Переглядів: 80

Член Центральної Ради мічман Василь Пилишенко

На зорі відновлення Україною своєї державності це прізвище можна було знайти хіба що в довіднику про членів Центральної Ради. Та завдяки ретельним дослідженням одеських істориків Тараса Вінцковського, Анатолія Мисечка, а також Ігоря Гриценка із Запоріжжя вдалося дізнатися багато фактів з біографії одного з активних діячів національно-визвольного руху на Одещині та в Правобережній Україні, члена ЦР й Одеської української морської ради, мічмана Військово-Морського флоту УНР Василя Пилишенка. Деякі уточнення з точки зору військового моряка зробив капітан І рангу ВМС України Олександр Калініченко.

Отже, народився майбутній офіцер українського флоту в селі Мухівці Немирівської волості Брацлавського повіту Подільської губернії, найвірогідніше, 1 січня, бо названий на честь святого Василя. Оскільки в родині вже був старший син з таким іменем, то батько Василь і мати Агафія кликали молодшого Васильком, хоча в офіційних документах він записаний Василем. На жаль, щодо року народження нашого героя дослідники розходяться в думках, наводячи від 1889-го до 1891-го.

Родина Пилишенків була заможною, про що свідчить навчання Василька в Немирівській гімназії. З історії цього закладу дізнаємося, що восени 1905-го, в час, коли він там навчався, учні старших класів вимагали звільнити найбільш ненависних учителів, покласти край грубому ставленню до них, і в цьому їх підтримували слухачки жіночої гімназії. Щоб зламати опір учнів, обидві гімназії на цілий місяць за-крили. Можливо, спротив гімназистів надав впевненості підліткові у тому, що об’єднаними зусиллями можна відстоювати свої права.

Керівництво піклувальної ради Подільської губернії зняло з посади директорів обох немирівських закладів і в 1906 — 1908 роках призначило керівником чоловічої гімназії відомого українського педагога Миколу Леонтійовича Лятошинського, який розпочав там свою викладацьку діяльність ще в 1885-у вчителем історії. До речі, в цій же гімназії навчався його син Борис — у майбутньому відомий український композитор, диригент і педагог.

На жаль, поки що не встановлено, чим займався Василь Пилишенко після закінчення гімназії, але достеменно відомо, що в 1912-у він потрапив матросом на Чорноморський флот, а наступного року був зарахований до унтер-офіцерської школи у Кронштадті. Під час навчання в цій школі взяв участь у закордонному морському поході російської ескадри до США. Ця далека країна справила на нього неабияке враження.

Після повернення до Кронштадта успішно склав іспити і повернувся на Чорне море боцманом панцерника «Синоп». Попереду на нього чекав шестирічний термін надстрокової служби. Посада боцмана — одна з ключових на кораблі, тож Пилишенко був «батьком» для всієї його команди, крім офіцерів. Під час Першої світової війни «Синоп» ніс службу поблизу Севастопольської бухти, а в листопаді 1916-го став штабним кораблем Дунайської флотилії, що охороняла північно-західне узбережжя Чорного моря з пропискою в порту Одеси.

Через чотири місяці в Російській імперії сталася Лютнева революція, й у вирі цих переломних подій екіпаж «Синопа» обрав свого боцмана головою суднового комітету. Відтак уже з перших днів українського самоствердження Василь Пилишенко долучився до громадсько-політичної діяльності. Зокрема, під час одного з перших віче української громади Одеси, яке відбулося 1 квітня 1917 року, він виступив із промовою, в якій за-кликав матросів і солдатів українського походження до праці на користь рідної землі. Входив до Одеської ради робітничих депутатів та представників армії й флоту. Разом з Володимиром Чехівським був делегатом від Одеси на Всеукраїнському з’їзді УСДРП, що проходив у Києві 16 — 18 квітня. 19 квітня мічман Пилишенко брав участь у роботі Всеукраїнського національного конгресу. Голова Центральної Ради Михайло Грушевський окремо виділив прибуття на форум представника Чорноморського флоту «матроса В. Пилишенка» й запросив його на почесне місце у президії форуму. Під час привітального слова військовий моряк запевнив, що всі українці Чорноморського флоту дали слово активно підтримувати «українські інтереси».

На цьому форумі Василя Пилишенка обрали до другого складу Центральної Ради. Втім, у полі-тичних дискусіях під час сесій він себе не проявив, тому до складу ЦР, затвердженого 21 (8) серпня, не увійшов. Був делегатом одного з двох Всеукраїнських військових з’їздів, що проходили у травні — червні 1917-го.

Через відрядження на місячні курси політичних наук, організовані в Петрограді з ініціативи росі-йських урядовців, прізвище мічмана Пилишенка зникає на певний час зі шпальт одеської преси. Але вже в листопаді, у зв’язку із закликом Центральної Ради розпочати українізацію Чорноморського флоту, знову з’являється: його обирають головою Одеської української морської ради (ОУМР). Одночасно він став ще й комісаром Одеського військово-морського порту. Як голова ОУМР брав участь у роботі коаліційного тимчасового об’єднаного органу із координаційними функціями в боротьбі з провокаціями та анархією, який неофіційно називали «комітетом 10-ти». В грудні пробільшовицьким силам вдалося відсторонити його від керівництва морською радою.

На початку січня 1918 року, після захоплення влади в Одесі більшовиками, Василь Пилишенко опиняється в Херсоні й потрапляє до в’язниці, в якій перебуває до звільнення міста австрійським військом. Вийшовши на волю, поїхав до Севастополя, де 29 квітня долучився до підняття українського прапора на щоглі рідного панцерника «Синоп».

За часів правління гетьмана Скоропадського мічман Пилишенко був призначений інспектором-контролером Хлібного бюро Подільської губернії. Брав активну участь в антигетьманському повстанні й після приходу до влади Директорії став заступником головного інспектора Дієвої армії УНР. У цей важкий час побував у багатьох місцях вздовж лінії фронту російсько-української війни.

У серпні 1919-го, коли українське військо розпочало наступ проти денікінців на одеському напрямку, Василя Пилишенка призначили комісаром Одеського повіту. Утім, до Одеси українські підрозділи не дійшли, відтак він не зміг приступити до виконання своїх обов’язків. Це була остання спроба моряка-чорноморця побувати на Чорному морі. Відступаючи на захід разом з частинами Дієвої армії УНР, у листопаді на станції Деражня (тепер у Хмельницькій області) він потрапив у полон до білих. Тоді йому вдалося врятуватися від розстрілу втечею, після чого подався на малу батьківщину, в район Немирова.

Повернувшись до рідного села, В. Пилишенку довелося брати участь у складних, а інколи й трагічних подіях. Зокрема, він зумів запобігти єврейському погрому в Немирові, вмовивши за невелику винагороду отамана Волинця не робити цього. Невдовзі на Вінниччину прийшли червоні й заарештували колишнього урядовця УНР. Утім, знову пощастило: командиром червоноармійців виявився його односелець і шкільний товариш Омулевич, син місцевого священника. Підрозділ червоних незабаром вирушив на Жмеринку, залишивши арештанта напризволяще.

Перезимувавши у рідному селі, навесні 1920-го Василь Пилишенко дізнався, що українська влада повернулася до Вінниці, й він знову поступив у розпорядження уряду — був призначений представником при командуванні 6-ї армії Війська Польського. Але невдала польсько-українська кампанія проти армії більшовицької Росії звела нанівець перспективи залишитися на землях рідного Поділля. Відтак улітку вирушив до Станіслава, де певний час виконував визначені для нього урядом УНР «особливі доручення». Після підписання 18 березня 1921-го між Польщею та РСФРР Ризького мирного договору опинився в польському місті Мелець, а наступного року перебрався на Волинь.

Упродовж 1920-х — 1930-х мешкав у селі Поромів (тепер —Володимирський район Волинської області). В 1924-у одружився з місцевою учителькою, донькою священника Порфирія Лопуховича Галиною. У подружжя народилося двоє синів — Олесь і Володимир. Там, у Поромові Василь Васильович відкрив споживчу крамницю, заснував «Просвіту» і головував у ній, налагодив передплату україномовної преси, створив драматичний гурток. Оскільки для вистав не знайшлося відповідного приміщення, звів для цього будинок на 300 місць. Активна громадська позиція В. Пилишенка викликала занепокоєння польської влади, тому напередодні Другої світової війни його заарештувала поліція і 6 серпня 1939-го відправила до Варшави. Під час німецько-радянської війни родина перебувала в польській столиці, а в 1945-у опинилася в таборі для переміщених осіб в Ашафенбурзі (Німеччина). Старший син Олесь, який залишився в рідному селі, загинув у воркутинських таборах.

У червні 1950 року Василь Пилишенко разом з дружиною і молодшим сином Володимиром оселилися в Рочестері (на заході штату Нью-Йорк), ставши активними діячами української діаспори Північної Америки. Протягом 1960-х дописував до часопису «Свобода», а в 1977-у в «Альманасі Українського Народного Союзу» опублікував свої спогади «Чорноморці в Українській Революції». Відомо також, що разом із сином співпрацював з пластовим журналом «Юнак», де були надруковані кілька їхніх дописів, малюнків, віршів, присвячених українському флоту.

У 1950-х Василеві Пилишенку присвоєно військове звання старший лейтенант і нагороджено його Воєнним Хрестом УНР. Раніше він був удостоєний відзнаки «Залізний хрест» за участь у Першому Зимовому поході, а в 1960-х — Хреста Симона Петлюри.

16 липня 1989-го, на 99 році життя старший лейтенант флоту УНР Василь Пилишенко помер. Похований на українському православному цвинтарі Андрія Первозванного у Саут-Бавнд-Брук.

Син Володимир закінчив Рочестерський технологічний інститут і став архітектором. Його художні роботи виставлялися у багатьох галереях США, а також за межами країни. Після відновлення незалежності України кілька разів побував на Батьківщині, востаннє — у 2019 році, подарувавши свою бібліотеку із 15000 видань до книгозбірні української діаспори імені сенатора Джона Маккейна у місті Дніпро. Помер 8 лютого 2021-го в Рочестері, похований поруч з батьком.

І насамкінець кілька слів про вшанування героя Визвольних змагань 1917 — 1921 років. На жаль, ні в рідному селі Мухівцях, ні в Немирівському ліцеї, де навчався Василь Пилишенко, ні в самому Немирові жодної згадки про їхнього славетного земляка, я не знайшов. На відміну від вінничан, у селі Поромів на Волині добре пам’ятають і шанують як Пилишенка-старшого, так і його сина Володимира. Для відновлення біографій багатьох героїв визвольної боротьби українського народу за незалежність у минулому столітті чимало зробили одеські історики. Сьогодні, натхненні подвигами своїх попередників, воїни Збройних сил України чинять героїчний опір московській навалі. Наше завдання не тільки підтримувати нашу армію, а й гідно шанувати полеглих і живих захисників.

Слава Героям!

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net