Правдива велич Івана Пулюя

З початком світової війни, коли здобуття українцями незалежності набирало реальних обрисів, Пулюй опублікував низку статей і брошур німецькою мовою, в яких обґрунтував необхідність створення самостійної української держави, що стане ключем до миру і стабільності в Європі. Наголошував: на арену світової історії виходить українська державна ідея, про що необхідно переконливо інформувати політичні й військові чинники центрально-європейських держав. Високим аналітичним рівнем і ґрунтовністю виділяються його дві німецькомовні брошури – «Україна та її міжнародне політичне значення» і «Польські русофіли і масові арешти вірних державі українців у Галичині», опубліковані 1915 р. відповідно у Празі та Берліні. Далекоглядним, особливо з позицій сьогодення, виявився висновок Пулюя, сформульований у першій з цих брошур: «В Європі не буде миру до того часу, поки існує російська могутність (Ubermacht), а про її послаблення не можна думати, поки Московщина продовжує володіти Україною та її природними багатствами. Вільна Україна означає бастіон, безпеку середньоєвропейських держав, тому її визволення лежить не тільки в інтересах цих держав, але і цілої Європи». В основі його політологічнх висновків були не голослівні декларації, а глибокий історичний і геополітичний аналіз.

З вибухом війни Пулюй разом із Горбачевським у 1914 р. в Празі очолив Комітет допомоги біженцям з Галичини, окупованої російськими військами, а також пораненим воякам-українцям і військовополоненим. Заснував фонд для фінансової підтримки навчання української молоді. Свою публіцистичну патріотичну діяльність здійснював у взаємодії із Союзом визволення України – організацією наддніпрянських українських емігрантів.

5 травня 1915 р. у Празі на зустрічі з українською громадою Пулюй звернувся до присутніх з такими словами: «Шановні пані і панове, милі земляки! Сердечно витаю Вас в тій залі, де я від трийцять років викладав перед учениками моїми спершу науку фізики і електротехніки, а тепер викладаю електротехніку. Але сьогодні запросив я Вас не на електротехнічний відчит. Електротехніка, тая найновіша і величава наука, на котрої полі і я чимало потрудився, близька і дорога моєму серцю, але ще близша і дорожша наша мова, наша література і доля народа нашого». Політична активність Пулюя в роки Першої світової війни, які стали останніми роками його подвижницького життя, була блискучим підсумком та логічним завершенням патріотичної діяльності впродовж багатьох десятиліть.

Проникливими словами прощався ректор Німецької політехніки з Іваном Пулюєм: «Події цієї великої війни глибоко схвилювали Твоє сильне серце... Бурхливі хвилі наших днів збудили в Тебе надію, що відбудеться зліт Твого народу... Доля дозволила Тобі побачити ранню зорю свободи Твого народу, який Ти любив до останнього подиху; вона піднялася з темних воєнних хмар, і її перші яскраві сонячні промені побажали озолотити кінець Твого сповненого праці життя». Адже помер Пулюй через дев’ять днів після проголошення 22 січня 1918 р. незалежності України.

У міжвоєнний час українська громада у Празі вшановувала пам’ять Івана Пулюя: 1930 р. відкрили меморіяльну таблицю на будинку, в якому він мешкав. Важливими для майбутніх дослідників його життя і діяльності стали ґрунтовні статті Романа Цегельського «Др. Іван Пулюй як науковий дослідник (В десятиліття його смерти)» у Збірнику Математично-природописно-лікарської секції НТШ (Львів, 1928, Т. 27) і Кирила Студинського «Листування і зв’язки П. Куліша з Іваном Пулюєм» у Збірнику філологічної секції НТШ (Львів, 1930, Т. 22).

Пізніше, в колоніальній УРСР, на ім’я Пулюя було накладене табу з ідеологічних міркувань (як слушно припустив Василь Стус, саме за його самостійницькі переконання). Як правило, всі держави вшановують і популяризують імена своїх видатних особистостей ще за їх життя. У Пулюя ситуація була діаметрально іншою – за умов бездержавності рідного народу він сам популяризував на міжнародному рівні ідею творення незалежної України.

Наприкінці 1940-х у Львові була започаткована ідеологічна акція з дискредитації постаті Пулюя разом з іншими відомими представниками української інтелігенції, зокрема В. Барвінського та його дружини Наталії, доньки І. Пулюя. Зловісну роль віді-грала брутальна пасквільна книга В. Беляєва «Під чужими прапорами», яка неодноразово перевидавалася. Трагічним наслід-ком стало засудження Барвінських 1948 р. на десятирічне за-слання до Мордовських таборів.

У повоєнний час пам’ять про Пулюя певною мірою зберігалася в Австрії. Зокрема, професор Вільгельм Форман у 1958 і 1968 рр. опублікував присвячені йому статті, а 18 січня 1968 р. мав тривалий виступ на австрійському радіо в Лінці. Він назвав Пулюя однією із найцікавіших постатей науки ХІХ і початку ХХ століть. Того ж року, незважаючи на цензурні перепони, на фізичному факультеті Львівського університету провели наукову конференцію з нагоди 50-річчя відходу у засвіти Івана Пулюя. Було виголошено доповіді викладачів університету про основні напрями його досліджень у фізиці та електротехніці.

На основі зібраних матеріялів Роман Ґайда, тоді 40-річний доцент університету, опублікував статтю «Видатний український фізик Іван Пулюй» у Віснику Львівського університету, серія фізична, вип. 5(13), 1969 р. Однак аналогічний матеріял, наді-сланий Р. Ґайдою до київського науково-популярного журналу «Наука і суспільство», цензура не пропустила. Лише із зміною полі-тичної ситуації Р. Ґайда із співавторами 1989 р. таки опублікував важливу статтю про Пулюя у цьому журналі, яка мала значний розголос. У подальші роки Р. Ґайда опрацьовував різноманітні документальні джерела про життя і творчість І. Пулюя, включно з архівами Львова, Праги, родинного архіву Пулюїв в Австрії та ін. На цій основі 1998 р. видав у співавторстві книгу «Іван Пулюй» із серії «Визначні діячі НТШ». На превеликий жаль, не дожив декілька місяців до її презентації. Ще встиг розпочати роботу над підготовкою адаптованого німецькомовного перекладу цієї книги, яка вийшла друком 2001 р. Друге видання, уточнене і доповнене, українською мовою побачило світ 2019 р. під назвою «Іван Пулюй. Життя і творчість» із серії «Українознавча наукова бібліотека НТШ» – тепер pdf-файл цієї книги є у відкритому доступі на сайті НТШ у Львові у розділі «Публікації».

Загалом, у 1990-х роках в Україні опубліковано більше 100 статей і заміток про І. Пулюя у багатьох збірниках, журналах і газетах, особливо з нагоди 150-річчя від його народження. У 1996 р.

у Києві видано «Збірник праць» Пулюя (за редакцією В. Шендеровського). Детальні відомості про великий комплекс заходів на його пошану в 1995 р. у Києві, Львові, Тернополі, Гримайлові, а також у наступні роки в багатьох містах України подано у розділі «Пам’ять» вказаної вище книги 2019 р. видання. Тут зауважу, що значну увагу приділяють вшануванню пам’яті І. Пулюя у Терно-пільському технічному університеті, який від 1995 р. носить його ім’я. Там проводяться ювілейні конференції, відкрито музей. Великий внесок у популяризацію постаті Пулюя серед учнівської і студентської молоді в Тернополі та за його межами зробила Ольга Збожна – авторка низки видань, вона у тому числі зібрала, упорядкувала і видала 298 листів Пулюя (2007 р.)

На завершення зазначу, що з різних причин (передусім, через недостатню увагу до існуючих документальних джерел) у багатьох публікаціях, зокрема в електронних засобах інформації, набули поширення суттєво неточні відомості про Пулюя. Зокрема, не підтвердженими документально є твердження про зміну родового прізвища батьком Івана Пулюя; про подання І. Пулюєм документів для працевлаштування у Київському університеті; про отриманням ним як нагороду від імператора Японії якогось килима та ін.

Онук І. Пулюя Петер Пулюй, який неодноразово бував у Львові і велику частину родинного архіву передав до ЦДІА України у Львові, не підтвердив, що в Івана і Катерини Пулюїв народилося загалом 15 дітей (не заперечуючи, що були діти, які померли малими), як і те, що І. Пулюй знав саме 15 мов (більш-менш достовірне число приблизно 10). Цілком суперечать фактам відомості, що Пулюй щодня ходив пішки з рідного Гримайлова до гімназії у Тернополі (лише по прямій відстань між ними приблизно 40 км), а пізніше також пішки добирався до Відня на навчання (є лист Пулюя до гімна-зійного приятеля, у якому він виразно зазначає, що приїхав до Львова і скоро поїде до Відня). Наявне в родинному архіві листування Пулюя з батьками спростовує твердження про переривання спілкування з ним після його відмови висвячуватися на священника.

Помилковим є твердження, що стосуються перебування Пулюя у Страсбурзькому університеті в 1875-1876 рр.: він розпочав дослідження процесів у газорозрядних трубках на декілька років пізніше, уже після повернення до Віденського університету, тому Рентґен, який у той же час перебував у Страсбурзі, не міг нічого підгледіти чи підслухати про лампу, яку Пулюй сконструював у Відні. Вигадкою є твердження, що Пулюй у Страсбурзі навчив відомого винахідника Н. Теслу виготовляти вакуумні прилади – у 1876 р. 20-річний Тесла ще був студентом другого курсу вищого технічного училища в австрійському Ґраці, далеко від Страсбурга, і більше цікавився грою в карти, ніж навчанням.

Дві небилиці припадають на 1911–1912 рр., саме тоді упродовж одного навчального року в Празькому німецькому університеті викладав А. Айнштайн. Є достовірні дані про їхнє спілкування, вони мешкали у близько розташованих будинках. Однак не міг Айнштайн після виходу на пенсію Пулюя стати його наступником у завідуванні кафедрою, бо ж працював в Університеті, а не в Політехніці, та й Пулюй ви-йшов на пенсію на чотири роки пізніше. У багатьох публікаціях цитують діалог Пулюя та Айнштайна з приводу історії відкриття Х-променів. Однак не враховують, що цей діалог – художній домисел письменника Р. Іваничука з його роману «Шрами на скалі». Сам письменник висловлював здивування, що на цей діалог покликаються як на документальний факт.

Празького періоду діяльності Пулюя стосуються помилкові відомості про те, що саме він запроваджував перший електричний трамвай у місті (цим займався згаданий вище чеський винахідник Кжіжік) і що збудована під його керівництвом електростанція на змінному струмі була першою в Європі (насправді в технічному і промисловому сенсі Англія, Франція і Німеччина були більш розвиненими, ніж Австро-Угорщина, і великою заслугою Пулюя, високо оціненою урядом останньої, що він швидко долав це відставання; відпо-відно заснована ним у Німецькій політехніці кафедра електротехніки також не була першою в Європі, що зовсім не применшує його заслуг).

Однак рівнем неадекватності вирізняється інше твердження про Пулюя – що він був прихильником політики «без моралі і права» (тут без коментарів, зазначу лише, що таке можна прочитати лише в одній невеликій за обсягом книжці).

Усе ж за кількістю різноманітних вигадок виділяються судження щодо історії відкриття Х-променів. Опишемо цю історію максимально стисло, а для детальні-шого ознайомлення порадимо вказану вже книгу «Іван Пулюй. Життя і творчість». Отже, коли на початку січня 1896 р. Пулюй прочитав в одній з празьких газет повідомлення про відкриття Рентґеном Х-променів, то, за розповіддю дружини Пулюя старшому синові Олександру, зі схвильованими вигуками «мої рурки, мої рурки!» поспішив у свою фізичну лабораторію, щоб на лампі своєї конструкції початку 1880-х років перевірити повідомлення Рентґена. Отримав підтвердження і дуже швидко провів значно глибші дослідження, результати яких опублікував у статті у відомому журналі «Доповіді Віденської Академії наук» із зазначеною датою подання 13 лютого 1896 р. Статтю назвав «Про виникнення рентґенових променів та їх фотографічну дію» (в оригіналі – Uber die Entstehung der Rontgen’schen Strahlen und ihre photographische Wirkung). Наприкінці цієї статті зазначив: «Ці промені і є відкриті паном В. Рентґеном невидимі промені», однозначно визнавши пріоритет Рентґена. Тобто, ви-словлюючись фіґурально, першим сказав «А» Рентґен, однак не менш важливо, що незабаром сказав Пулюй. Якщо стисло, то: визначив місце їх утворення і просторовий розподіл; відкрив їх здатність йонізувати атоми і молекули; пояснив їхню природу; отримав знимки найвищої якості з використанням трубки власної конструкції, що відкрило шлях широкому застосуванню Х-променів у медицині. Усі ці результати мали пріоритетний характер, Рентґен про свої подальші дослідження Х-променів писав у статтях, які вийшли друком пізніше, ніж статті Пулюя. При цьому жодного разу не згадав про результати Пулюя, хоч знав його особисто ще з часу перебування у Страсбурзі, та й статті Пулюя друкувалися у цілком доступних джерелах. Утім, це не єдиний приклад дещо дивної поведінки Рентґена, про що йдеться нижче.

Визнання Пулюєм пріоритету Рентґена у відкритті Х-променів з розумінням сприйняли українські вчені В. Левицький і Р. Цегельський, автори відповідно згаданих вище підручника з фізики для старших класів гімназій і статті у Збірнику НТШ 1928 року. При цьому Цегельський уточнив, що «… лише через сліпий, може і пеховий припадок промені Х не називаються променями Пулюя, лише Рентґена. Бо він вже був на їх сліді ще 1882 р., але, на жаль, зайнятий другою працею, залишив тоді дальші досліди над катодовими променями». У цих словах важлива цілком слушна констатація, що відкриття було випадковим і що шлях до нього проклали дослідження катодних променів, у чому визначальною була роль Пулюя. На випадковості відкриття акцентував увагу відомий фізик академік А. Йоффе словами: «Одне безсумнівно: відкриття рентгенівських променів було вже підготовлене попередніми дослідженнями: вони були б незабаром відкриті ким-небудь іншим, якби Рентґен пройшов повз них». Випадковість для Рентґена полягала у тому, що внаслідок щасливого збігу обставин він помітив флюоресцентне свічення екрана у темній кімнаті внаслідок того, що забув від’єднати від джерела напруги газорозрядну лампу перед тим, як обгорнути її непроникним для звичайного світла папером, як це робив зазвичай після завершення дослідів.

З часом, передусім стараннями аматорів, які не надто розумі-лися на фізиці, почали поширюватися різні альтернативні історії щодо відкриття Х-променів.

В Україні ставала відомою видана 1971 р. у Лондоні книга українською мовою «Проф. д-р Іван Пулюй. Винахідник проміння «Х» » Юрія Гривняка – українця, який проживав у Чехословаччині, був істориком, публіцистом і літератором. Автор керувався патріотичними міркуваннями, однак був обмежений у використанні документальних джерел. Це зазначив у заключному абзаці книги словами: «Вірмо, що знайдеться щасливіший дослідник, який матиме доступ до мемуарів та інших записок великого професора, котрі знаходяться тепер у невідомому нам місці». Такий чоловік справді знайшовся – уже згаданий фізик Роман Ґайда. Він уважно прочитав книгу Ю. Гривняка, зауважив у ній низку помилкових тверджень і дійшов однозначного висновку, що її назва не відповідає дійсності. Незалежно від

Р. Ґайди, подібне зауваження зробив Олександр Пулюй, син І. Пулюя, який у листі до Ю. Гривняка від 22 квітня 1973 р. писав: «Я також не міг би собі дозволити, щоби хто-небудь в Англії або навіть у світі міг сказати: книга про мого батька є неправдивою! Ви мали б самі це зрозуміти і того не хотіти» (цим мотивував відмову фінансувати переклад книги англійською мовою, і видання не вийшло). Арґументований висновок Р. Ґайди щодо історії відкриття Х-променів полягає у тому, що заслуги Пулюя у виникненні науки про ці промені аж ніяк не менші, ніж Рентґена. Відповідно, за об’єктивними сучасними критеріями, першою Нобелівською премією з фізики (1901 р.) мали б відзначити їх обох. (До речі, 1905 р. такої премії удостоївся німецький фізик Філіп Ленард, причому за дослідження катодних променів. Оскільки важливі проривні результати з вивчення цих променів отримав ще на початку 1880-х років Пулюй, то і в цьому випадку він заслуговував на премію).

Наголосимо, що стилі та методи наукових досліджень у фізиці Пулюя і Рентґена суттєво відрізнялися. Пулюй виразно проявив себе як віртуозний експериментатор і глибокий теоретик. Тоді як, за словами А. Йоффе, «Рентґен надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню». Тож не дивно, що його намагання пояснити природу Х-променів були невдалими, тоді як Пулюй це зробив блискуче з першої спроби. Ще одним суттєвим недоліком методології досліджень Рентґена, на який звернули увагу фахові історики фізики, було те, що він обмежувався ви-вченням макроскопічних явищ, не беручи до уваги явища мікроскопічні, наприклад, за участі електронів. Ще й упродовж 10 років після відкриття електрона (1897) забороняв вимовляти слово «електрон» у своїй лабораторії!

Однак це не єдине дивацтво Рентґена, на інші звернули увагу його біографи. Зокрема, він не поїхав до Стокгольма для отримання премії та виголошення доповіді про своє відкриття, пославшись на зайнятість. Що-правда, не зовсім зрозуміло, що саме він міг би висвітлити у своїй доповіді. Напевно, не міг би оминути того факту, що при відкритті користувався лампами уже відомих конструкцій, оскільки сам їх не конструював. У своєму першому повідомленні не вказав, якою саме лампою користувався у день відкриття. Не виключено, що це була уже широко відома лампа Пулюя, яка на той час виготовлялася у промислових масштабах на фабриці у Ляйпціґу, й такі лампи були у багатьох фізичних лабораторіях різних країн. Так, з авторитетних публікацій відомо, що перша на американському континенті Х-променева знимка була отримана у Дартмутському коледжі (США) 3 лютого 1896 р. саме з використанням лампи Пулюя з метою медичної діагностики. Цікаво, що, за словами О. Пулюя, його батько на прохання Рентґена надав у його розпорядження одну або більше своїх ламп – ці слова можна сприймати з довірою, оскільки, як описано вище, О. Пулюй різко негативно ставився до поширення неправдивих відомостей про батька. Звичайно, було б добре, якби цьому знайшлося підтвердження у листуванні Рентґена з Пулюєм. Однак щодо цього маємо факт незрозумілої поведінки Рентґена: за твердженнями біографів, архів Рентґена, включно з лабораторними записами, був спалений згідно з його заповітом.

Другий важливий момент, який не міг би оминути Рентґен у своїй Нобелівській лекції, стосується демонстрації якісних знимків, які мали б ілюструвати ефективність застосування Х-променів у медич-ній діагностиці. Але отримані ним знимки були невисокої якості, на відміну від знимків Пулюя (тому й не дивно, що відомі британські та французькі науково-популярні журнали, які писали про відкриття Х-променів, для ілюстрацій подавали знимки саме Пулюя, зокрема його надзвичайно якісне зображення усього дитячого організму). Тобто і тут довелося б згадати Пулюя, а це, напевно, не входило у плани Рентґена. Відтак не дивно, що Гельмут Лінднер у книзі «Картини сучасної фізики» констатував, що шлях Рентґена до відкриття Х-променів залишається загадковим.

Важливим завданням, яке розпочав виконувати ще Р. Ґайда, було поширення об’єктивних знань про Пулюя в англомовних публікаціях. Не вдаючись у деталі, наголосимо, що надзвичайно відрадним наслідком усіх докладених зусиль став вихід у світ 2016 р. фундаментальної монографії M.F. L’Annunziata, «Radioactivity: Introduction and History, From the Quantum to Quarks», у якій досить детально описано досягнення Пулюя, а його ім’я вписано поряд з іменами найвидатніших фізиків того часу в розділі з промовистою назвою – «Зал Слави», також наголошено на його українському патріотизмі. Книга визнана однією з двох найкращих у галузях фізики та хімії, виданих 2016 р., і рекомендована як посібник для студентів університетів США та інших країн.

Насамкінець: обсяг доробку Пулюя в науковій, гуманітарній і культурній сферах справді грандіозний. Він упродовж трьох десятків років був не лише визнаним лідером у багатьох напрямках фізики й електротехніки, але й послідовно здійснював програму піднесення рідного народу до висот духовності. Масштаб надзвичайно продуктивної універсальної діяльності Івана Пулюя у зовсім різних інтелектуальних сферах дає усі підстави вважати його однією з найяскравіших постатей в історії світової науки та культури.

Роман ПЛЯЦКО,
доктор фізико-математичних наук,
дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка,
голова Фізичної комісії НТШ.

Джерело:  https://zbruc.eu/