Щодо пам’ятника на Куликовому полі

Вийшов із залізничного вокзалу і, проходячи Куликовим полем до трамвайної зупинки, помітив, що декомунізація в Одесі й досі не торкнулася пам’ятника так званим борцям за владу рад. Він, як і 45 років тому, коли я приїхав вступати до інституту, стоїть на тому ж місці, хоча вже йде 34-й рік відновленої незалежності України й 11-й рік новітньої російсько-української війни.

Перш ніж написати ці рядки, я поцікавився різною інформацією в Інтернеті, що стосується обставин, які передували появі цього пам’ятника. Можу сказати, що з прочитаного зробив один важливий для себе (і не тільки) висновок: і в даному випадку не обійшлося без фальсифікації з боку колишньої окупаційної совєтської влади. Очевидячки, зроблено це було не випадково.

Як і в Києві, наприкінці січня 1918 року в Одесі стався антидержавний більшовицький заколот. Антиукраїнські сили мали кількаразову перевагу над українськими гайдамаками і юнкерами та підтримку матросами й артилерійським вогнем кораблів Чорноморського флоту, що стояли на рейді. Після трьох днів запеклих, кровопролитних боїв, коли в полон потрапило командування гайдамаків, зокрема й полковник Марко Мазуренко, українські військові змушені були припинити бойові дії й погодилися на перемир’я. На відміну від Києва, українці в Одесі тоді зазнали поразки.

Спочатку на засіданні виконкому ради робітничих депутатів ухвалили рішення поховати загиблих більшовиків і гайдамаків на Куликовому полі окремо, у двох братських могилах. Але потім це рішення змінили й викопали одну спільну братську могилу, про що, зокрема, писали й тодішні одеські газети. Поховання відбулося 3 лютого за новим стилем. Там же повідомлялося про десятитисячну похоронну процесію й понад сотню трун. Існують різні дані про кількість загиблих і поранених (як серед військових, так і серед циві-льних) під час трьох днів боїв. Різняться і дані про кількість похованих у братській могилі. За «мемуарними» — 117 або 119 осіб, з посиланням на періодичну пресу — 104 особи.

1932 року на місці братської могили, де покоїлися й останки тих, хто виступив проти більшовицького перевороту, встановили пам’ятник-обеліск, що звався «Героям революції». Румунська окупаційна влада цей пам’ятник знесла, а після Другої світової війни його відновили.

Упродовж 1950 — 1960 років відбувалася реконструкція Куликового поля, пов’язана з будівництвом приміщення Одеського обласного комітету комуністичної партії. Тож братську могилу перенесли ближче до сучасної трамвайної зупинки. А в 1960-у, як свідчить напис, встановили пам’ятник, що стоїть і досі. На двох мармурових плитах, розташованих з двох боків навпроти, окрім розміщених зірок, зазначено: «Борцям, які загинули в боротьбі за владу Рад в Одесі» і «Від трудящих міста Одеси 1960 р.». А на двох щитах, також розміщених навпроти, вказані дві дати: «1918» і «1920», тобто роки першого й третього приходу московських більшовицьких окупантів в Україну, коли так звана «гражданская война» в регіоні закінчилася.

2006 року тодішня заступниця директора Державного архіву Одеської області Лілія Білоусова розповідала: «Как свидетельствует пресса и архивные источники […] на плечах рабочие несли 117 гробов тех, кто погиб за власть советов в ходе ожесточённых боёв… Таким образом увековечили память жертв революции».

 Але ж під цим пам’ятником уже 65 років лежали й останки тих українських вояків, які в ті дні, 107 років тому, стали на захист Української Народної Республіки в нерівному бою з промосковськими сепаратистами. Напевно, символічно, що 2014-го саме на Куликовому полі українські патріоти остаточно придушили спробу новітніх промосковських сепаратистів-колаборантів проголосити в Одесі, як і 1918-го, так звану «Одеську народну республіку».

Ще в січні 2016 року кандидат історичних наук з Одеси Дмитро Бондаренко у газеті «Чорноморські новини» писав: «Сьогодні, коли в країні йде процес декомунізації […], мусимо вшанувати героїв, які боронили нашу землю та полягли за свободу і незалежність України. Саме тому одеська влада повинна […] реконструювати пам’ятник на Куликовому полі у вигляді чотирикутної зрізаної піраміди з бронзовим вінком зверху […], замі-нивши слова «Борцям, які загинули в боротьбі за владу рад в Одесі» на «Полеглим у боротьбі за державну незалежність України», а напис на другому щиті «1920» — на «1918» та прибравши радянську символіку, в тому числі п’ятикутні зірки, встановивши натомість українську».

Відтоді минуло дев’ять років. В Одесі гинуть люди від московитських дронів і ракет, а з цим пам’ятником нічого не змінилося.

На «Одеському порталі» й досі можна прочитати: «В одном из боковых скверов Куликового поля (вблизи конечной остановки 18 трамвая) находится памятник борцам за власть Советов в Одессе, где захоронены останки революционеров, погибших во время Январского восстания».

А де ж ті українські вояки, які загинули під час так званого «январского восстания», захищаючи Україну, не кажучи вже про загиблих і поранених від цього «восстания» серед мирного населення, яких було більше, ніж втрати серед військових?

Підтримуючи слова Дмитра Бондаренка дев’ятирічної давнини, вважаю, що настав час одеській владі остаточно вирішити питання з цим пам’ятником, декомунізувавши його. А також встановити поряд інформаційну дошку, на якій подати правдиві відомості про тогочасні події (не з імперського погляду, а з українського, з погляду сьогодення), зазначивши, представники яких політичних сил тут поховані і за що (проти чого) вони боролися.

Віктор МІЩАНИН,
кандидат історичних наук,
провідний науковий співробітник Науково-дослідного інституту керамології
Національного музею-заповідника українського гончарства,
випускник ОГМІ 1985 року.

Опішне, Полтавщина.