо песимістичних поглядів на майбутнє: «вдруге так нікого не покохаю».

Восени 1892-го студент Липа на одному із заходів, що влаштовувалися українською громадою Харкова, познайомився з молодшою сестрою свого побратима-»тарасівця» Бориса Грінченка Аполлінарією. Натхненний родинним затишком, який побачив у Бориса і Марії Грінченків, він сам шукав зустрічі з Полею, як називав її згодом у листуванні. Між ними зав’язалися романтичні стосунки, які тривали майже три роки. На заваді стали негаразди з поліцією та від’їзд Івана Липи за вироком суду із Харкова до Керчі.

Сподівання на можливий дружній і творчий союз із Апполінарією за зразком подружжя Грінченків не виправдалися. Як сам зазначав: «З цього довгого нашого листування й балачок тільки одне цілком виявилося: вона чи не хоче, чи не може бути потрібною для мене людиною». Невдала спроба створити сімейний затишок сконцентрувала увагу Івана Липи лише на студіюванні медицини та громадських справах.

У липні 1898 року Івана Левковича затвердили земським лікарем у селі Мачухи на Полтавщині. Крім лікарської практики, там він провадив і громадську діяльність. Намагався відкрити книгарню та влаштувати туди фельдшерку, напередодні 1900-го організував свято на Різдво з даруванням українських книжечок.

Поява нового лікаря не оминула уваги жіночої половини села. Клопотів додала 19-літня дружина місцевого священника Єлизавета Іванівна Геращенко. Спочатку він намагався не звертати на неї уваги, але своєю наполегливістю й усілякими примхами та хитрощами їй вдалося привернути до себе увагу лікаря. Стосунки зайшли так «далеко», що постало питання про розлучення Євгенії з чоловіком-священником й одруження з новим кавалером. Але на заваді став законний чоловік, який надіслав заяву до повітової управи зі скаргою на лікаря. Тож у 1902-у Іванові Липі довелося переїхати на Одещину. У 1909-у він ще раз побував на Полтавщині, у Старих Санжарах, щоб усиновити рідного сина Юрія після смерті його матері.

У 1903 році Івана Левковича призначили лікарем для бідних і завідувачем лікарні в приміському поселенні Дальник. Лікарня була невелика, занедбана й нагадувала землянку, в якій «…хворі зимою розбігаються від холоду… там навіть миші не живуть…». Попри всі труднощі з лікарнею, саме в Дальнику йому вдалося знайти вірну дружину. 23 січня 1904-го у Покровській церкві Одеси він обвінчався з учителькою Марією Шепель-Шепеленко. Свідками на весіллі були лікарі Ф.Г. Шульга й І.М. Луценко, юрист С.П. Ше-лухин та редактор газети «Южное обозрение» М.П. Цакні.

Після звершення обряду священник М.А. Шаравський виголосив перед присутніми промову українською мовою. Весілля не супроводжувалося бенкетом, а подружжя одразу розійшлося у своїх справах: молода — до книгарні, а І.Л. Липа — чаювати до родини М.А. Шаравського. Лише ввечері того дня молоді потрапили до Дальника, де їх зустрічали обидві матері з вечерею. Занадто велика скромність важливого в житті лікаря моменту сподобалася не всім. Найбільше критики на адресу Івана Левковича прозвучало з боку подружжя Луценків та Шелухиних, які очікували від нього масштабніших урочистостей. На подібні зауваження Липа заявляв, що ще не став міщанином, тому й не був зобов’язаний влаштовувати весілля загальноодеського рівня.

У Дальнику Іванові Левковичу довелося пережити й події, які зовсім не пов’язані з романтикою. Причиною стала вдова українського поета Павла Грабовського Анастасія Миколаївна Грабовська (в дівоцтві — Лук’янова). Борис Грінченко звернувся до побратима Івана Липи з проханням допомогти Анастасії у працевлаштуванні та лікуванні сина Бориса від рахіту. Іван Левкович прийняв жінку на посаду фельдшерки й узявся лікувати хлопчика. Але не пропрацювавши й кілька місяців, та почала писати скарги на лікаря до управи. Нарікала на надмірну вимогливість І.Л. Липи до неї. Така ситуація зробила його об’єктом глузувань з боку одеських лікарів.

Поки управа в Одесі розглядала скарги, молодиця знайшла роботу в Харкові й таємно переїхала в рідне місто, а Іванові Левковичу ще довго довелося виправдовуватися за ті нісенітниці, які навидумували колишня горе-фельдшерка і фельдшер С. Онацький. У квітні наступного року скандальна справа завершилася тим, що С. Онацького перевели до іншої лікарні, а в Дальник призначили нових фельдшерів. Надалі подібних неприємних ситуацій у завідувача не виникало.

Після всиновлення 8 квітня 1910 року Юрія з’явилися нові клопоти, зокрема із навчанням сина. У травні 1912-го родина Лип винайняла собі будинок в Одесі по вулиці Юр’ївській (сьогодні — Єфимова), 17. Одразу після переїзду Іванові Левковичу було важко психологічно, бо шкодував за покинутою Дальницькою лікарнею, яку сам облаштовував. До того ж скрутно стало з грошима, адже доводилося чимало платити за житло, а практика була мізерною. Незважаючи на зайнятість, подружжя Лип завжди знаходило час для виховання сина. Марія Григорівна підтягувала знання Юрія до рівня вступу в гімназію, а батько займався з ним мовою, історією та природничими науками.

Під час революційних подій лікаря для бідних обрали спочатку комісаром Михайлівського району міста, а протягом березня-квітня 1918 року — комісаром Одеси. Коли ж у грудні 1918-го в Одесу увійшли сили Добровольчої армії та французьке військо, його перебування тут стало небезпечним. До того ж, Івана Липу було призначено міністром культів в уряді Директорії УНР. Як наслідок — він назавжди покинув Одесу. В місті залишилися його дружина й мати, з якими він не мав наміру розлучатися, адже не уявляв, що Українська революція завершиться поразкою. Згодом до батька приєднався син.

Крім клопотів із владою та хворобою, Івана Левковича хвилювала й розлука з дружиною. Марія Григорівна, яка зосталася в Одесі, продовжувала працювати вчителькою у школі ім. М.П. Драгоманова, де керувала і шкільним театром. До 1927-го листувалася з Ю.І. Липою та братом — генералом армії УНР В.Г. Шепелем, які перебували в Польщі. Надалі листування з невідомих причин перервалося. У 1932-у уклала підручник з української літератури, але його заборонили друкувати. Померла Марія Григорівна 10 січня 1935-го у 55-літньому віці в Одесі.

Івана Левковича, як відомо, не стало 13 листопада 1923-го.

Обравши за зразок сімейного життя модель родини Грінченків, Іван Липа втілив її навіть краще за «еталон». За кількісним показником Липи не змогли наздогнати Грінченків, бо на сотні їхніх літературних праць відповіли лише десятками. Значною ж перевагою Марії та Івана Лип стало виховання та подальші здобутки сина. Юрій Липа, отримавши повноцінну університетську медичну та юридичну освіти, помножив у десятки разів закладені батьками націєтворчі засади, ставши одним з ідеологів українського націоналізму.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.