Музичний пасіонарій Серафим Орфеєв

Вихід з цієї ситуації з’явився у 1941 році. І цим виходом був фронт, який давав можливість представникам із «колишніх», якщо виживуть, «закреслити» компромат зв’язку із прошарком приречених на знищення й небуття. На війні Серафим Орфеєв командував артилерійським взводом (як усі представники «старої» інтелігенції, тим більше — духовного звання, мав сер-йозну математичну підготовку, яка згодилася йому в бойових умовах), був тяжко поранений, отримавши інвалідність на все життя. Але то був і «пропускний квиток» на включення у соціально-провідні верстви. Його охоче бере на роботу в консерваторію тодішній ректор Костянтин Данькевич, високоталановитий композитор і піаніст, лауреат першої премії Всеукраїнського конкурсу, а з переїздом 1952-го до Києва передає йому свій пост.

Серафим Дмитрович, як бачимо з його біографії, був яскраво вираженим пасіонарієм, здатним ухвалювати несподівані для оточення рішення й «заряджати» ентузіазмом інших.

Активно працюючи як композитор і педагог, він пропагував і просував як предмет вивчення творчості Миколи Леонтовича, який за його церковні зв’язки не був у пошані в УРСР. Орфеєв, як свідчить одна із авторок цієї статті, проф. О. Маркова, що закінчила у нього клас спеціальності з музикознавства, вибудовував фактуру вирішення завдань з гармонії «за Леонтовичем», широко вводячи поступеневі лінії у ходи голосів, що так яскраво представлене в емблематичному «Щедрику» геніального (це визнали аж у 1990-х) автора цього дивовижного твору. Згодом ще й написав нарис про Леонтовича, захищаючи його унікальність і високий талант поліфоніста, актуального для ХХ століття зразка.

Поряд із С.Д. Орфеєвим розкрився талант композиторки і педагогині Т.С. Малюкової-Сидоренко. Саме з її класу вийшов О.О. Красотов, навчанню в якого зобов’язана своїм висхідним шляхом у творчій біографії нинішня лідерка одеського авангарду, голова фестивалю «Два дні і дві ночі Нової музики» К.С. Цепколенко. Завдяки ініціативі Серафима Дмитровича сформувалася дослідницька група фольклористів, на чолі якої став — і це був зеніт його діяльності — Г.М. Вірановський, син головного регента Успенського собору. Його ж стараннями розширилося музикознавче відділення, на яке замість двох-трьох із 1960 року почали приймати на курс шість-сім, а потім і 20—25 студентів, заохочуючи науковий розвиток музичного вишу, який згодом отримав почесне найменування академії, а в 2013-у стараннями тодішнього ректора, вихованця С.Д. Орфеєва — О.В. Сокола — статус національного.

Розширення музикознавчого відділення в Одеській консерваторії мало не лише кількісний, але й якісний сенс: із загалом музикознавчої кафедри, якою вона була від заснування закладу, в 1962 році виокремилася кафедра історії музики, яку до кінця свого життя й очолював Серафим Дмитрович. Відбулося диференціювання музико-знавчої науки, основою чого керівник кафедри вбачав курс «Енциклопедія», який увів й особисто читав перший ректор консерваторії В.Й. Малішевський, видатний український, згодом — польський композитор і педагог. Нагадаємо, у 1921 році, коли з Одеси, рятуючись від ЧК, виїжджали професори різних спеці-альностей, Вітольд Йосипович також був змушений перебратися до Польщі.

Так завдяки фронтовим заслугам й отриманому в бою калі-цтву Серафим Орфеєв, як і його античний тезка, отримав можливість виявити свої творчі та організаторські здібності для розбудови довіреної його піклуванню консерваторії. Професорка О.М. Маркова, одна з його випускниць 1968 року, пам’ятає, як він розповідав про війну. Ось один із таких спогадів: «Нас, важкопоранених, вивозили на санітарному поїзді, який почали бомбити фашисти. Сестри та санітари розбіглися, ховаючись подалі від обстрілу. Від вибухів пічка-«буржуйка», яка рятувала від холоду (а то була тяжка зима 1943 року), перекинулася на пораненого. Те, як він кричав від болю, той крик і сьогодні в моїх вухах стоїть…».

Здолавши життєві випробування, Серафим Дмитрович заслужив і щастя батьківства: три його сини — Микола, Михайло і Віктор — продовжили славний рід Орфеєвих. Наймолодший з них став висококласним кларнетистом (навчався у блискучого музиканта-професора К.Е. Мюльберга), хоча батько найбільш музично обдарованим вважав старшого Миколу.

Музикознавче новаторство С.Д. Орфеєва прийняли не всі колеги. Наприкінці 1960-х почалися штучно підігріті конфлікти, що, мабуть, і спричинили його відхід у 1974-у з життя.

Не забуваймо, що на всіх етапах життєвого шляху Серафим Дмитрович працював передусім як композитор. Асистентуючи із 1934 року в консерваторії М.М. Вілінському, він виконував обов’язки секретаря Спілки композиторів, із 1949-го, повернувшись після лікування в лави викладачів закладу, продовжував композиторську працю, а згодом, від 1952-го до 1964-го, очолював правління Одеського відділення Спілки композиторів УРСР. Писав повільно, був мініатюристом за складом обдарованості. Цілком справедливо порівнював себе з мініатюристом А.К. Лядовим. У цьому ж напрямку йому була зрозумілою позиція «українського Веберна» М.Д. Леонтовича.

Композиторська спадщина Орфеєва ідеально вкладається в те, що видатний український композитор-піаніст і науковець О. Козаренко називав «українським бідермаєром ХХ століття», наголошуючи на схильності до мініатюризму, до вишуканої простоти вираження і підкресленої традиційності виражальних засобів, що на певних етапах утвердження у творчості новаційності викликало відторгнення й засудження. Однак православний вишкіл Орфеєва, який знав закони церковної музики, де новаційний егоцентризм автора недопустимий, вказував на звернення до традиції. Згодом з’явилися докори про традиціоналізм як запобігання перед радянськими офіційними колами, пропагування соцреалізму. Але недолугість таких звинувачень очевидна. За своїм переконаннями С. Орфеєв був традиціоналістом, як і С. Барбер, І. Піццетті, Дж.-К. Менотті, Н. Рота, С. Рахманінов та багато інших видатних майстрів музики ХХ століття. Традиціоналістом був і високошановний Серафимом Дмитровичем М. Леонтович, на захист якого він виступав усупереч радянському неприйняттю його церковних засад.

С. Орфеєв не дожив до 1990-х, коли у світовій музиці запанувало уявлення про традиціоналізм у творчості як закономірну паралель до новаційно-авангардних пошуків, коли принципи православної строгості у творчості стали загальноприйнятими, а дехто на Заході свідомо приймав православ’я, щоб торкнутися висот краси традицій духовного мистецтва. Геній естонської музики А. Пярт, англійської композиторської школи Дж. Тавенер прийняли православ’я заради дотику до актуального музичного мислення, тоді як для С. Орфеєва опора на традиції була органічною за логікою родинного спадкоємства.

Отак і окреслилося Богом визначене коло діяльності Серафима Дмитровича Орфеєва: музикант і науковець з великої літери, автор цікавих композицій, у тому числі й спеціально написаних окремих частин православного богослужіння (не видані) «Милість миру на Літургії Василія Великого Київського наспіву» та «Степенні вісім гласів Знаменного наспіву».

Пам’яті видатного музиканта і педагога присвячені публікації тез і матеріалів міжнародного фестивалю-конференції, що відбувся у вересні-жовтні 2024-го і збігся з подвійним ювілеєм — 120-річчям від дня народження і 50-річчям смерті цієї високоталановитої людини, яка присвятила своє життя розбудові і примноженню слави Одеської консерваторії.

Дар’я АНДРОСОВА,
докторка мистецтвознавства, професорка;
Олена МАРКОВА,
докторка мистецтвознавства, професорка, заслужений працівник культури України.