«Навколо радости так мало!»

І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби…
Коли розходяться з ділами
В розгоні страшному слова…
Розбий же голову об камінь,
Моя Вкраїно, удова!
Як і колись, так і тепер ти
Не спромоглась на гарний плід…
Не вміла жить, так хоч умерти
Зумій як слід.
Ходою гнівною блукаю
В своїм краю чужинцем я.
Пожаром очі заливає
Мені трагедія твоя.
Сліпій, обдуреній, забитій
Невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
Тебе жбурнув колись Боглан.
А потім хтів тобі Мазепа
Від серця щирого добра…
Його ти зрадила і степом
Пішла рабинею Петра.
Хіба ж не жах?! Своєї зброї
Не маєш ти в ці скорбні дні.
У тебе так: два, три герої,
А решта — велетні дурні.
А решта — тільки безголі’я,
Що на багно кричить: «Блакить!»
Якби ж я міг, якби зумів я
Тебе, Вкраїно, воскресить.
Твої шляхи — одчай і камінь.
Така прекрасна, й, мов на сміх,
Ти плодиш землю байстрюками,
Багном і гноєм для чужих!
У голові твоїй макуха,
Хіба ж ти можеш жить сама,
Російсько-польська потаскуха,
Малоросійськая тюрма!..
Веди ж, безумна, до загину
Мене на розпач і на жуть!
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу.
Я ж — син, твій син, що йшов за тебе
На смертні реготи не раз,
Той, що забув і Бога, й небо,
Аби тобі був світлий час.
Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мгла…
Лиш одного я хочу, мамо,
Щоб ти щасливою була!
…Він бував тут не раз, але то було таки, мабуть, уперше…

Квапливо переходив через вузький двір, ступав так, щоб не прим’яти зелені чубчики трави, що пробилася між плитами. Не спиняючи ходи, зривав якусь квітку обіч веранди; минаючи завше розчахнуті металеві ворота, виходив на вулицю. Й одразу погляд летів угору, до будинку навпроти. Там на балконі мусила стояти дівчина таки української вроди (та вони всі тут, на його переконання, були красуні) у бурштиновім намисті. З усміхом кидав до неї щойно зірвану квітку, та квітка, звісно ж, не долетівши, падала на плити хідника. Вона лунко сміялась ледь не на всю Італійську, задерикувато кричала йому зі свого балкона: «Хахол!.. хахол!..». Дівчина української вроди!.. Тоді й довго ще по тому так називали українців. А він-бо твердо знав, що є українцем. Хоч був під ту пору червонармом та вивчав тут марксизм.

Не озираючись, квапливо йшов далі, до бульвару, минаючи ці дивакуваті дерева платани — немовби скидали з себе чужу одіж. «Але море було таке чудесне, і увечері на Дерибасівській вулиці золотою ниткою торемтіли в небі ліхтарі, а повітря було таке ніжне, тепле й бархатне…». Стояла на краю землі усміхнена Одеса, прудкі чайки ледь не зачіпали його своїм білим крилом, і він усміхався радісно; гулко розбивались важкі водяні вали, нагадуючи віддалені гарматні погуки.

Нащо йому ті червоні, хоч і перемогли вони?
І пішов я тоді до Петлюри,
Бо у мене штанів не було.

Гайдамацький полк, потяг з пораненими, де він — санітаром… Петлюра відступав… А він? Поет з ніжним, теплим і бархатним голосом, як згадане в автобіографічному творі «Третя рота» Чорне море? Одеса ще не раз кликала знову до себе.

Два Володьки були у мені,
Що змагались на грані безодні:
Той за Вчора, а той за Сьогодні.

Й от — весна 1927-го. Море хвилюється, щодня штормить. І нуртує душа в поета. Бо не по душі йому те сьогодні — з малої літери воно тут, хоч довкола нього у всьому офіціозі — з величезної. Він бачить, що все довкола не так, як він собі надумав. І тоді… вірш народжується наче сам по собі. «Навколо радости так мало!». І це тоді, коли він ще в епіцентрі штормового літературного — й не лише літературного — моря за вірш «Любіть Україну».

Любіть Україну — отаку, як є, якою стала. А може, пороблено їй, наврочено, зробили її такою — бо ж часу було подостатком. Ну як тут не порівняти його з Мазепою?

Дивним дивом рукопис вірша «Навколо радости так мало» опинився в білоруського посла. Мабуть-таки, сам автор подарував. Або передав — так, про всяк випадок.

Далі історія відома. Дипломата репресували, про долю його архіву можна лише здогадуватися. Але рукописи, як знаємо, не згорають навіть у пекельнім вогні репресій. Прийшла українська Незалежність, і вірш Володимира Сосюри «Навколо радости так мало» повернувся на Батьківщину. А метаморфози продовжуються. Тепер цей вірш вже є вступом до поеми Сосюри «Мазепа».

Та це не так важливо, як те, що поет з тих не надто давніх років сьогодні розмовляє з нами на рівних. А ми з ним — як зі своїм сучасником.

Хіба не так? А кожне слово його вціляє в самі-сіньке серце.

Навколо радости так мало…

Роман КРАКАЛІЯ.