Переглядів: 99

Поетична енциклопедія української Одеси

(Поема Олекси Різникова через призму часу)

Інколи трапляється, що деякі матеріали «Чорноморки» я відкладаю у спеціальну папку, щоб за нагоди прочитати уважніше. Люблю, не поспішаючи, робити помітки чи виписувати до спеціального блокнота найцікавіші думки та фрази. Тим паче, коли йдеться про поезію. Так було і з публікацією «Олекса Різників. Промінь з Одеси. Уривки з поеми» (24.12.2020).

Так-от, з огляду на певні обставини я повернувся до цього матеріалу аж… через чотири роки! Звичайно, таку велику паузу спровокувала масштабна війна з Росією. Поезія відійшла на другий план, набагато актуальнішими здавалися останні новини з фронтів. Та й великі центральні газети — на кшталт «Дня», «Дзеркала тижня» та інших — перестали виходити. А мені неодноразово доводилося бути ретранслятором ідей «Чорноморки» завдяки цим та деяким іншим потужним всеукраїнським виданням.

Й ось призабута мною, але така бажана тепер публікація. Інтуїція мене ніколи не підводить. Раз поклав до папки, то щось цінне там однозначно буде! Читаю з насолодою і роблю висновок: Олекса Різників проявив себе не лише як талановитий поет, а й фактично виступив у ролі творця своєрідної енциклопедії українського сегмента цього причорноморського міста. Поема «Промінь з Одеси» стала чимось на зразок «перенасиченого розчину» — так колись кіно-критики оцінювали фільм Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» (1971). Тобто у поемі, як і в згаданій стрічці, дуже багато інформації, але кожен рядок є настільки актуальним, що матеріал не втомлює, а лише додає сил, окрилює.

От не можу сказати, що раніше нічого не чув про Святослава Караванського і про Ніну Строкату. Ні, чув ще в 1970-ті та 1980-ті. Радіостанція «Свобода» постійно нагадувала шукачам правди про героїв того часу. Втім, я тоді не знав (чи не надавав значення), що йдеться саме про корінних одеситів, а не про людей приїжджих. А це важлива деталь! Особливо тепер, коли можна і треба знайомити одеську молодь з цими величними постатями. Уявіть собі: якби збереглося фото маленької Ніни чи юного Святослава на Потьомкінських сходах чи на фоні якоїсь української вивіски… Воно ж само проситься в книгу! Ці люди відразу стали б ближчими для маленьких корінних одеситів.

А ось ще важлива деталь. Олекса Різників емоційно звітується перед нинішнім поколінням молодих, пояснюючи, звідки він та його однодумці черпали українську силу в 1965 році:

Душі нам ятрила
Чорноморка,
Третій поверх… світло угорі,
Що ні КДБ, ні ляк, ні шторка
Не могли те світло
перекрить!

І далі про незламну Ніну Строкату: «Ви нам уособили Одесу, силу моря, степову могуть…». Гарно, правда ж? «Ви у парі з мужем Святославом нам являли ту козацьку суть, що коса імперська обтинала та не спромоглася обітнуть».

Ці рядки читаю з неабияким хвилюванням, бо саме 1965-й був для мене роком першого знайомства з Одесою. Батько, світла йому пам’ять, відкрив для нас із братом це славне місто. Ми були ще школяриками, але над національним питанням уже задумувалися. Пам’ятаю, як особисто мене в середині 1960-х здивувала і засмутила майже тотальна російськомовність Києва. Чомусь вважав, що Одеса повинна бути кращою в мовному сенсі. Скажете: наївно? Звісно... Але ж тоді я ще поняття не мав про національний склад Одеси й Одеської області. Тому їхав з надією. Думав, раз там навколо степи — значить це козацький край. Значить і мова буде! А якщо поряд Чорне море, то й герої повинні бути…

Вочевидь, і молодий Олекса Різників мислив так само, коли писав: «Ви нам уособили Одесу, силу моря, степову могуть…». То для нього хоч Чорноморка була оберегом, а для мене, малого, та поїздка була суцільним розчаруванням: море чудове, а ось мови нема. У Києві хоч назв українських не бракувало, а в Одесі навіть рідномовна вивіска була в дефіциті. Ось вам ще одна сторіночка з енциклопедії українського сегмента Одеси. Добре, що є газета! Тепер двоє людей можуть описати, кожен по-своєму, власні враження про Одесу шістдесятилітньої давнини. А сотні й тисячі українців мають можливість прочитати. Хіба це не аргумент на користь підтримки україномовної преси, потужного державного і громадського донорства? Бодай у таких важливих містах, як Одеса, Харків, Запоріжжя… А вже далі могло би бути поширення української ідеї серед одеського (харківського, запорізького) школярства. Можна зосередитися на фактах і датах, а можна доносити до дітей найважливіші моменти ось так піднесено й емоційно, як Олекса Різників пише про ГУЛАГ:

Після зачистки і «прополки»
Свято-українських Карпат
Тут сіли золоті осколки
Козацьких відділів УПА…

Хоч когось та зачепить за живе! А далі й цінного фактажу вистачає: згадуються В’ячеслав Чорновіл, Микола Руденко, Левко Лук’яненко, Василь Овсієнко, брати Мармуси… Найцікавіше те, що з усіма названими героями мені пощастило спілкуватися! От, уявіть собі, що газета стабільно фінансується. Певен, що нинішній склад редакції мав би можливість організовувати творчі зустрічі. Або започаткував би традицію журналістських «тусовок». Вони могли б проводитися стихійно, спонтанно — була б лише велика кімната, стільці та кава. Тоді навіть я, немісцевий, випадково перетнувшись з групою однодумців, міг би, цитуючи поему Олекси Різникова, творчо продовжити тему. І не лише формально продовжити, а й криголамом пройтися по кожному його рядочку! Наприклад, автор згадує Миколу Руденка, а я міг би описати свою зустріч з поетом і правозахисником у 1994 році. Згадує пан Олекса політв’язня Василя Овсієнка, а я міг би розповісти про нашу спільну з ним поїздку в 2008-у на Соловки. І навіть про реакцію тамтешніх росіян на початок російсько-грузинської війни міг би розповісти, бо так збіглося в часі. Поет згадує братів Мармусів — у 1973-у вони вивісили кілька синьо-жовтих прапорів на Тернопільщині. А я міг би додати, що, відвідуючи Володимира Мармуса у тому ж таки 2008-у, дізнався від місцевих, що останній бій УПА був не в 1960 році, як прийнято вважати, а в 1967-у. А це вже справжнє відкриття. Ось тільки в 1960-у загинули троє повстанців (один з них воював ще із 1942-го), а в 1967-у під час перестрілки (уже не з МГБ, а з КГБ) поліг лише один оунівець. Він якраз і був фактично останнім полеглим героєм на Тернопільщині...

Це я розповідаю про сам принцип організації зустрічей. Тобто головне — патріотична налаштованість редакції та фінансова стабільність. Ну, з першим у нас усе нормально, а ось з фінансами геть погано. І виходить, що важко щось планувати на тривалий час. А оскі-льки будь-яке планування є непродуктивним, то забудькуватість читачів стає майже нормою. Читаючи рядки одеського поетичного літописця, зупиняю свою увагу на таких словах: «Ви, одна із золотої серії, сагайдачної по єству» — це пан Олекса так образно пише про Ніну Строкату, яка летіла «до гулага-єжова-берії в замордовану вже Мордву». І раптом пригадую: Господи, та я ж так і не встиг передати подяку творцям газети від лідера Ліги Вільних Націй Боляєня Сирєся! А обіцяв це зробити ще в жовтні 2023 року. Ось вам і доказ розбалансованості й забудькуватості читачів, коли газета видається практично на волонтерських засадах і не може постійно тримати руку на пульсі читацької аудиторії.

Хто такий Боляєнь Сирєсь? Це Інязор (Верховний старійшина) ерзянського народу. У минулому підполковник авіації, учасник російсько-української війни у 2015 — 2016 роках. Своєю Батьківщиною громадський діяч вважає Ерзянь Мастор (Країну Ерзян), оцінюючи імперський термін «Мордовія» як дещо штучний та образливий. Для ерзян і мокшан це щось на зразок «хохляндії». Ну, що ж, нам такі речі знайомі. Інколи про себе називаю Боляєня Сирєся «Джохаром Дудаєвим угро-фінського світу». Не за військові таланти, а за унікальні ділові риси. Він показав себе дивовижно працездатним громадським діячем, який уміє об’єднувати ерзян, удмуртів, карелів, марійців, комі… А також татар, башкирів, бурятів, черкесів… Ліга Вільних Націй — це суспільно-політична платформа, яка гуртує національні та регіональні рухи з метою виходу зі складу РФ та утворення нових держав. Чим не союзники для України? До речі, «Чорноморка» колись уже згадувала Боляєня Сирєся у статті «Як ерзя українізував киян». І я тоді передав примірник цієї газети «угро-фінському Дудаєву». Зробив і фото ерзянського інтелектуала, але лише тепер пересилаю його до редакції.

А тепер знову повернуся до головної теми публікації. Олекса Різників не тільки детально описує про життя в умовах ГУЛАГу, а й залишає для нащадків свою емоційну оцінку стану українства у рідному місті:

Філфак Одеси, диво з див,
Жива оаза українства,
Приваблював, кував, родив
Майбутнє наше якобінство…

І все це завдяки Святославові Караванському, про якого поет пише так: «З ГУЛАГу вийшов Святослав. З малої зони у велику. Хоч тиск налигача ослаб, та кагебіст щоразу смикав…». Зрозуміло, що й формувалися українські філологи Одещини зовсім не так, як філологи російські. У тих усе було просто: Пушкін, Лермонтов, Єсенін, Достоєвський, Толстой… Читай і насолоджуйся літературою. А всім «нацменам» (у тому числі й українцям) доводилося робити нелегкий вибір: стати захисником рідного чи бути заробітчанином, пристосуванцем? Нинішнього рівня української толерантності тоді не було. Країна Рад не страждала сентиментальністю: «Обдирають нас, як липку і, в обі-йми взявши чіпко, нас висмикують, як ріпку, зі степів…». Ось чому одеські степи зразка середини 1960-х уже мало нагадували Холодноярщину чи махновське Гуляйполе. Тому і рідної мови в Одесі ми з братом уже не застали. Зате, як дізнався пізніше, були Святослав Караванський і Ніна Строката.

Можу собі уявити, як вони запалювали молодь! Адже й сам колись цілком випадково зустрів на тихій київській вулиці старого петлюрівця. Не вояка УНР, звісно, такі просто не виживали, а громадського діяча петлюрівської доби. Хоча і йому, 22-літньому, у 1921-у намагалися «пришити» підготовку антибільшовицького повстання. На момент нашого знайомства це була вже досить літня, шляхетна на вигляд людина. Коли читаю у Різникова: «Мов Голіаф ваш Святослав між нами, юними, здіймався», то пригадую, що й мій петлюрівець здавався мені, молодому, якимось казковим богатирем. Отже, провідник і «детонатор добрих справ» в одеських філологів був. По-доброму заздрю тогочасній молоді й шкодую, що сам не контактував із Святославом Караванським. А міг би… Десять років міг би! Бо почав вникати в одеські реалії десь із 2006-го. А «одеський Голіаф» відійшов у засвіти в 2016-у, проживши довгі й надзвичайно цінні для України 96 років.

* * *

Тепер ситуація докорінно змінилася. Українська мова в Одесі пішла у наступ згідно із законом, але й успіхів особливих поки що не видно. Тобто є позитивні зрушення, але ще нема домінування українського слова. Як можна змінити ситуацію? Думаю, одеським дітям пішли б на користь літні поїздки на Волинь, Буковину, Львівщину, Закарпаття… А після припинення воєнних дій діти із західної частини України в теплу пору року могли б їздити на Чорне море. Підлітки зазвичай швидко знайомляться, отже, згодом можна буде говорити бодай про молодіжний український сегмент Одеси.

Можу впевнено сказати, що вже підростають нові діячі, які однаково добре почуватимуться як на заході, так і на сході України. Скажімо, семирічна львів’янка Аліса Лащенко навіть свої перші спортивні успіхи пов’язує з Одесою. Коли в 2018-у дорослі брали участь в одеському напівмарафоні, вона також пробігла свою першу стометрівку. Навіть якийсь приз отримала. Їй тоді сповнився лише рочок. Батьки трохи підтримували дитину, але бажання бігти було власним і цілком щирим. Адже так хотілося наслідувати старших — молодих, струнких, сильних. Добре, що фото збереглося.

Колись Олекса Різників на-писав:

О, Одесо,
свою одіссею поквап —
Попереду — Свобода,
Позаду — Москва!

Чверть століття тому ці рядки здавалися аж надто революційними. Ну як же наша північна «сестра» погодиться з такою тенденцією? Але нерідко трапляється так, що час сам розставляє крапки над «і». Завдяки Путіну переважна більшість одеситів зовсім не проти максимально віддалитися від надокучливого сусіда. Тож справа за технологіями, які зроблять націю монолітнішою і на порядок активнішою.

Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.
НА СВІТЛИНІ: номер «ЧН» за 24 грудня 2020 року,
в якому надруковані уривки з поеми «Промінь з Одеси» Олекси Різникова.
Фото автора.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net